Яскраве сонячне світло на подвір’ї раптом потьмяніло, і дерева заступила поволока сліз. Скарлет схилила голову на руки, силкуючись стримати ридання. Плакати тепер - ні до чого. Плач має ще якийсь сенс, коли поряд чоловік, від якого можна чогось домогтися. І ось коли вона так сиділа, зіщулившись, міцно заплющивши очі, щоб не дати волі сльозам, знадвору почувся цокіт копит. Але вона не підвела голови. За останні півмісяця їй уже стільки разів удень і вночі причувався цей цокіт - так само, як чувся не раз і шелест сукні Еллен. Серце в неї, як завжди в такі хвилини, забилося, потім, однак, вона суворо осмикнула себе: “Не будь дурочкою”.

Але цокіт копит цілком природно перейшов на тиху ступу, а далі стало чути розмірене порипування жорстви під копитами. Хтось таки справді над’їхав верхи - може* від Тарлтонів чи Фонтейнів? Скарлет хутко підвела голову до вікна. І побачила кавалериста-янкі.

Ту ж мить вона несамохіть сховалася за фіранкою і, важко дихаючи від несподіванки, мов заворожена, втупилась поглядом у прибульця крізь густі згортки тканини.

Він грузько сидів у сідлі, кремезний* простакуватий обличчям чолов’яга в напіврозщібненому синьому мундирі, з неохайною чорною бородою. Маленькі близько посаджені очиці, примружені проти сонця, спокійно оглядали будинок з-під дашка цупкого синього кашкета. Коли він повільно спішився й закинув віжки на конов’язь, Скарлет змогла перевести подих, але так рвучко й болісно, наче після удару в живіт. Янкі, янкі з довгим пістолетом за поясом! А вона в домі сама, з трьома недужими дівчатами й малими дітьми!

Поки він неквапом підходив стежкою, поклавши руку на кобуру, а очиці-намистини зиркали туди-сюди, в уяві Скарлет промайнув цілий калейдоскоп усіляких історій, які розповідала тітонька Туп: про напади на беззахисних жінок, про перерізані горлянки, про будинки, спалені разом з напівживими людьми, про дітей, прошитих багнетами, щоб не верещали,- про всі ті несказанні жахи, що пов’язувалися зі словом “янкі”.

Першим її порухом було сховатися в комірчині, залізти під ліжко, вибігти чорним ходом надвір і гайнути на болото з криком: “Рятуйте!” - що завгодно, аби лиш утекти. Потім вона почула, як солдат обережно ступнув, на сходинки веранди, як покрадьки увійшов у хол, і зрозуміла, що відступ уже відрізано. Завмерши зі страху, вона дослухалася, як він переходив унизу з кімнати в кімнату, і як усе твердіше й упевненіше ступав, коли переконався, що в домі порожньо. Ось він в їдальні, а за хвильку ввійде до кухні.

Коли вона подумала про кухню, лють різонула її по серцю мов ножем, і страхи розвіялися перед нападом шалу. Кухня! Там же на відкритому вогні два горнятка, в одному печені яблука, в другому овочева мішанка з тієї городини, яку так тяжко довелося роздобувати в Дванадцяти Дубах та у Макінтошів,- обід, якого має вистачити на дев’ятеро голодних чоловік, коли там наїдку ледве на двох. Скарлет уже кілька годин стримувала свій ацетит, дожидаючи, коли повернуться всі з болота, і на думку, що янкі зжере їхній убогий підживок, її аж затіпало від гніву.

А грім би їх побив! Обсіли Тару, мов сарана, прирекли її мешканців на повільну голодну смерть, а тепер ще вертаються дограбувати жалюгідні рештки! Її порожній шлунок звело судомою. Але Бог свідок - цей янкі вже більш нічим на цьому світі не поживиться!

Вона скинула стоптану пантофлю з ноги й босоніж прошмигнула до комоду, навіть не відчуваючи болю в розбухлому пальці. Безгучно висунула верхню шухляду й дістала важкий пістолет, привезений з Атланти,- зброю Чарлза, якою той ні разу так і не скористався. Понишпоривши у шкіряній набійниці, що висіла на стіні під його шаблею, вона видобула набій і загнала в набійник, навіть не здригнувши рукою. Тоді швидко й нечутно вибігла на сходи над холом і почала спускатись, тримаючись однією долонею за поруччя, а в другій стискаючи пістолет, схований у складках спідниці.

- Хто там? - почувся голосний гугнявий вигук, і Скарлет застигла посеред сходів; кров так бухала їй у скроні, що вона ледь розчула той голос.- Стій, бо стрельну! - крикнув незнайомець.

Він стояв на порозі їдальні, нахилившись трохи вперед, пістолет в одній руці, а у другій скринечка з рожевого дерева, де було всіляке швацьке причандалля - золотий наперсток, ножиці з позолоченими обідками, корундовий жолудець із золотим наголів’ям. Ноги Скарлет похололи від страху, але обличчя паленіло люттю. Він загріб швацьку скринечку Елл єн! їй хотілося гукнути: “Поклади назад! Поклади, падлюко!..” - але слова застрягли в горлі. Вона тільки стояла й дивилася з-над поруччя на янкі, на обличчі якого настороженість змінилася на осміх - напівзневаж- ливий, напівграйливий.

- Тут, бачу, хтось є,- сказав він, ховаючи пістолета у кобуру й увіходячи в хол; зупинився він просто під нею.- То ви в домі самі, панянко?

Блискавично швидко вона виставила зброю над поруччям і націлилась у вражене подивом бородате лице. І ще й не встиг він сягнути по пістолета, як вона натисла на курок. Відбій був такий, аж її хитнуло назад, у вухах загуло від пострілу, кислий пороховий дим ударив у ніздрі. Солдат гепнувся навзнак, головою дощальні, так гучно, що задрижали меблі. Скринька випала у нього з руки, і все начиння розсипалося по підлозі. Майже не усвідомлюючи, що робить, Скарлет збігла вниз і стала над ним, втупившись в останки його обличчя - у криваву западину там, де був ніс, у випалені порохом осклілі очі. Коли вона дивилась так, на начищеній підлозі з’явилися дві цівочки крові - одна стікала з обличчя вбитого, друга з потилиці.

Він таки мертвий. Нема сумніву. Вона вбила людину!

Дим поволі курився до стелі, а під ногами в неї ширшали червоні струмочки. Неймовірно довгу хвилину простояла вона так, і всі ці недоречні звуки, всі ці запахи неначе посилилися стократ - прискорене биття її серця, схоже на барабанний дріб, легенький шерех листя магнолії, далекий тужливий поклик болотяного птаха й ніжний аромат квітів за вікном.

Вона вбила людину - вона, якій страшно було побачити, як убивають звіра на полюванні, яка не могла чути свинячого кувікання під ножем колія чи пищання кролика у сильці. “Вбивство! - тупо думала вона.- Я вчинила вбивство. Але ж це не могло статися зі мною!” Погляд Скарлет упав на куцу волохату руку на підлозі біля швацької скриньки, і раптом вона відчула, як у ній оживає життя, пробуджується життєва снага, і холодна хижа радість поймає її всю. Зараз вона могла б ступнути босоніж у розчереплену вирву його носа і солодко втішитись теплою чужою кров’ю на голій ступні. Це був її акт помсти за Тару - і за Еллен.

Згори, від спалень, почулася кваплива непевна хода, тоді все стихло, а далі знову стало чути ходу, але вже повільну, наче хтось човгав по підлозі, і кожен крок супроводило металеве побризкування. До Скарлет почало вертатись відчуття часу й реальності, вона підвела голову і побачила Мелані. Та стояла над сходами у подертому пеньюарі, що був їй за нічну сорочку, важка Чарлзова шабля обтяжувала її* слабосилу руку. Мелані одним поглядом охопила всю сцену внизу: розпростерте в крові синьомундирне тіло, швацька скринька обіч, боса Скарлет з посірілим обличчям, довгий пістолет у неї в руці.

В завислій тиші вони двоє зустрілися очима. На обличчі

Мелані, завжди такому лагідному, світилася похмура гордість, а в її усмішці Скарлет прочитала схвалення й жорстоку радість, достоту такі самі, як і ті, що палали у неї самої в грудях.

“Та ж це… Це… Та вона ж така, як і я! Вона розуміє мій стан! - подумала Скарлет у цю нескінченно довгу хвилину.- На моєму місці вона вчинила б так само!”

З тремтінням у душі дивилася Скарлет на цю тендітну й немічну молоду жінку, до якої раніш відчувала тільки неприязнь та зневагу. А ось тепер, долаючи ненависть до дружини Ешлі, вона починала пройматися захопленням до неї - адже вони, виявляється, духовно близькі! На мить очистившись від усяких дріб’язкових емоцій, Скарлет побачила, що за лагідним голосом і голубиним поглядом Мелані криється воля незламна, мов криця, а в тихій крові Мелані збудливо нуртує вояцька мужність.

- Скарлет! Скарлет! - долинули перелякані слабкі голоси Сьюлін і Керрін, приглушені зачиненими дверима, а слідом за ними озвався і Вейд:

- Тітусю! Тітусю!

Мелані хутко притулила пальця до уст і, поклавши шаблю на підлогу біля сходів, натужною ходою підійшла до кімнати, де лежали дві сестри.

- Заспокойтеся, курчата! - почувся її вдавано веселий голос.- Ваша старша сестра хотіла почистити від іржі Чарлзів пістолет, а він узяв та й пальнув, і налякав її трохи не до смерті!.. Чуєш, Вейде Гемптон, це мама просто стрельнула з пістолета твого дорогого татка! Ось як ти підростеш, вона й тобі дасть постріляти.

“Бреше й не усміхнеться! - захоплено подумала Скарлет.- Я б так швидко й не зметикувала. Але навіщо брехати? Вони ж однаково дізнаються, що я зробила”.

Вона знову глянула на тіло в себе під ногами, і аж тепер, коли вляглися шал і страх, відчула відразу, а коліна у неї затремтіли. Мелані поволі вернулася на сходи й почала спускатись, тримаючись рукою за поруччя і закусивши безкровну нижню губу.

- Вертайся в ліжко, дурненька, ти тільки зашкодиш собі! - прикрикнула на неї Скарлет, але напівгола Мелані й далі натужно сходила вниз.

- Скарлет,- прошепотіла вона,- ми повинні витягти його звідси й поховати. Він міг бути не один, і якщо вони його тут знайдуть…- Мелані сперлася на плече Скарлет.

- Ні, він один,- відказала Скарлет.- 3 вікна вгорі я більш нікого не побачила. Мабуть, це дезертир.

- Коли навіть і так, краще, щоб ніхто про нього не знав. Негри можуть вибовкати, і тоді прийдуть янкі й тебе заберуть. Скарлет, ми повинні закопати його десь, поки наші не вернулися з болота.

Гарячкова настійливість Мелані спонукала до дії, і Скарлет почала напружено думати.

- Я можу закопати його край саду під альтанкою - там, де Порк ховав барильце з горілкою, м’який грунт. Ось тільки як мені дотягти його туди?