Скільки тих євреїв загинуло на війні, скільки їх виїхало в Ізраїль або до Сполучених Штатів, і все одно їх так багато усюди! А неєвреї або ненавидять євреїв, або захищають їх. Байдужих до єврейського питання нема. Втім, як казала Фрося, захищають ті, хто самі жиди. Тільки не зізнаються. Не пишуться. Але читаються. А тьотя Люся з Фастова казала, що жлоби значно гірше за жидів. Бо що таке жлоби? Жлоби поміж українців — то як жиди поміж євреїв. Люсю з Фастова аж ніяк не можна було назвати таємною жидівкою. Скоріше неприхованою жлобихою.

— Для Люсі жиди — то ознака столичного життя, — знаходила Фрося пояснення її поблажливості до жидів, — вони по провінціях не живуть, всі пруться до великих міст.

— Ти почитай Шолом-Алейхема, Фросю, — відповідала мама, — там самі провінційні євреї.

— Ще не вистачало, щоб я читала жидів! Коли я наших руських писателів ще не всіх перечитала! — відповідала Фрося.

Коли в житті Олени з`явився Алік Білман, всі давні уривки розмов, почутих вдома і не вдома, загули в її вухах очманілою поліфонією. На уроці в школі вчителька історії Берта Лазарівна, не зважаючи на велику ймовірність бути звинуваченою в пособництві світовому сіонізму, розповідала зі сльозами в голосі про трагедію Бабиного Яру, де загинула її вагітна сестра. А батько розповідав, як до двох із трьох кімнат їхнього помешкання, яке до війни повністю належало їм, поселили родину евакуйованих Ґінзбурґів з двох осіб. А вони вчотирьох лишилися в одній кімнаті. І коли батькова мати намагалася скаржитись, то чула у відповідь лише: “Мовчіть, окуповані! Скажіть спасибі, що не в Сибіру!” А товста Ґінзбурґша на кухні кричала батьковій матері:

— Скільки нас ви здали в Бабин Яр? І нас хочете туди? То з нами не вийде!

Непроханій комунальній сусідці пояснювали, що до жахіть Бабиного Яру ніхто тут не мав відношення, самі тремтіли, боялися вийти з дому, чекали від окупантів всього. Але Ґінзбургша не здавалась:

— Скажіть, ви хоча б одного єврея сховали? Врятували від страшної смерті? Ну то й мовчіть! Вони тремтіли! Боялися вийти з дому! А нас убивали! І старих, і малих!

— Страх — то наша фірмова підлива до всіх наших страв, — розповідала за чаєм Берта Лазарівна, до якої дівчата завітали вже після закінчення школи, — Ні один народ так не цькували, так не винищували, як євреїв. А ми все одно живемо. Чекаємо нових геноцидів, нових голокостів.

Олена наважилась заговорити з Бертою Лазарівною про Гінзбургів. Вони й досі мешкають у тій квартирі, яку до війни дали родині батькового батька — він, між іншим, загинув на війні смертю хоробрих. Не те що євреї в Бабиному Яру — зібрали клунки, пішли, як ті барани…

— А як би ти, Оленко, йшла на страту? — запитала Берта Лазарівна, — гадаєш, ти би повбивала конвоїрів і втекла? А моя сестра Нора була вагітна, вже й дитя ворушитися почало, — дрібно затремтіла вчителька, і Олена зі своїм згадками про Ґінзбурґів відчула себе мало не посібнецею гітлеризму.

— Я не бажаю їм зла, — нерідко повторювала мама, — боже збав, щоб я колись щось лихе про них сказала! Я завжди вітаюсь із нашою Нелею Нухимівною і ніколи не кажу їй у спину: жидівка! Але зараз такий час, що треба просто триматися від них подалі. Адже вони в будь-яку хвилину можуть еміґрувати! Коли згадаю, як наш Іван Олександрович давав пояснення колективу, чому не заявив про від`їзд за кордон дочки з єврейським зятем, то й відразу стає не по собі!

Олена знала, як добре звучать у горах закордонні радіостанції, де всі питання, які непокоять батьків, висвітлювались зовсім по-іншому. А іноді Самуїл Маркович ловив українську "Свободу", і голоси з дивним акцентом, не таким, як говорили гуцули чи карпатці, читали незнайомі українські вірші, які для Олени були теж неймовірно сплелися з єврейською лінією її життя.

— Я знаю ціну і євреям, і жидам, і сіоністам, і антисемітам, і юдофобам, і юдофілам, — говорив за склянкою горілки в горах Самуїл Мaрбель, — Між іншим, єврейське питання пікантніше за статеве, правда? Як десь говорять про це, всі починають гигикати й шарітися, якщо в товаристві є хоча б один… Ніякі жидівські паскуди, яких ми всі так добре знаємо, не можуть виправдати й сотої частини усіх єврейських трагедій. І ніякі єврейські трагедії не роблять увесь світ винним перед євреями. Але якщо так говоритиму я, свої мене назвуть запроданцем, а ваші — огидним сіоністом. Якщо так говоритиме хтось із вас, того свої назвуть таємним жидом, а мої — чорним антисемітом. Але і серед вас, і серед нас є невелике число людей, які все розуміють. За них і вип`ємо!

Одного разу, коли їх ніхто не чув, Олена запитала:

— Самуїле Марковичу, а ваша дружина — росіянка?

— Ні, Олено, вона також єврейка.

— Вона така гарна, і зовсім несхожа! Ой!

Марбель посміхнувся:

— Як я розумію, тебе цікавить не моя родина, як бути з Аліком. Як у такій справі можна давати поради? Він хороший хлопець. Розумний й незіпсутий. І закоханий, як Ромео. Але євреям нічого не вибачають. А любов — то ще не запорука того, що все складеться. Якщо у вас не складеться, він автоматично стане поганим жидом. З іншого боку, любов приходить і не питає, чи кликали її сюди. А потім вона може більше не прийти.

Коли Олена з Аліком вперше поцілувалися в осінньому сквері, не було, не було ніякого паскудного жидівського запаху, не було! Була свіжість молодості, свіжість далеких синіх гір. Яка різниця, українець, росіянин, єврей, німець, чех, мадяр? Любов, що виникає між дітьми різних народів — від Бога, а не від диявола! Це так задумано для того, щоб народи могли порозумітися! Падало листя. Падали зорі. У пізньому сквері, крім них, нікого не було. Тільки брудна декласована жінка збирала під лавками порожні пляшки, тим самим доводячи відсутність Божого задуму. Або його цілковиту незбагненність.

— Аліку, ми з Орестом станемо тут, а ти йди до станції. Сам дотягнеш Оленчині речі?

— Звичайно! — Алік схопився, виліз із авта, боляче грюкнувшись головою об край.

Автобус Івано-Франківськ — Ясеня під`їхав за п`ять хвилин. Олена зійшла одна з перших. Алік схопив її сумку, поцілував її в щічку, дівчина зашарілася, сказала “Ой, тут люди!” А Алік не знайшовся відповісти, що при зустрічі можна цілуватися й на людях. Самуїл також цілує Олену, йому можна, він старше Оленчиного батька. Він без непотрібних посмішок запитує, хто де сідає, можна всадовити Олену біля водія. Олена сідає ззаду біля Аліка, й вони рушають вгору тією ж звивистою дорогою.

— Завтра буде сніг, — впевнено каже Орест, поглянувши на гірське небо, — лижі взяла?

— Мої тут від попередньої зими, — відповідає Олена.

— Може, хоча б після снігопаду буде крива, яка задовольнить нашого Льову Саковича, — зітхає Марбель.

Сніг пішов уночі. Алік двічі виходив надвір, перелазячи через сонних колег. Стояв на порозі, чекав Олену, але вона не виходила. Очевидно, втомилася з дороги. І зір немає. Тільки сніг, сніг. Їм потрібен сніг для їхніх польових робіт. Але не такий несамовитий. І їм з Оленою снігопад не потрібен. Інша справа, зорі на морозному небі. І білі гори зусібіч.

Але снігопаду не видно кінця. Третій день мете. Польові роботи стоять. Іде сніг. Експедиція тиняється без діла. Мужики валяються на матрацах, курять, мляво жують. Нема ні хліба, ні горілки. “Ще добу в такому режимі — і нас будуть заривати в сніг”. Найважче за все — не здуріти від скуки й вижити в повний штиль".

— Скільки ще йтиме сніг? — роздратовано питає київський водій Микола у місцевого водія Ореста. Орест знизує плечима.

— Коли снігопад не кінчався за три дні й три ночі, моя бабуся різала чорного півня.

— І допомагало?

Орест дивиться на Миколу, як на божевільного:

— Як у нас одної зими не було чорного півня, то такий снігопад був шість діб.

— Марічко! В тебе немає чорного півня? — гукає експедиція.

— Моя бабця ніколи не різала чорного півня, і снігопад завжди кінчався за три дні, — відповідає Марічка.

— То це тому, що чорного півня різала МОЯ бабця, — відповідає Орест, — але вона весною буде рік як вмерла.

Марічка відмовляється різати чорного півня. Каже, що то невірна прикмета. Сніги зупиняють не так. Але вся експедиція уклінно просить Марічку, бо всі довіряють Оресту, бо його синоптичні прикмети завжди справджуються, бо то вже перевірено багаторічними польовими дослідженнями. Марічка таки ріже чорного півня і віддає його експедиції на вечерю. А шофер Микола приносить з вантажівки недоторканий запас, що зберігався на чорний день. Три дні без горілки ще можна. Але чотири! Тут і святий сказиться!

Чорного півня варять у казанку, поки м`ясо не відвалиться від кісток. Потім його дрібно січуть і вкидають до казанка з картоплею.

Аліку зранку було погано. Не хотілося ні їсти, ні пити. І навіть Олену не хотілось бачити, вірніше, не хотілось, щоб вона бачила його в такому "розклеєному" вигляді. Але покликали до вечері. Знову буде вечеря! Всі сядуть навколо казанка, не жуватимуть недоїдки, як це робили протягом снігопаду. Знову будуть розмови, пісні й очі навпроти.

Марічка з Оленою прийшли й сіли скраєчку. Марічка не покликала до себе в хату з мисками на стінах. Сіли в хаті, де зберігаються гідрологічні прилади та інше експедиційне майно. Всім у миски насипали печені з чорного півня. Марічка старанно вибирає виделкою кусики півнячого м`яса, кидає їх псу Дунаю, що бігає під ногами. Марічка весь час щось шепоче Оленці на вушко й посміхається. А потім лишає дівчину саму і пересідає ближче до Марбеля. А Оленка підводиться й робить знак Аліку. Чому його обличчя не світиться щастям, чому він іде до виходу, наче на страту?

Маріччин дім сяє вогнями крізь снігопад, але там нікого нема. Марічка навмисне лишила світло в залі, щоб Алік з Оленкою легше перетнули подвір`я і увійшли в її дім, поки хазяйка посидить з хлопцями, поспіває з ними, а потім ще й виставить їм домашньої горілочки з ялицевими горішками. А Оленка з Аліком нехай побудуть самі в її домі. Хай роблять там, що хочуть. Хай цілуються так, щоб зупинився сніг. Хай скинуть одяг і ляжуть на ведмежу шкуру на підлозі. Її дім у горах завжди відкритий для кохання.