- Це ми тільки минулого тижня поставили,- не без гордощів пояснила мати загиблих.- Містер Тарлтон привіз їх фургоном з Мейкона.
Нагробні плити! Це ж коштувало силу грошей! Нараз співчуття до Тарлтонів, яке проймало Скарлет ще хвилину тому, розвіялося. Як можна співчувати людям, що витрачають такі необхідні тепер гроші на нагробні плити, коли харчі вкрай дорогі і їх майже не дістанеш? На кожній плиті вибито по кілька рядків. А що більше слів, то більше грошей. Та вони всі в цій родині схибнуті! Бо й привезти труни трьох хлопців - це теж немало коштувало. Бойда вони так і не знайшли, навіть сліду його.
Між могилами Брента й Стюарта лежала брила з написом: “Милі й щирі за життя, вони й у смерті нерозлучні”.
На другому нагробку було вибито імена Бойда й Тома і якісь латинські слова, що починалися: “Биісе еї…” *,- Скарлет, правда, вони нічого не говорили, у Фейєтвілльсь- кому пансіоні вона якось спромоглася обминути латину.
Вгатити таку грошву в нагробні плити! Але ж і дурні вони! Скарлет була страшенно обурена, наче це розтринькали її власні гроші.
Очі Керрін якось дивно зблиснули.
- Дуже милі слова,- прошепотіла вона, показуючи на перший нагробок.
- Справді,- сказала місіс Тарлтон незвично лагідним голосом,- ми так і подумали, що ці слова якраз підходять.
1 Слова римського поета Горація (65-8 pp. до н. е.): “Dulce et decorum est pro patria mori” (“Оди”, III, 2, 13; y пер. Г. Кочура: “Почесно й любо вмерти за рідний край”).
Вони ж загинули мало не водночас: Стюарт перший, а за ним Брент, він підхопив прапор, що випав у брата з рук.
Коли верталися до Тари, Скарлет більше мовчала, розмірковуючи про те, що бачила у різних сусідів, мимоволі пригадуючи, якою була округа в свою найсвітлішу добу, коли в домах роїлося від гостей, господарі мали досхочу грошей, і негри дбайливо обробляли плантації, де достигав розкішний урожай бавовни.
“Мине лише рік, і молоді сосонки заполонять усі ці поля”,- подумала вона, дивлячись, як над полями з усіх боків чатує пуща, і в неї аж мороз пробіг поза шкірою,- “Без негрів ми заледве самі виживемо. Великої плантації ніхто не в силі впорати без негритянських рук, багато землі лежатиме облогом, і все знову заросте лісом. Ніхто не зможе вирощувати багато бавовни, і що тоді ми робитимемо? Що буде з тими, хто живе у маєтках? Городянам легше дати собі раду. Вони завжди якось викручуються. А у кого плантації, тих відкине на сто років назад, до рівня піонерів, що селились у маленьких халупах і обробляли кілька мізерних акрів землі й ледь животіли.
“Ні”.- подумала вона похмуро.- Тара не дійде до такого стану. Я навіть сама тягтиму плуга, а цього не допущу. Сусідські маєтки, та й весь штат, нехай собі заростають лісом, але Тару таке не спіткає. І я не дозволю витрачати гроші на могильні плити, а час - на марні жалі за програною війною. Мусимо якось виборсатись. Я знаю: ми виборсалися б, якби не загинули у нас чоловіки. Втрата негрів - ще не найстрашніше, що з нами сталося. Найстрашніше - це загибель наших чоловіків і юнаків”. їй знов згадалися четверо братів Тарлтонів і Джо Фонтейн, Рейфорд Калверт і брат” Манро, і всі ті юнаки з Фейєтвілла та Джонсборо, що їхні імена читала вона у списках поранених і загиблих. “Якби не полягло стільки чоловіків, ми б якось упорались, а так”.”
Нова думка раптом вразила її: що буде, як вона захоче вдруге вийти заміж? Звичайно, в неї зовсім немає такого наміру. Вистачить їй і першого шлюбу. Та й той єдиний, за кого вона хотіла б вийти, звався Ешлі й був уже одружений, і взагалі хтозна чи живий. Але припустімо, що їй захотілося б вийти заміж. Хто міг би її пошлюбити? Від цієї думки їй стало лячно.
- Меллі,- озвалася вона.- Що ж це буде з півден- ськими дівчатами?
- А що ти маєш на думці?
- Те, що й кажу. Що з ними буде? Адже їм нема з ким одружуватись. Тепер, коли всіх хлопців перебили, на Півдні тисячі дівчат так і звікують старими дівами.
- І ніколи не матимуть дітей,- докинула Мелані, яку ця обставина непокоїла найдужче.
Для Сьюлін, яка сиділа у глибині візка, ця думка, здається, не була нова, бо вона раптом узяла й розплакалась. Від самого Різдва вона не мала звістки від Френка Кеннеді. Невідомо, чи то пошта завинила, чи він просто погрався її почуттями та й забув про неї. А може, він загинув в останні дні війни? Краще вже мати загиблого нареченого, ніж ніякого, бо тоді можна бодай з гідністю переживати своє горе, як-от Керрін або Індія Вілкс, а коли тебе покинуто, то й похвалитись нічим.
- Та замовкни, ради Бога! - вигукнула Скарлет.
- Тобі легко говорити! - схлипуючи, відказала Сьюлін.- Ти ж була заміжня, і в тебе є дитина, і кожен знає, що ти мала когось, хто тебе любив. А що я? Але тобі не соромно витикати мені в очі, що я стара діва, хоч ніякої моєї вини в цьому нема! Це просто гидко з твого боку.
- Та замовкни! Ти знаєш, я терпіти не можу скиглійок. І можеш бути певна, що твій старий Рудань зовсім не загинув, а скоро об’явиться й візьме тебе заміж. На щось більше в нього не стане глузду. Але як на мене, то я воліла б лишитися старою дівою, аніж мати такого чоловіка.
На часину у візку запала тиша. Керрін, заспокоюючи сестру, машинально погладжувала їй руку, а сама думками поринула на три роки назад, коли вона верхи роз’їжджала путівцями поряд з Брентом Тарлтоном. Очі її поблискували в якомусь дивному збудженні.
- І як то житиметься на Півдні без наших славних хлопців? - сумно докинула Мелані.- А яким став би Південь, якби вони лишилися живі! Нам так прислужилася б їхня мужність, енергія, розум! Ми всі, Скарлет, хто має малих синів, повинні так їх виховати, щоб вони були такі самі хоробрі, як їхні батькиг і змогли нам їх замінити.
- Таких, як ті були, вже ніколи не буде,- тихо сказала Керрін.- їх ніхто не замінить.
Решту дороги додому їхали мовчки.
*
Невдовзі після цього якось надвечір до Тари верхи на мулі приїхала Кетлін Калверт. Сиділа вона в жіночому сідлі, а сам мул був такий жалюгідний, капловухий та кульгавий, що Скарлет ще в житті подібного не бачила. Але й Кетлін виглядала майже так само жалюгідно у своїй споловілій картатій сукні - такі раніше тільки служниці й носили - та в чепці від сонця, зав’язаному під шиєю простою шворкою. Вона під’їхала до веранди, однак не зійшла на землю, тож Скарлет і Мелані, які милувались заходом сонця, спустилися сходинками їй назустріч. Обличчя в Кетлін було таке саме бліде, як у Кейда того дня, коли Скарлет приїздила до них,- бліде, суворе й непорушно застигле, як маска, що від першого слова могла розсипатись на скалки. Але сиділа вона рівно й голову тримала високо, схиливши її тільки на знак привітання.
Скарлет згадався зненацька пікнік у Вілксів, коли вона й Кетлін перешіптувалися про Рета Батлера. Яка гарненька й мила була тоді Кетлін у широкій блакитній сукні з органді, з пахучими трояндами на поясі, в маленьких чорних оксамитових черевичках, зашнурованих на тендітних ніжках. У цій заціпеніло випростаній постаті верхи на мулі не лишилося й сліду від тієї дівчини.
- Ні, я не заходитиму, дякую,- сказала вона.- Я тільки приїхала сповістити вас, що виходжу заміж.
- Як так?
- А за кого?
- Це ж чудово, Кеті!
- І коли весілля?
- Завтра,- спокійно відповіла Кетлін, і щось таке було в її голосі, що зігнало радісні усмішки з їхніх облич.- Я приїхала сповістити вас, що завтра виходжу заміж. Вінчання буде у Джонсборо… І нікого з вас я не запрошую.
Вони мовчки сприйняли цю новину, розгублено дивлячись на Кетлін. Потім озвалася Мелані.
- Це хтось такий, кого ми знаємо, люба?
- Так,- коротко відповіла Кетлін.- Це містер Гілтон.
- Містер Гілтон?
- Атож, містер Гілтон, наш управитель.
Скарлет була така вражена* що навіть не ойкнула, коли це Кетлін, кинувши погляд на Мелані, промовила тихим розпачливим голосом:
- Якщо ти заплачеш, Меллі, я не витримаю. Я помру!
Мелані нічого не сказала, а тільки погладила ногу в
незграбній саморобній узувці у стремені. Голова її була похнюплена.
- І не гладь мене! Я й цього не витримаю.
Мелані опустила руку, але погляду так і не підвела.
- Що ж, мені пора. Я приїхала тільки сказати вам.
Обличчя знову застигло білою незворушною маскою,
руки підібрали поводи.
- А як там Кейд? - розгублено запитала Скарлет, аби чимось заповнити обтяжливу мовчанку.
- Він помирає,- коротко сказала Кетлін зовсім наче байдужим голосом.- Але я зроблю все можливе, щоб він помер у спокої, не переживаючи за те, що покидає мене напризволяще. Мачуха ж моя з дітьми завтра виїжджає на Північ, назовсім. Ну добре, мені пора.
Мелані підвела голову й зустріла твердий погляд Кетлін. Сльозинки зблиснули на віях у Мелані, а в очах її промайнуло зрозуміння, і тоді враз уста Кетлін скривились гірким усміхом, мов у дитини, яка щосили стримує сльози. Скарлет просто неспроможна була збагнути, що Кетлін Калверт могла одружитися з управителем їхнього маєтку,- Кетлін, дочка багатого плантатора, та Кетлін, в якої залицяльників було (після Скарлет, звичайно) більше, ніж у будь-кого в окрузі!
Кетлін нахилилась, а Мелані звелася навшпиньки. Вони поцілувалися. Тоді Кетлін різко шарпнула поводи, і старий мул рушив з місця.
Мелані дивилась їй услід, сльози текли у неї по обличчю. Скарлет усе ще не могла отямитись від почутої новини.
- Меллі, вона що, збожеволіла? Не могла ж вона закохатися в нього!
- Закохатися? Ой Скарлет, як ти можеш таке жахіття говорити! Бідолашна Кетлін! Бідолашний Кейд!
- Е, дурниці! - вигукнула Скарлет, уже починаючи дратуватись. їй допікало, що Мелані завжди швидше за неї схоплює суть справи. Заручини Кетлін вразили її несподіванкою, але ніякої трагедії вона в цьому не бачила. Звичайно, приємного тут мало,- виходити заміж за янкі, одного з білої голоти,- але ж, зрештою, не може дівчина жити сама-одна на плантації, їй треба чоловіка, що допомагав би вести господарство.
"zvijani-vitrom-1" отзывы
Отзывы читателей о книге "zvijani-vitrom-1". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "zvijani-vitrom-1" друзьям в соцсетях.