- Головне - не гарячкувати, і тоді, може, й не буде ніякої колотнечі. Найбільше лиха на світі від воєн. А потім, коли війна кінчається, ніхто навіть не добере, через що вона почалася.

Скарлет аж пирхнула. Щастя Ешлі, що він мав репутацію мужнього юнака, а то б йому було непереливки. Але ще й не встигла вона це подумати, як навколо Ешлі почулись обурені вигуки.

В альтанці старий глухий добродій з Фейєтвілла сіпнув Індію за руку.

- Що у них там? Про що це вони?

- Про війну! - прокричала Індія, приклавши долоню до його вуха.- Вони хочуть битися з янкі!

- Про війну, ге? - вигукнув дідок і, намацавши свого ціпка, схопився зі стільця з такого енергією, якої за ним не бачили вже багато років.- Я їм розкажу про війну. Я добре її скуштував! - Містерові Макре не часто випадала нагода поговорити про війну - звичайно його хатнє жіноцтво не давало йому й писнути на цю тему.

Він жваво пошкутильгав до гурту сперечальників, вимахуючи ціпком і голосно вигукуючи, а що йому не чутно було навколишніх балакунів, то невдовзі вони всі й змовкли під його натиском.

- Послухайте-но мене, ви, молоді урвиголови! Не треба вам цього побоїща. Я бився на війні, я знаю. Я брав участь у семінольській війні, і був такий дурний, що поперся й на мексиканську. Ви зовсім не знаєте, що таке війна. Вам здається, що ви погарцюєте на гарних конях, дівчата накидають вам квітів, і ви повернетесь додому героями. Де б пак! Ні, панове. Війна - це ходити голодним, слабувати на шкарлатину й запалення легенів від спання в багнюці. А як не на шкарлатину й запалення, то на пронос. Оце так, панове,- на війні тобі й бігунка, і кривавиця, і всяке таке…

Дами зашарілися по вуха. Містер Макре, як і бабця Фонтейн з її голосною до непристойності надхою, був живим останком минулої брутальнішої епохи, що її всі намагалися пустити в забуття.

- Біжи забери звідти дідуся,- просичала одна з дочок старого добродія молодій дівчинці поряд.- їй же бо, день у день він стає все нестерпніший,- звірилась вона пошепки матронам, що обурено джерготіли круг неї.- Ось чи повірите, оце сьогодні вранці він і каже Мері - а їй же тільки шістнадцять годочків: “Знаєш, панночко…” - далі голос перейшов у ледве чутний шепіт, внучка ж тим часом вискочила з альтанки, щоб спробувати відтягти містера Макре назад у затінок.

Серед усієї цієї громади гостей попід деревами - збуджено усміхнених дівчат і розпалених розмовою чоловіків - тільки один був, хто залишався незворушним: Рет Батлер. Скарлет кинула на нього погляд, як він стояв, прихилившись до дерева, руки заклавши в кишені штанів,- стояв одинцем, відколи Джон Вілкс відійшов убік, і не озивався ні словом, хоч суперечка навкруги дедалі більш розпалювалась. Його червоні уста під тонкими чорними вусами були ледь скривлені, а темні очі зневажливо поблискували, так наче він був свідком хлоп’ячої бравади. “І неприємний же в нього усміх!” - подумала Скарлет. Він мовчки прислухався до їхньої розмови, аж поки Стюарт Тарлтон - руде волосся розкуйовджене, очі пашать вогнем - почав вигукувати:

- Та ми розтрощимо їх за один місяць! Люди благородні завжди краще воюють, ніж усякий набрід. Та що там місяць! Нам і однієї битви вистачить!..

- Панове, дозвольте й мені слово мовити,- озвався раптом Рет Батлер, дещо протягло, на чарлстонський лад вимовляючи слова. Він усе так само стояв під деревом і навіть рук не витяг з кишень.

У позі його і в очах була зневага, не дуже й прихована за підкресленою гречністю, яка й сама по собі, власне, пародіювала їхню манеру триматись.

Чоловіки ввічливо, як то й годиться щодо сторонньої людини, обернулись у його бік.

- Чи хто-небудь з вас, панове, задумувався над тим, що на південь від залізниці Мейсон - Діксон немає жодної зброярні? Або що на Півдні взагалі дуже мало ливарень? А також бавовнопрядильних і ткацьких фабрик та чинбарень? Чи ви задумувались над тим, що ми не маємо жодного військового судна і що янкі можуть за один тиждень заблокувати всі наші гавані й позбавити нас можливості продавати за кордон нашу бавовну? Хоча ви, панове, безперечно, задумувались над усім цим.

“Та він має наших хлопців за телепнів!” - обурено подумала Скарлет, і гаряча барва затопила її щоки.

І вона явно не одна така була, кому стрілила ця думка, бо декотрі юнаки вже почали прибирати войовничого вигляду. Ту ж мить Джон Вілкс, ніби так між іншим, знов опинився біля Рета Батлера, тим самим натякаючи присутнім, що цей чоловік - його гість і що, крім того, тут присутні й дами.

- Все лихо з більшістю нас, південців, у тому,- мовив далі Рет Батлер,- що ми або замало подорожуємо по світі, або мало що виносимо з тих своїх подорожей. Ви, панове, звичайно, багато де попоїздили. Але що ви бачили? Європу, Нью-Йорк, Філадельфію, ну а леді (при цьому він злегка вклонився у бік альтанки) - леді, звичайно, бували у Сара- тозі. Ви там бачили готелі й музеї, бали й ігорні заклади. І ви повернулися додому з твердим переконанням, що немає краю, як наш Південь. Що ж до мене, то я родом з Чарлстона, але останні кілька років прожив на Півночі.- Він ледь блиснув білими зубами, наче даючи цим на здогад, що всі присутні, ясна річ, знають, чому він тепер не живе у Чарлстоні і що йому начхати на це їхнє знаття.- Я чимало бачив такого, чого не помічав ніхто з вас. Це тисячі іммігрантів, готових битися за янкі, бо їм заплатять шматком хліба й кількома доларами, це фабрики, ливарні, корабельні, це вугільні шахти й рудні - все те, чого у нас немає. Все, що ми маємо - це бавовна, раби й пиха. Тож не ми їх розтрощимо за місяць, а вони нас.

На коротку хвилину запала напружена тиша. Рет Батлер дістав з кишені сурдута тоненьку батистову хустинку й недбало струснув порошину з рукава. Тоді зловісний шемріт почав наростати серед чоловічого гурту, а з альтанки долинув гул, як від розтривожених бджіл у вулику. І хоча щоки Скарлет горіли праведним гнівом, навіть цю мить у практичному її розумі зринула думка, що незнайомець має рацію, що слова його не позбавлені тверезого глузду. Вона ж сама, як на те пішло, зроду не бачила жодної фабрики і не знає жодної людини, яка бачила б її на власні очі. А проте, хоч і яке слушне те, що він сказав, вихованим його аж ніяк не назвеш, джентльмен не дозволив би собі таких тверджень, та ще й у гостях, куди люди сходяться гарно провести час.

Стюарт Тарлтон, насупивши брови, ступнув наперед, а слідом за ним - Брент. Звісно, близнюки Тарлтони знають, що таке добрі манери, і на самому пікніку не почнуть звади, хоч би як їх до того спокушувано. Але все одно дами відчули приємне збудження, бо ж не часто трапляється нагода навіч побачити сварку або колотнечу. Здебільшого про всякі такі речі доводиться дізнаватися з третіх уст.

- Сер,- з притиском мовив Стюарт,- що ви цим хотіли сказати?

Рет глянув на нього досить чемно, хоч і з насмішкою в очах.

- Я хотів сказати тільки те,- відповів він,- що сказав одного разу Наполеон (ви, мабуть, чули про нього?): “Бог завжди на боці найсильнішого батальйону!” - І, обернувшись до Джона Вілкса, додав з повагою, яка звучала цілком щиро: - Ви, сер, обіцяли показати мені свою бібліотеку. То чи не обтяжу я вас надміру, якщо попрошу зробити це зараз? Як не прикро, але я ще до вечора мушу відбути у Джонсборо, в мене там пильна справа.

Він повернувся до гостей, клацнув підборами і вклонився, як учитель танців схиляється в уклоні - на диво граційно, коли зважити, яка у нього міцна статура, і водночас зухвало, немов одважував ляпаса. Після цього, високо піднісши голову з чорною чуприною, рушив у товаристві Джона Вілкса в напрямі будинку, а до тих, що лишилися на галявині, долетів його разюче ущипливий сміх.

Серед гостей запала розгублена мовчанка, а тоді знов знявся гул голосів. Індія втомлено підвелася зі свого місця в альтанці й підійшла до розлюченого Стюарта Тарлтона. Скарлет не чула слів Індії, але те, що вона побачила в її очах, зведених на Стюарта, викликало в ній щось схоже на докори сумління. Це був такий самий відданий погляд, що й в очах Мелані, коли та дивилась на Ешлі, тільки Стюарт нічого цього не завважив. Отже, Індія таки закохана в нього! У Скарлет промайнула думка, що якби вона не фліртувала так бездумно зі Стюартом на тому політичному зібранні рік тому, досі він, можливо, давно б уже одружився з Індією. Але відразу ж Скарлет і притлумила в собі цей докір: хіба вона винна, що інші дівчата не вміють утримати при собі залицяльників?

Урешті Стюарт таки згідливо кивнув. Індії і силувано всміхнувся. Мабуть, Індія вмовляла його, щоб дав спокій містерові Батлеру й не зчиняв сварки. Під деревами заворушилися, гості почали підводитись, струшуючи крихти з колін. Матері гукали няньок і малих дітей, збирали круг себе своїх пташат для від’їзду, а дівчата по двоє-троє, розмовляючи й пересміюючись, подались до будинку, щоб там нагорі вволю набазікатись і передрімнути.

Старші дами теж покинули подвір’я за будинком, віддавши до послуг чоловіків затінок дубів і альтанку,- залишилась тільки місіс Тарлтон: Джералд, містер Калверт та ще дехто хотіли почути від неї відповідь щодо коней для Ескадрону.

Ешлі, задумано й ледь глузливо посміхаючись, підступив до того місця, де сиділи Скарлет і Чардз.

- Зухвалий чортяка, хіба ні? - зауважив він, глянувши вслід Батлерові.- Чисто як той Борджіа.

Скарлет напружила пам’ять, але не змогла пригадати ні в окрузі, ні в Атланті чи й Саванні жодної родини з таким прізвищем.

- Я щось не знаю таких. Він родич їхній? Хто вони такі?

Дивний якийсь вираз постав на обличчі Чарлза - розгубленість і сором змагалися з любов’ю. І любов перемогла, коли Чарлз вирішив подумки, що як дівчина гарна, ніжна й лагідна, то освіченість може тільки пошкодити її чарам, отож він швиденько пояснив:

- Борджіа були італійці.

- А-а, чужинці,- промовила Скарлет, тут-таки збайдужівши до них.

Вона обдарувала Ешлі найпривабливішою з усмішок, але він чомусь і не глянув на неї. Він дивився на Чарлза, і в очах його було зрозуміння й навіть деяке співчуття.