- Тато… тато наче не при собі.

- Що ви цим хочете сказати? Кажіть ясніше. Він хворий?

- Нещастя його прибило… Він такий дивний… він не…

- Не повторюйте, що він не при собі. Ви хочете сказати, що він розум стратив?

Скарлет аж полегшало, коли вона почула, як просто це було сказано. І як добре, що стара леді не висловлює їй співчуття, а то б вона не витримала й заллялася слізьми.

- Атож,- глухо проказала Скарлет.- Він став несповна розуму. Він живе як у тумані, а часом наче забуває, що мама померла. Ой бабусю, мені несила дивитись, як він годинами сидить і терпляче дожидає її, тоді як раніш був нетерплячий, мов дитина! Але ще гірше, коли він пригадує, що її вже нема. Сидить наслухає, чи вона не йде, а тоді раптом схоплюється й біжить з дому просто на кладовище. А потім повертається, ледь переставляючи ноги, весь у сльозах, і раз у раз приказує, аж я ладна заверещати: “Кеті Скарлет, місіс ОТара померла, твоя мама померла”. І щоразу я чую це наче вперше. А ще часом, бува, серед ночі він починає її кликати, і я схоплююся з ліжка, іду до нього й кажу, що вона пішла до хворої негритянки. Він тоді свариться, що от вона інших доглядає, а себе не шкодує. І так важко вкласти його назад у постіль. Він як дитина. Ой, так шкода, що нема доктора Фонтейна! Він би чимось поміг татові! І Мелані теж треба лікаря. Вона все ніяк не оклигає після пологів…

- Меллі… народила дитину? І вона з вами?

- Так.

- А що Меллі робить у вас? Чому вона не з тіткою у своїх родичів у Мейконі? Щось мені здається, ви не дуже її любили, панночко, хоч вона й Чарлзова сестра. Ану-но поясніть мені це все.

- Це довга історія, місіс Фонтейн. Може, краще нам вернутися в дім і присісти?

- Я можу й постояти,- коротко відказала стара.- А якби ви стали розповідати при наших, вони б розойкалися й довели вас до сліз. Тож розповідайте вже тут.

Скарлет, затинаючись, повела мову про облогу Атланти й про стан Мелані, але що далі тривала її розповідь під пронизливим і незмигним поглядом старої жінки, то наче самі собою знаходилися слова для всіх тих пережитих жахіть. В її пам’яті мов наяву постали ті події: неймовірно спекотний день, коли народилося немовля, розпачливий її страх, утеча з міста й відступництво Рета. Вона говорила про непроглядну темінь ночі, про табірні багаття віддалік - чи то конфедератів, чи то янкі,- про обгорілі шпичаки димарів у світанковій імлі, про трупи людей і коней над шляхом, про голод, повсюдне спустошення, про те, як страшно було думати, що, може, й Тару так само спалено.

- Мені здавалося, що треба тільки швидше дістатись додому, до мами, а вона вже все залагодить, і цей тяжкий тягар впаде з моїх плечей. Коли ми добирались додому, я думала: найстрашніше, що мало зі мною статись, уже минуло, але тільки коли дізналася про мамину смерть, я зрозуміла, що таке найстрашніше.

Скарлет опустила очі додолу й змовкла, чекаючи якихось слів від бабці Фонтейн. Мовчанка тривала так довго, що вже їй почало здаватись - чи ж стара збагнула, до якої розпуки дійшла вона, Скарлет? Кінець кінцем Стара Господиня заговорила, і голос її звучав на диво лагідно - Скар- лет ще ні разу не чула, щоб вона до кого-небудь зверталася таким тоном.

- Дитя моє, це дуже погано для жінки, коли вона пізнає найстрашніше, що може з нею статись у житті, бо після цього вона перестає боятися будь-чого на світі. А це нікуди не годиться, коли у жінки немає страху в серці. Гадаєте, я не розумію того, що ви мені розповіли, скільки ви пережили? Ні, я розумію, ще й як. Я була десь такого віку, як ви тепер, коли збунтувались індіанці над Струмком - то було саме після різанини у форті Міме,- мовила стара якимсь відстороненим голосом.- Атож, так десь у вашому віці я була, це ж понад півста років тому. Мені пощастило заховатися в чагарнику, я лежала там на землі й бачила, як спалили наш будинок, як скальпували моїх братів та сестер. А я залягла в заростях і тільки молила Бога, щоб відсвіти вогню не виявили моєї криївки. А вони виволокли з дому мою матір і вбили за двадцять кроків від мене. І з неї теж здерли скальпа. А потім ще то один, то інший індіанець підходив до неї і ударяв томагавком по голові. І все це бачила я з кущів… я, материна улюблениця. А вранці я подалася до найближчого поселення, за тридцять миль звідти. Три дні я туди добиралась, через болота, коли кругом аж роїлося індіанців,- потім усі думали, що я з глузду з’їду… Оце тоді я й зустріла доктора Фонтейна. Він лікував мене… Так, це було півста років тому, справді, і відтоді я вже ніколи й нічого не боялася, бо спізнала в житті найстрашніше, що тільки могло зі мною статись. І оте, що я не мала страху в душі, дуже зле мені прислужилося, я ж стільки через це втратила. Бог приділив жінці бути несміливою і боязкою, а коли жінка нічого не боїться, то це щось протиприродне… У житті, Скарлет, слід зберігати в собі острах перед чим-небудь - так само, як і любов…

Голос старої завмер, і вона застигла мовчки, втупившись поглядом у той день півсторіччя тому, коли востаннє чула в серці страх. Скарлет нетерпляче ворухнулась. Вона гадала, що стара зрозуміє її клопіт і, може, підкаже, як їй бути. А вона натомість, як то мають звичай усі люди похилого віку, почала розводитись про те, що було ще на початку світу і що тепер нікому нецікаво слухати. Скарлет пошкодувала, що звірилася старій.

- Що ж, вертайся додому, дитя моє, а то там уже переживатимуть,- раптом промовила бабця Фонтейн.-

І сьогодні ж таки пришліть Порка з візком… Але не думайте, що коли-небудь у житті скинете цей тягар з плечей. Ви цього не зможете. Я знаю.

*

Бабине літо цього року тривало до листопада* і теплі дні були благословенням для мешканців Тари. Найстрашніше вже минуло. Вони мали коня і могли їздити, а не ходити пішки. На сніданок у них була яєшня, на вечерю - смажена шинка, що врізноманітнювала меню з ямсу, арахісу й сушених яблук, а раз вони навіть улаштували собі святэ, приготувавши курячу печеню. Стару свиню кінець кінцем зловили, і тепер вона разом зі своїми поросятами весело рохкала, порпаючись у льоху під будинком, де їх примістили. Часом там зчинялася така пискнява, що в домі не чули одне одного, але це був приємний гамір. Бо він означав, що з холодами, коли надійде пора колоти свиней, у панів буде свіжа свинина, а у негрів тельбухи, і на зиму вистачить харчів для всіх.

Відвідини Фонтейнів підбадьорили Скарлет більше, ніж вона сподівалася. Саме знаття, що поруч є сусіди* що дехто з давніх приятелів пережив лихі часи, що в них уцілів дім, розвіювало прикре почуття самотності, яке гнітило її в перші тижні повернення до Тари. І Тарлтони, і Фонтейни, чиї маєтки були осторонь від доріг війни, щедро, як ніхто, поділилися своїми скромними статками. Так було заведено в окрузі, що сусіда допомагав сусідові, і всі відмовлялися взяти в Скарлет бодай цента, мовляв, вона зробила б те саме для них, та й вона може відшкодувати їм усе на той рік натурою, коли збере урожай у Тарі.

Тепер Скарлет мала харчі для всіх домашніх, мала коня, і гроші, й коштовності, що на них розжилася в мародера- янкі, але скрутно було з одежею. Вона розуміла, що послати Порка на південь купити оджг - це був ризик: янкі або й конфедерати могли залюбки реквізувати в нього коня. Але в усякому разі у неї були гроші на купівлю одягу, був кінь і віз, щоб куди-небудь поїхати, і крім того, може, Поркові пощастить вернутися без пригод Справді, найстрашніше вже минуло.

Щоранку, підводячись із ліжка, Скарлет дякувала Богові за ясно-блакитне небо й тепле сонце, адже кожна погожа днина давала змогу ще якийсь час обійтися без теплішої одежі. І з кожним теплим днем прибувало бавовни в порожніх негритянських хатинах -єдиному місці на плантації, де можна було її зберігати. А вродило бавовни навіть більше, ніж гадала вона з Порком,- набереться до чотирьох пак, і хатини невдовзі будуть переповнені.

Незважаючи на ущипливі зауваги бабці Фонтейн, Скар- лет не мала наміру власноруч збирати бавовну. їй просто в голові не вкладалося, як це вона, панна з роду О’Гар, тепер повновладна господиня Тари, працюватиме в полі. Це звело б її до рівня недорадної місіс Слеттері з дочкою. Скарлет хотіла, щоб на плантації працювали негри, а вона та її сестри, оскільки ті вже видужують, поратимуться в домі. Але плани Скарлет зіткнулися з кастовим духом ще дужчим, ніж її власний. Порк, Мамка й Пріссі зчинили відчайдушний крик, коли зайшла мова про роботу в полі. Всі троє раз у раз повторювали, що їм, як хатнім неграм, працювати на плантації не личить. А Мамка особливо налягала на те, що вона ніколи навіть біля дому не працювала. Вона й народилася не в негритянській халупі, а в особняку у Робійярів, і виростала в спальні у Старої Господині, там і спала на сіннику за її ліжком. Тільки Ділсі нічого не сказала і так нищівно глянула на Пріссі, що та аж знітилась.

Скарлет знехтувала ці протести й послала їх усіх на бавовникову плантацію. Але Мамка й Порк працювали так забарно і так при цьому лементували, що врешті Скарлет відпровадила Мамку на кухню готувати їсти, а Порка до лісу ловити сильцем кролів та опосумів, і поза тим ще з вудочкою на річку рибалити. Збирати бавовну - це принижувало Поркову гідність, а от полювати й ловити рибу виявилось якраз по ньому.

Після цього Скарлет спробувала залучити до польових робіт своїх сестер та Мелані, але й з цим нічого не вийшло. Мелані ревно заходилася збирати бавовну, з годину вона старанно і вправно відпрацювала під спекотним сонцем, а тоді тихенько зомліла і далі мусила з тиждень лежати в ліжку. Сьюлін, затята й заплакана, вирішила й собі зомліти, але вмить схопилася на ноги, мов ошпарена кицька, коли Скарлет хлюпнула їй в обличчя водою з гарбузової бутлі. Врешті вона навідруб відмовилася від роботи.

- Я не працюватиму в полі, мов якась чорнючка! Ти не маєш права мене силувати. Що, коли хтось із наших друзів довідається? Що, коли… коли містер Кеннеді про це почує? Боже, якби мама тільки знала…

- Ще раз згадаєш маму, Сьюлін ОТара, і я надаю тобі лящів! - закричала Скарлет.- Мама працювала більше, ніж будь-яка негритянка на плантації, і ти знаєш це, пані Г ордійко!