- Місте’ Джералд,- ознайомив він, важко дихаючи, а сам аж роздимався від гордощів, що виступає у новій для нього ролі молодого.- Прибула ваша нова служниця.

- Нова служниця? Я не купував ніякої нової служниці! - відказав Джералд, вдаючи обуреного.

- Ні, таки купували, місте’ Джералд! Таки купували. І вона осьдечки стоїть, хоче сказати вам кілька слів,- вів своєї Порк, пирхаючи сміхом і схвильовано потираючи руки.

- Ну хай уже, тоді показуй-но сюди свою молоду,- сказав Джералд, і Порк, обернувшись, кивнув увійти своїй жінці, яка тільки-но приїхала з маєтку Вілксів і віднині ставала набутком Тари. А позад неї, ховаючись за широкою ситцевою спідницею матері, ступала її дванадцятирічна донька.

Ділсі була висока на зріст і трималася дуже рівно. Років їй можна було дати тридцять а чи й шістдесят - ніяких ознак віку на непорушному бронзовому обличчі. В її рисах виразно проступала індіанська кров, переважуючи негритянську. Червонуватий колір шкіри, високе й звужене біля скронь чоло, широкі вилиці, яструбиний ніс, що сплющувався внизу над товстими негроїдними губами - все свідчило про суміш двох рас. У ній відчувалися самоповага і гідність, до якої далеко було навіть Мамці - адже в Мамки це було набуте, а у Ділсі природне.

Коли вона заговорила, то не так нерозбірлжо, як більшість негрів, і старанніше добираючи слова.

- Доброго вечора вам, панночки. Місте’ Джералд, даруйте, що турбую вас, але я хотіла подякувати вам ще раз, що відкупили мене й мою дочку. Мене, може, багато хто купив би, але от ніхто не погодився б купувати мою Пріссі лише задля того, щоб я не журилася, тож я й дякую вам. Я повік цього не забуду і прислужуся вам, як ті;вьки зможу.

- Гм… Кхе…- Джералд розгублено кахикнув раз і другий, що його застукано зненацька на доброму вчинку.

Ділсі обернулася до Скарлет, і щось подібне до усмішки з’явилось у кутиках її очей.

- Міс Скарлет, Порк мені казав, що ви просили місте’ Джералда купити мене. Тож я й хочу віддати до вас Пріссі, щоб вона прислуговувала вам.

Вона простягла позад себе руку й виштовхнула наперед свою доньку. То було малоросле брунатне створіння на тоненьких, мов у пташини, ніжках і з безліччк> настовбурчених на всі боки косичок, дбайливо перев’язаних шворочками. У неї були гострі промітні очі, що нічого не пропускали, і завчено дурнуватий вираз обличчя.

- Дякую, Ділсі,- відповіла Скарлет,- але ж, може, це Мамці не сподобається. Адже вона мені прислуговує, скільки я на світі живу.

- Мамка вже старіє,- зауважила Ділсі таким беззаперечним тоном, що це розлютило б Мамку, якби та почула ці слова.- Вона добра нянька, але ж ви вже панночка, й вам треба справжньої покоївки, а моя Пріссі цілий рік уже прислуговувала міс Індії. Вона й шити вміє, і не з гірше дорослої волосся зачесати.

Ділсі легенько підштурхнула доньку, і та нараз присіла й зобразила усмішку до Скарлет, яка мимоволі й собі всміхнулась.

“Метке дівча”,- подумала Скарлет, а вголос сказала:

- Дякую, Ділсі, ось вернеться мама, і я поговорю з нею.

- І вам дякую, мем. На добраніч вам усім,- мовила Ділсі і, обернувшись, вийшла з їдальні разом з дочкою; Порк вийшов за ними мало не підскоком.

Коли прибрали зі столу, Джералд знов заходився просторікувати, хоч і мав невелику від цього втіху, а його аудиторія - ще меншу. На грізні його передбачання неминучої війни та риторичні запитання, допоки Південь терпітиме образи янкі, знудьговані слухачки відповідали коротким “Так, тату” і “Ні, тат”. Керрін, сидячи на ослінчику під великою лампою, заглибились у романтичну історію дівчини, що по смерті коханого постриглася в черниці; на очах у неї проступили екзальтичні сльози, коли вона уявила саму себе в білому черницькому каптурі. Ськшін щось там вишивала - “для свого посагу”, як вона пояснила з осто- рожливим смішком,- думаючи при тому, чи вдасться їй на завтрашньому пікніку відбити в сестри Стюарта Тарлтона, привабивши його лагідною жіночністю, якої у Скарлет зовсім нема. А Скарлет усю поглинули тривожні думи, пов’язані з Ешлі.

Як може тато без кінця розводитись про Форт Самтер і про янкі, знаючи, що серце її розривається? Для такого юного віку це була звичайна річ: їй у голові не вкладалося, щоб люди могли так егоїстично нехтувати її страждання, щоб світ міг рухатись своїм заведеним ладом, коли її серце крається від горя.

В душі у неї наче ураган щойно промчав, а тут, в їдальні, усе виглядає таким на диво спокійним і незмінним, як було й учора, і рік тому. Важкий обідній стіл з червоного дерева, буфет, масивне срібло, яскраві клаптюваті килимки на підлозі, натертій до блиску,- все лишалося на своїх місцях, наче нічого й не сталося. Це був милий затишний покій, і зазвичай Скарлет любила тихі вечірні години, які вся родина проводила в ньому, але сьогодні їй було бридко в цих стінах, і якби вона не боялася, що батько почне голосно допитуватись, що та чого, то прошмигнула б собі непомітно через темний хол униз до кабінетика Еллен і там виплакала б свій смуток на старій канапі.

Ту материну кімнатинку Скарлет любила найбільше. Щоранку Еллен сиділа там за високим бюрком, перевіряючи господарські рахунки й слухаючи звіт управителя Джонаса Вілкерсона. Бувало, в кабінеті збиралась і вся родина: Еллен щось занотовувала у гросбухи, Джералд погойдувався у старому кріслі-гойдалці, дівчата вмощувалися на продавлених подушках канапи, теж занадто зужитої, щоб її виставляти у вітальні. Отож і зараз Скарлет кортіло туди - побути наодинці з Еллен, покласти матері голову на коліна й виплакатись. І чого мама так довго не вертається?

Та ось нарешті зарипіли колеса на жорстві алеї і почувся тихий голос Еллен, що відпускала кучера. Всі в їдальні попідводили голови й побачили, як у дверях колихнувся кринолін Еллен і вона швидко ввійшла, стомлена й сумовита. Війнуло легким ароматом лимонної вербени, що, здавалося, завжди променився від складок її сукні - для Скарлет цей аромат незмінно був пов’язаний з образом матері. За кілька кроків позад Еллен ступала Мамка: шкіряна сумка в руці, нижня губа випнута, брови насуплені. Мамка на ходу щось бурмотіла - так тихо, що не можна було розібрати слів; але досить чутно, щоб не пройшов повз увагу її категоричний осуд.

- Вибачте, що я так запізнилася,- мовила Еллен, скидаючи плед з натомлених плечей і передаючи його Скарлет, при цьому не забувши погладити дочку по щоці.

Обличчя Джералдове проясніло, тільки-но він побачив Еллен.

- То охрестили маля? - запитав він.

- Так, але воно вже неживе, бідолашне,- відказала Еллен.- Я боялася, чи не піде й Еммі вслід за дитиною, та, здається, вона оклигає.

- Це й краще, що воно померло, нещасне байстрю…

- Дуже пізно! Пора вже й на молитву,- Еллен урвала чоловіка мовби ненароком - якби Скарлет гірше знала матір, вона б і не здогадалася, що це зроблено свідомо.

Цікаво було б довідатись, з ким Еммі Слеттері надбала дитину, але Скарлет розуміла, що від матері цього повік не почує. Скарлет підозрювала, що з Джонасом Вілкерсо- ном, бо не раз бачила, як вони вдвох смерком прогулювалися на дорозі. Джонас був янкі й неодружений, а що він до того ж служив управителем, то й зовсім не мав доступу до товариського життя плантаторських родин. Йому немислимо було пошлюбити дочку котрогось плантатора, тож він хоч-не-хоч мусив спілкуватися з такими от білими злидарями, як Слеттері. А оскільки освіченістю він був на голову вищий за цих Слеттері, то нічого дивного, що він не схотів одружуватися з Еммі, хоч би і як часто гуляв з нею вечорами.

Скарлет зітхнула, що не може задовольнити свою розбурхану допитливість. Чимало всякого траплялось у матері на очах, а вона його ніби й не помічала. Еллен ігнорувала все, що суперечило її поняттям про добропристойність, і Скарлет до цього ж привчала, хоча й не дуже успішно.

Еллен уже ступнула до полички над коминком - узяти чотки з маленької інкрустованої скринечки,- коли це рішучий голос Мамки стримав її:

- Міс Еллен, вам треба трохи підвечеряти перед молитвою.

- Дякую, що нагадала, Мамко, але я не голодна.

- Я зараз сама принесу вам вечерю, щоб ви поїли,- сказала Мамка й обурено подалась через хол на кухню.- Порку! - загукала вона.- Скажи куховарці розтопити вогонь. Міс Еллен вернулася.

В міру того як Мамка відходила далі, про що свідчило порипування дощок у неї під ногами, голос її звучав усе чутніше у вухах тих, хто був у їдальні.

- Скі’ки я вже кажу: нічо’ не варті ці білі голодранці, аби заради них так перериватись. Вони такі недбальці, такі невдячники, що гірших і не знайти. І міс Еллен нема чого з ними панькатись, бо вони коли б тямущі були, то вже давно завели б собі чорнюків. Тож я й кажу…

Буркіт її завмер, коли вона вступила у довгий критий перехід до кухні. Мамка виробила своєрідну методу, як доводити до відома господарів власну думку. Вона знала, що гідність не дозволяє білим людям звертати хоч якусь там увагу на буркотню негрів, отож вони вдають, ніби не чують служниці, навіть коли та мало не на весь голос кричить, але в сусідній кімнаті. У такий спосіб вона й нагінки уникала, і недвозначно висловлювала свій погляд з того чи іншого питання.

До їдальні ввійшов Порк, несучи посуд і серветку. По п’ятах за ним ступав Джек, десятирічний хлопчик-негр, на ходу защібаючи білу полотняну куртку однією рукою, а в другій тримаючи відганячку мух - жердину, довшу за нього самого, з прив’язаними на кінці вузенькими стьожками газетного паперу. В Еллен було справжнє омахало - дуже гарне, зроблене з павичевого пір’я, але ним послуговувались лише за особливої нагоди, та й то після тяжкої боротьби, бо Порк, куховарка й Мамка водно твердили, що павичеве пір’я приносить лихо.

Еллен сіла на стілець, що підсунув їй Джералд, і четверо голосів усі враз ринули на неї.

- Мамо, у мене мереживо відпоролось на новій бальній сукні, а я хочу завтра її вдягти, коли поїдемо до Дванадцяти Дубів. Ти не могла б мені пришити?