- Не роби цього, Мелані,- дорікнула їй Скарлет.- Ти й сама квола, коли не їстимеш як слід, то знову зляжеш, і доведеться комусь коло тебе ходити. А їм можна й недоїсти. Для них це не первина. Вони вже чотири роки так животіють’, і нічого їм не станеться, як ще трошки потерплять.

Мелані обернулась до неї, і Скарлет уперше побачила на її обличчі, завжди такому стриманому, вираз рішучої незгоди.

- Ой, не свари мене, Скарлет. Дозволь мені чинити по-своєму. Ти й не уявляєш, як це мені приємно. Щоразу, як я даю котромусь бідачиськові свою пайку, то думаю, що, може, десь там на Півночі котрась жінка ділиться обідом з моїм Ежілі, і це дає йому сили йти далі додому, до мене.

“З моїм Ешлі”.

“Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе”.

Скарлет без жодного слова одвела погляд убік. Але надалі Мелані помітила, що коли у них з’являлися сторонні, їжі більшало на столі, дарма що у Скарлет, може, аж душа мліла за кожним змарнованим куснем.

Коли солдати бували занадто хворі, щоб іти далі,- а таких траплялось чимало - Скарлет приділяла їм постіль у домі, хоч і не дуже охоче. Адже кожен недужий - то був зайвий рот. Та й хтось же мусив доглядати його, а це означало на одного робітника менше, коли доводилося ставити огорожу, сапати, полоти, орати. Якось верхівець, що прямував до Фейетвілла, привіз і полишив у них на веранді одного юнака, в якого ледь просіявся русявий пушок над губою. Він знайшов цього хлопця непритомного при дорозі, перекинув через луку сідла й приставив до найближчої оселі - до Тари. Дівчата подумали, що це, мабуть, один з військових курсантів, посланих на фронт, коли Шерман наступав на Мілледжвілл, але з певністю так і не довідались, бо хлопець помер, не прийшовши до пам’яті, а в кишенях у нього нічого не знайшлося, що допомогло б встановити, хто він.

Симпатичний це був хлопчина, очевидячки, з благородної сім’ї,- і десь там на півдні його мати не відводить очей від дороги, гадаючи, де забарився її син та коли він вернеться додому, так само, як вона й Мелані з відчайдушною надією придивляються до кожної бородатої постаті на дорозі. Поховали незнайомця на родинному кладовищі, поруч з трьома малюками ОТарами, і Мелані, поки Порк засипав труну землею, гірко плакала над небіжчиком, думаючи, чи не зробить хтось далеко такої самої послуги її рослявому Ешлі.

Так само, як той безіменний юнак, потрапив до них і Вілл Бентін - його, зімлілого, привіз до Тари, перекинувши через сідло, котрийсь товариш по вояцькій долі. У Вілла була важка форма запалення легенів, і дівчата, вкладаючи його в ліжко, боялися,чи не піде й він невдовзі вслід за тим першим хлопцем на кладовище.

Він мав характерне блідаво-малярійне обличчя, як то буває у дрібних фермерів з південної Джорджії, ясно-рудя- ве волосся й блякло-голубі очі, які навіть у маренні зберігали терплячий і лагідний вираз. Одну ногу він втратив на війні, і під коліном мав абияк примоцьовану до кульші обстругану дерев’янку. У Тарі не сумнівалися, що він з простої фермерської родини, так само як не мали сумніву в тому, що похований незадовго перед тим хлопець був сином плантатора. Як дівчата це визначали - вони й самі не змогли б пояснити. Адже Вілл був не брудніший, і не заросліший, і не більш завошивілий, ніж багато хто з джентльменського стану, що їх заносило до Тари. І мова його в безпам’ятстві була не більш неправильна, ніж у близнюків Тарлтонів. Але дівчата просто інстинктивно - як ото з першого погляду розрізняють, де расовий кінь, а де безпородний,- відчули, що він не з їхнього кола. Хоча це знання анітрохи не завадило їм докласти всіх зусиль, аби врятувати йому життя.

Виснажений за рік перебування у неволі в янкі, змучений тривалими мандрами на своїй кепсько припасованій дерев’янці, він не мав сили здолати хворобу й цілі дні лежав у ліжку, стогнав і поривався схопитись на ноги, знову й знову переживаючи ті битви, крізь які довелося йому пройти. Але жодного разу в усіх своїх мареннях не покликав він ані матері чи дружини, ані сестри чи нареченої, і це вельми непокоїло Керрін.

- Мусить же людина мати якихось родичів,- казала вона.- А у нього так наче нема жодної рідної душі на світі.

Та попри всю свою знемогу він був таки хваткий до життя і невдовзі - завдяки ще й доброму доглядові - почав оклигувати. І ось одного дня він розплющив блідо-голубі очі й цілком уже свідомим поглядом роззирнувся по кімнаті, і побачив Керрін, що сиділа коло ліжка, перебираючи чотки, а ранкове сонце променилося на її русявому волоссі.

- То ви - таки не сон, виходить,- промовив він глухуватим безбарвним голосом.- Сподіваюся, я вам не завдав надто багато клопоту, мем?

Одужувацшг його тривало довго - він тихо лежав і все дивився у вікно на магнолії, і ніхто не відчував ніякої особливої тяготи від його присутності в домі. Керрін він подобався своєю мовчазністю, умиротвореною і ненав’язливою. Спекотної пополудневої пори вона, бувало, годинами сиділа біля недужого, без жодного слова обмахуючи його віялом.

Керрін взагалі майже не розмовляла в ці дні, коли, тендітна й звійна, мов привид, снувала по дому, виконуючи повинності, на які ставало у неї сили. І часто молилася; Скарлет щоразу, як заглядала без стуку до сестриної кімнати, заставала Керрін на колінах перед ліжком. Видовище це дратувало Скарлет, якій здавалося, що час на молитви минувся. Якщо Бог визнав за доцільне покарати їх так, то виходить, що він не потребує їхніх молитов. Релігія для Скарлет завжди була чимось на кшталт угоди. Вона обіцяла Богові добре поводитись, якщо він посприяє їй у тій чи іншій справі. Але що Бог, на її думку, часто-густо порушував погоджені умови, вона тепер вважала себе вільною від будь-яких зобов’язань перед ним. Отож, застаючи найменшу сестру навколішках тоді, коли слід було б перепочивати по обіді або лагодити білизну, Скарлет вважала, що Керрій у такий спосіб ухиляється від своєї частки спільних їхніх клопотів.

Ось про це вона й сказала Віллові Бентіну одного дня, коли він уже міг сидіти в кріслі, і була трохи таки вражена, почувши, що він відповів рівним тихим голосом:

- Ай нехай вона собі це робить, міс Скарлет. Від цього їй легше на душі.

- Легше?

- Атож. Вона ж молиться за вашу маму й за нього.

- “За нього”? За кого це?

Блякло-голубі очі Вілла подивились на неї з-під білявих вій без будь-якого подиву. Здавалося, ніщо не може здивувати або вразити його. Мабуть, він надто багато спізнав у житті несподіванок і розучився дивуватися. Йому зовсім не здалося незвичайним, що старша сестра не знає, яка таємниця на серці у молодшої сестри. Він сприйняв це так само природно, як і ту обставину, що Керрін звірила свою таємницю йому, зовсім сторонньому для неї.

- За свого кавалера, за Брента, як його там на прізвище,- того самого, що загинув під Геттісбергом.

- За свого кавалера? - перепитала Скарлет.- Оце маєш! І він, і його брат були моїми кавалерами.

- Справді, вона мені це казала. Чи не всі юнаки в окрузі упадали коло вас. Але все-таки він став її кавалером після того, як ви його знехтували, і коли приїздив востаннє у відпустку з війська, взяв з нею заручини. Вона каже, що їй більш ніхто з хлопців не подобався, тож молитва ця - для неї полегкість.

- Ну й дурниці! -‘відказала на це Скарлет, відчувши, однак, легенькі ревнощі.

Вона не без цікавості подивилась на цього довгов’язого юнака з гострими плечима, рудуватим волоссям і спокійним упевненим поглядом. Отже, йому відомо про її рідню навіть таке, чого вона не знає, хоч мала б знати. Он воно чого Керрін снує сновидою та все молиться Богові. Але це у неї минеться. У скількох дівчат загинули наречені, у молодих жінок - чоловіки, і всі якось примиряються з цим. Ось і вона сама примирилася із втратою Чарлза. А в Атланті вона знала одну жіночку, яка тричі вдовіла за час війни і все одно не перестала цікавитись чоловіками. Усе це Скарлет і виклала Віллові,- але він тільки похитав головою.

- Міс Керрін не з таких,- упевнено сказав він.

З Віллом приємно було розмовляти, бо сам він говорив мало й умів уважно вислуховувати. Скарлет ділилася з ним своїми клопотами щодо сівби, прополювання й розпушування грунту, відгодівлі свиней та розведення корів, і він давав їй слушні поради, бо, як з’ясувалося, мав був невеличку ферму в південній Джорджії і двох рабів-негрів. Він знав, що тепер його негри дістали волю, а ферма поросла бур’янами та самосійним сосняком. Єдина його родичка, сестра, кілька років тому разом з чоловіком перебралася до Техасу, тож він лишився одинцем на білому світі. Хоча, здавалося, він переживав за цим не більше, ніж за втраченою ногою, яка лишилася на полях# Вірджинії.

Так, для Скарлет приємністю було розважити душу в товаристві Вілла - після цілоденної тяжкої роботи, бур- котні негрів, вередів та скімлення Сьюлін, повсякчасних розпитувань Джералда, де Еллен. Віллові вона могла розповісти все. Вона навіть зізналася йому, що вбила янкі, і розпашіла від гордості, коли він похвалив її двома словами:

- Добра робота!

З плином часу всі мешканці Тари знайшли дорогу до кімнати Вілла й стали приходити до нього зі своїми турботами - навіть Мамка, попервах досить стримана з ним, бо ж він не належав до благородної публіки й мав лише двох рабів.

Тільки-но спромігшись шкутильгати по дому, він заходився до роботи: почав плести козуби з дубового луб’я й лагодити меблі, що їх поламали янкі. А ще Вілл умів доладно різьбити - Вейд просто по. п’ятах ступав за ним, бо він різьбив для нього різні цяцьки, єдині справжні іграшки у малого. Під опікою Вілла можна було безпечно залишати Вейда й обох немовлят, коли всі розходились у своїх справах: він справлявся з ними незгірше за Мамку, а Меллі перевершувала його тільки в тому, що могла швидше заспокоїти чорного й білого малюків.

- Ви страшенно добре поставилися до мене, міс Скар- лет,- сказав він якось,- а я ж ніхто вам, зовсім чужий. Через мене ви мали багато клопоту й мороки, отож коли ви не проти, я хотів би пожити тут ще якийсь час і по змозі допомогти вам, щоб бодай дечим відплатити за вашу ласку. Повністю я повік не розплачуся, бо життя людське таке, що нічим його не оплатиш.