Джералд і сам до ладу не розумів, як це воно так склалося. Він лише знав, що сталось диво. І вперше в житті онімів, коли Еллен, напрочуд бліда, але й спокійна, легенько доторкнувшись рукою до його плеча, сказала:

- Я згодна стати вашою дружиною, містере ОТ ара.

Та й родина Робійярів, для яких ця новина була як удар

грому, лише почасти знала, чим це було викликане. Всю правду знали тільки Еллен та її Мамка - як вона, Еллен, усю ніч до ранку проплакала, мов дитя, в якого серце розривається від горя, а вранці підвелася вже дорослою і по-жіночому твердо заявила про свою волю.

Прочуваючи щось недобре, Мамка напередодні ввечері передала своїй юній господині невеликий пакуночок з адресою, написаною незнайомим почерком; пакуночок надійшов з Нового Орлеана і містив медальйончик з її, Еллен, портретом - побачивши його, вона скрикнула й випустила портрет з рук,- і ще чотири її власні листи до Філіпа Робійяра, а також коротеньку записку від новоорле- анськоґо священика, в якій сповіщалося, що її кузен Філіп загинув унаслідок сварки в котромусь тамтешньому барі.

- Це вони його спровадили звідси - тато, Полін і Юлейлія. Вони! Я ненавиджу їх! Ненавиджу їх усіх! Я не хочу їх більше бачити. Я хочу виїхати звідси! Я виїду будь-куди, аби лише більш ніколи не бачити ні їх, ні цього міста, ані будь-кого, хто нагадував би мені про… про нього!..

А коли ніч уже добігала кінця, Мамка, що теж гірко тужила, пригорнувши до грудей свою темноволосу господиню, наважилась їй заперечити:

- Але хіба ж так можна, голубонько!

- Ні, я вже вирішила. Він добрий характером. Я або вийду за нього заміж, або піду в монастир у Чарлстоні.

Саме ця погроза піти в монастир і змусила кінець кінцем приголомшеного й прибитого горем П’єра Робійяра погодитись на одруження дочки. Його, закоренілого пресвітеріанина,- хоч уся рідня його була католицька,- думка про те, що дочка може стати черницею, жахала більше, ніж її шлюб з Джералдом О’Гарою. Зрештою, він нічого й не мав проти ОТари, окрім того, що цей прибулець був без роду-племені.

Отож так і вийшло, що Еллен, тепер уже не Робійяр, покинула Саванну, щоб не вертатися сюди довіку, і з набагато старшим від себе чоловіком, Мамкою та двома десятками “хатніх негрів” вирушила в дорогу до Тари.

А наступного року народилася їхня перша дитина, яку охрестили Кеті Скарлет - на честь Джералдової матері. Джералд був трохи розчарований, бо хотів сина, але все- таки неабияк утішався маленькою чорнявою донечкою і з цієї нагоди почастував ромом усіх рабів з плантації, та й сам при цьому добряче впився.

Якщо Еллен коли-небудь і шкодувала, що так раптово погодилася вийти за Джералда заміж, взнаки вона цього не давала, тим паче Джералдові, якого аж розпирали гордощі при кожному погляді н^ дружину. Саванну й усякі згадки про це ригористичне надморське містечко вона викинула геть з голови і, відколи ступила на землю північної Джорджії, тут була нова її домівка.

Виїжджаючи з Саванни назавжди, вона залишила позаду батьківський дім, прегарні й плавні обриси якого нагадували жіноче тіло або ж корабель під розпущеними вітрилами,- цей блідо-рожевий отинькований дім у французькому колоніальному стилі гордо й велично підносився над землею, до дверей його вели напівкруглі сходи з тонким мереживом чавунних поручнів,- тьмавий і багатий дім, милий, але і якийсь холодний.

Однак Еллец залишила позаду не тільки цю вишукану оселю, а й цілу своєрідну цивілізацію, в якій вона виросла, і опинилася в світі такому відмінному й незвичайному, наче перебралась аж на інший континент.

Тут, на півночі Джорджії, край був суворий і люди витривалі. Хоч би куди вона спрямовувала погляд, стоячи на плато біля підніжжя пасма Голубих гір, скрізь видніли хвилясті червоні пагорби з масивними подекуди виступами гранітної основи на поверхню та височенні похмурі сосни. Її очі звикли бачити лагідні зарості надбережних островів, покритих сірим мохом і темно-зеленими чагарниками, білі смуги пляжів, гарячі під субтропічним сонцем, розложисті пласкі піщані краєвиди, поцятковані пальмами та молодим підростом,- тож тутешня природа здавалася їй дикою і неприборканою.

У цьому краю знали як літню спеку, так і зимові холоди, і люди тут вирізнялися незвичною для неї завзятістю та енергією. Вони були милі, чемні, великодушні, доброзичливі на диво, але водночас і вперті, мужні й страшенно запальні. Там, на узбережжі, чоловіки пишалися тим, що не втрачають самовладання навіть і в сварці чи на дуелі, тоді як у північній Джорджії, ледь що, спалахували як вогонь. Над морем життя текло погідно й розмірено, а тут воно клекотіло, бо було молоде й жадливе до всього нового.

Ті, кого Еллен знала у Саванні, були всі наче виліплені з однакової глини, такі схожі вони мали погляди й звички, а тут кожен був зі своєю вдачею. Поселенці північної Джорджії прибули сюди з усіх усюд - з узбережжя штату, з обох Каролін і з Вірджинії, з Європи і з Півночі. Декотрі з них, як-от Джералд, були новоприбульцями, що шукали тут щастя. Декотрі, як-от Еллен, походили з давніх родів, що їм життя видалося нестерпним на їхній колишній вітчизні і вони подалися на пошуки кращого пристанку у нових краях. Багато було й таких, що в жилах своїх мали невпокійну кров батьків-піонерів, яка переганяла їх з місця на місце.

Увесь цей строкатий люд, прибулий з різних кутків світу, надавав місцевому життю невимушеного колориту, вільного від усяких приписів, і для Еллен це було щось нове, до чого вона так ніколи й не призвичаїлася. Коли йшлось про її земляків з узбережжя, Еллен інстинктивно відчувала, як вони поведуться в тій чи іншій ситуації. А от як вчинить котрийсь мешканець північної Джорджії-це просто неможливо було передбачити.

А ще прискорювало темп життя у цих краях те, що взагалі Південь багатшав день у день. Весь світ криком кричав: “Більше бавовни!”, і незаймані родючі землі округи родили її незмірно щедро. Тут усе дихало бавовною, вона просякала всі пори червоного грунту. У цих хвилястих борознах громадилося багатство, а разом з ним поставала й пиха, виростаючи з зелених кущів та акрів пухнастої білини. Якщо вже це покоління так розбагатіло на бавовні, то як же незрівнянно багатшим стане наступне!

Впевненість у завтрашньому дні породжувала величезну жагу до життєвих принад, і мешканці округи тішилися життям так ревно, що Еллен аж дивом дивувалася. Вони мали достатньо грошей і рабів, тож могли собі гаяти час у розвагах, а хисту й охоти розважатись їм не бракувало. Здавалося, будь-якої пори вони можуть кинути все й гайнути на річку по рибу, влаштувати полювання або кінні перегони, і рідко випадав такий тиждень, щоб не було балу чи пікніка.

Еллен так і не схотіла чи то не змогла ввійти в цей стиль життя - занадто велику частку своєї душі вона залишила в Саванні,- але віддавала належне йому, і з часом пройнялася повагою до щирості й прямоти місцевих поселенців, які не приховували того, що думають, і цінували людину, як вона того заслуговувала.

Еллен і сама завоювала загальну любов в окрузі, бо була ощадна й зичлива господиня, добра матір і віддана дружина. Розбите серце й самозречення спонукали її до того, щоб офірувати себе церкві, а вийшло так, що вона присвятила себе своїй дитині, господарству й чоловікові, котрий забрав її з Саванни, далеко від усіх згадок, і ніколи не обтяжував розпитами.

Коли Скарлет минув рік і вона, на думку Мамки, стала надміру жвавою і верткою, ніж годилося б в її* віці,- в Еллен народилася друга дочка, названа Сьюзен Елінор і невдовзі перейменована на Сьюлін, а потім у належний час з’явилась і Керрін, записана в родинній Біблії як Керолайн Айрін. Далі один за одним прийшли на світ троє хлопчиків, кожен з яких помер, ще й не навчившись ходити,- всіх трьох їх поховали на родинному кладовищі в тіні вузлуватих кедрів за сто ярдів від будинку, і на нагробку кожного вибили один і той самий напис: “Джералд ОТара-молодший”.

Багато що змінилося в Тарі, відколи сюди приїхала Еллен. їй тоді було тільки п’ятнадцять років, але вона не побоялася взяти на свої плечі відповідальність господині цілого маєтку. Від дівчини її стану вимагалося, щоб вона передусім була добра й лагідна, миловида і взагалі правила за оздобу дому, однак після одруження вона ж мусила справлятися з усім господарством і домом, де налічувалася

сотня, а то й більше чорних та білих, і саме до цього дівчат змалку й готували.

Як з кожною панночкою із добропорядної сім’ї, так було і з Еллен, а ще ж вона мала при собі Мамку, яка могла навернути до праці навіть найледачішого з челяді. Отож вона, Еллен, швидко навела лад у Джералдовому господарстві, надавши Тарі належно респектабельного й чепурного вигляду, якого маєток ніколи раніше не мав.

Сам особняк було споруджено без будь-якого архітектурного плану, і згодом до нього при потребі притуляли збоку ту чи іншу прибудову, але завдяки зусиллям і турботі Еллен будинок у цілому навіть прибрав якогось чару. Від дороги до будинку вела кедрова алея - без такої алеї годі було уявити плантаторський маєток у Джорджії: темна зелень кедрів створювала приємну прохолоду внизу й мило для ока контрастувала зі світлішим листям інших дерев. Неоковирні обриси будинку до певної міри прикривали гліцинія, що, обснувавши всю веранду, яскраво проступала на тлі побілених цегляних стін, а також рожеві кущі мирту біля дверей та білий цвіт магнолій під вікнами.

Навесні й улітку бермудська трава й конюшина на газоні набирали смарагдового відтінку, стаючи нездоланною спокусою для табунів індиків та білих гусей, яким дозволялося пастись лише на подвір’ї за будинком. Старші з птапшних зграй раз по раз вчиняли тайкома набіги на заборонену ділянку, приваблювані як зеленим травником, так і запашними бростями жасмину та грядками майорців. Охороняти газон від цих набігів мало негреня, озброєне подертим рушником. Це була характерна деталь загальної картини Тари - чорний хлопчик на сходинках переднього ганку, що, бідолашний, мусив відганяти птицю самими лиш помахами рушника та ще погуками “Киш, киш!”, але не мав права ні в якому разі ударити її.