Дівчата жадібно розпитували про новини. Після падіння Атланти вже чотири місяці не працювала пошта, і вони не знали анічогісінько - ні де тепер янкі, ні яке становище армії конфедератів, ні що сталося з Атлантою та з їхніми знайомими. Френк же, робота якого вимагала постійних роз’їздів, був не гіршим від газети, а де в чому то й кращим, оскільки від Мейкона до Атланти мав повно як не родичів, то приятелів, і міг повідомити безліч колоритних подробиць, які взагалі до газет не потрапляють. Отож тепер, щоб приховати свою збентеженість, викликану поглядом Скарлет, він заходився викладати їм новини. Конфедерати, за його словами, знову зайняли Атланту, коли Шерман покинув її, але з цього мало було пуття, бо ж янкі спалили місто дощенту.

- А мені здалося, що Атланту спалили в ту ніч, коли ми звідти втікали! - розгублено скрикнула Скарлет.- Я вважала, що це наші спалили місто.

- Як ви могли таке подумати, міс Скарлет! - вигукнув Френк, вражений її словами.- Ми ніколи не спалюємо наших міст, коли в них лишаються цивільні! У тих пожежах, які ви бачили, горіли військові й продовольчі склади, та ще ливарні й зброярні - їх підпалили, аби вони не дісталися ворогові. Оце й тільки. Коли Шерман вступив до міста, житлові будинки й крамниці стояли цілі-цілісінькі. І він у них розмістив своїх солдатів.

- А як же городяни? Гх що… повбивали?

- Декого вбили, але не кулями,- похмуро докинув одноокий солдат.- Вступивши до міста, Шерман одразу заявив мерові, що цивільне населення повинно покинути місто, всі до останньої душі. А там же полишалося чимало старих, які не витримали б дороги, і хворих, яких не можна було рушати з місця, і дам, які були… Коротше, яких теж не годилося б чіпати. І він повиганяв їх усіх з осель, саме коли сипонула страшна злива, сотні й сотні людей позаганяв у ліси під Раф-енд-Реді, а генерала Гуда повідомив, щоб прийшов і забрав їх. І багато хто помер від запалення легенів, не витримавши таких випробувань.

- Але чом він це зробив? Вони ж не могли заподіяти йому ніякої шкоди! - скрикнула Мелані.

- Він заявив так: місто йому потрібне, щоб солдати й коні мали де відпочити,- сказав Френк.- І там вони сиділи до середини листопада, а тоді він вивів їх з міста. І при відході спалив його геть усе.

- Невже таки геть усе? - зойкнули нажахані дівчата.

Несила була збагнути, що таке гамірне людне місто, де

аж роїлося від вояків, уже не існує. Що немає вже мальовничих будинків у затінку дерев, великих крамниць і чепурних готелів. Мелані ледве стримувала сльози - адже вона народилася в цьому місті й ніякої іншої домівки не мала. Та й у Скарлет серце защеміло: вона теж устигла полюбити це місто, яке стало для неї майже таким самим дорогим, як і Тара.

- Ну, оце, власне, й усе,- швидко докинув Френк, стривожений виразом дівчачих облич. При цьому він намагався виглядати якомога бадьоріше, бо ж зовсім не бажав засмучувати дівчат: адже тоді він і сам губився і не знав, що робити. Найгіршого він не зважився їм розповісти. Нехай уже від когось іншого це почують.

Він не міг розповісти їм, що побачила південська армія, повернувшись до Атланти: квартал за кварталом самі чорні комини над пожарищами, вулиці захаращені напівзгоріли- ми уламками та купами цегли, старі скалічені вогнем дерева, з яких холодний вітер струшує на землю обпалене віття. Він пригадав, що від цього видовища йому ледь не зробилося млосно, пригадав, які страшні прокляття зривалися з уст конфедератів, коли вони побачили руїни міста. Він тільки мав надію, що ці дами ніколи не довідаються, яким жахіттяй було дивитись на сплюндроване кладовище: це б їх доконало, бо ж там поховано батьків Чарлза

й Мелані. Атлантське кладовище й досі являлось йому в кошмарних снах. Шукаючи коштовностей, солдати-янкі розбивали склепи й розкопували могили. Вони грабували мерців, здирали з трун оздоби й ручки зі срібла, золоті й срібні іменні таблички… Моторошне видиво становили скелети й напівзітлілі трупи, порозкидані просто неба поміж розбитих домовин.

Не міг Френк розповісти їм і про собак та котів. Жінки ж так кохаються в них! Він і сам любив кішок та собак, отож побачивши тисячі зголоднілих тварин,- безпритульних, відколи їхніх господарів так брутально викурили з міста,- був вражений цим ледве чи менше, ніж кладовищем. Наполохані, замерзлі, вони дичавіли від голоду, стаючи мов дикі звірі: дужчі нападали на слабших, а слабші чекали, коли поздихають зовсім слабосилі, аби пожерти їхні трупи. А над зруйнованим містом ширяли в зимовому небі зловісними темними цятками канюки.

Френк пошукав у пам’яті, чим би таким приємним піднести настрій дамам.

- Але декотрі будинки таки вціліли,- сказав він.- Ті, які стояли осторонь від інших і на які вогонь не зміг перекинутись. І церкви, і будинок масонської ложі теж лишилися цілі. І кілька крамниць. Однак ділову частину міста і все, що прилягає до залізниці та до П’яти Променів,- цю частину міста, на жаль, зрівняно з землею.

- Отже,- гірко зауважила Скарлет,- і той склад біля колії, що дістався мені в спадок від Чарлза, теж згорів?

- Якщо він поблизу колії, то згорів, але…- Раптом Френк усміхнувся: як то він зразу про це не подумав? - Можете втішитися, дами! Будинок вашої тітоньки Туп стоїть цілий. Трохи ушкоджений, але цілий.

- Як же він уцілів?

- Таж він цегляний і, крім того, чи не єдиний на всю Атланту під шифером. Мабуть, завдяки цьому він і не зайнявся від вогняних іскор. Та й стоїть він майже з самого краю на північній околиці міста, а там якраз пожежі не дуже лютували. Правда, янкі, що стояли в ньому постоєм, пообдирали все всередині. Вони спалили навіть плінтуси та поруччя з червоного дерева на сходах, але це пусте! Головне, що будинок як стояв, так і стоїть. Коли я минулого тижня бачив міс Туп у Мейконі…

- Ви бачили її? Як вона ся має?

- Дуже добре! Дуже добре! Коли я сказав їй, що її будинок уцілів, вона вирішила зразу ж вертатись додому.

Цебто якщо цей старий негр, Пітер, дозволить їй. Чимало мешканців Атланти вже повернулося, бо в Мейконі вони не мали спокою. Шерман не взяв Мейкона, однак усі бояться, що в місто можуть вдертися Вілсонові хлопці, а це було б ще гірше за Шермана.

- Але ж це нерозумно - вертатися, коли їм немає де жити! Де ж вони оселяться?

- Вони, міс Скарлет, селяться в наметах, у халупах, у дерев’яних хатинах, туляться вкупі по шість-сім родин в уцілілих будинках. І силкуються відбудовуватись. Тож не кажіть, міс Скарлет, що це нерозумно. Ви ж знаєте атлант- ців так само добре, як і я. Вони дуже залюблені у своє місто, як і чарлстонці у свій Чарлстон, і треба чогось сильнішого, ніж янкі та пожежі, щоб стримати їх від повернення до Атланти. Атлантці - ви вже даруйте, міс Меллі,- вперті як мули, коли йдеться про їхнє місто. Чому - я не розумію, бо мені воно завжди здавалося занадто гамірним, якимсь аж зухвалим. Але я що - я не городянин зроду, і взагалі міста не люблю. І ще скажу я вам: хто перший туди вертає, той найбільшу поживу має. А хто вернеться останній, не знайде ні деревини, ні цеглини, ні каменя від свого будинку, бо все вже розтягнуть ті, які перші кинулися відбудовуватись. Ось щойно передучора я побачив, як місіс Меррівезер з міс Мейбел та з їхньою старою негритянкою накладали цеглу на тачку. А місіс Мід сказала мені, що заміряється поставити собі дерев’яну хатину, як тільки доктор вернеться й допоможе їй. Вона каже, що мешкала в дерев’яній хатині, коли вперше прибула до Атланти,- тоді ще місто звалося Мартасвілл,- і любісінько може мешкати й тепер у такій самій. Звичайно, то вона жартувала, але з цього видно, який там у них настрій.

- Гадаю, завзяття їм не бракує,- не без гордості заявила Мелані.- Правда, Скарлет?

Скарлет притакнула головою, відчуваючи похмуру втіху й гордощі за це місто, яке стало їй другою домівкою. Френк має рацію, в цьому місті й справді і гамору багато, й зухвалості, але саме за це вона його й уподобала. Воно не було схоже на застиглі у своїй манірності старіші міста, буяння життя в ньому відповідало її власному темпераментові. “Я сама як Атланта,- подумалось їй.- Щоб зломити мене, треба чогось більшого, ніж янкі та пожежі”.

- Якщо тітонька Туп вернеться до Атланти, нам, Скарлет мабуть, теж треба було б туди вернутися й оселитися з нею,- сказала Мелані, урвавши плин її думок.- Сама вона там помре зі страху.

- Але як же я можу всіх тут покинути, Меллі? - роздратовано заперечила Скарлет.- Якщо ти так переживаєш за неї - їдь собі. Я тебе не триматиму.

- Ой, я зовсім про це забула, дорогенька! - скрикнула Мелані, зашарівшись від збентеження.- І треба ж бути такою бездумною! Звичайно, ти не можеш покинути Тару… Та й, гадаю, дядько Пітер з куховаркою зуміють подбати про тітоньку.

- А ти можеш і поїхати,- тільки й мовила Скарлет.

- Ти ж знаєш, я тебе не покину,- відповіла Мелані.- Та й мені без тебе там було б страшно…

- Ну то дивись. Але мене ти нізащо не затягнеш назад до Атланти. Скоро вони поставлять там кілька будинків, як вернеться Шерман і знову їх спалить.

- Він не вернеться,- зауважив Френк, мимоволі спохмурнівши.- Він пройшов через увесь штат до узбережжя. Цього тижня янкі зайняли Саванну й начебто вступили до Південної Кароліни.

- То вони зайняли Саванну!

- А так. Що ж, леді, це було неминуче. Там не було кому боронити місто, хоч до війська забрали всіх до одного, хто тільки міг переставляти ноги. А чи ви знаєте, що коли янкі посувалися на Мілледжвілл, наші мобілізували усіх курсантів з військових училищ, навіть зовсім молоденьких, та ще й випустили в’язнів з тюрем для поповнення бойових частин? Атож, випустили всіх, хто погодився піти на фронт, і пообіцяли помилування тим, хто дотягне до кінця війни. Мене аж мороз бере поза шкірою, як подумаю, що молоденькі курсантики виступають пліч-о-пліч з горлорізами та крадіями.

- Повипускали злодіїв, щоб могли нас грабувати?!

- Нема чого хвилюватись, міс Скарлет. Вони далеко звідси, і, крім того, з них виявилися непогані вояки. Мені здається, як хто злодій, то це ще не означає, що він не може бути добрим солдатом, ге ж бо?