— Ти розчарований?

— Ні. Але тим більше, треба було раніше.

— А тобі скільки?

— А мені тридцять два.

— Я чомусь думала, тобі 36–37 років.

— Так, я багато встиг як для своїх років, — з гордістю каже Жан-Марк, — Ти зараз це побачиш.

Його авто їде по автостраді між непримітних пейзажів. До Парижа ще далеко. Янка розповідала, ще з півгодини такої одноманітної дороги, а потім буде Париж. Жан-Марк вимикає радіо, ставить диск з популярними аріями. Все одно їм поки важко щось сказати одне одному. Хай поки говорить музика і славетні співаки.

Неподалік від Пале-Рояль Жан-Марк наймає велике помешкання з двома спальнями і кабінетом. На екрані комп'ютера в кабінеті — колонки незрозумілих цифр.

— С'еst le prix de monnais, — пояснює Жан-Марк, — Саsh, — повторює він по-англійськи для Олесі, якій важко зрозуміти, як Жан-Марк робить гроші. Він пояснює, що зараз працює готівкою і безготівкою в банках Східної Європи. На різниці ставок. На цьому можна робити хороші гроші.

— Просто брати гроші з одного банку і класти в інший? — не розуміє Олеся.

— Так! Великі гроші завжди робляться на межі мислимого і немислимого. Як і велика любов. Але зараз ми поїдемо по місту. Ти же вперше в Парижі?

За кілька днів Олеся вже не витримувала каруселі барв і ліній навкруги. З платанів падало перше листя. Готичні будинки з маленькими ґратками біля вікон для провітрювання кімнатних рослин, могли бути декорацією для щастя і тільки для щастя.

— Чому в нього такі сумні очі? — питала Олеся про жебрака біля входу до метро, і Жан-Марк подавав нечесаному діду купюру в двісті франків, і жебрак хутко ставав веселим, мріючи про нового багатого закоханого, що йтиме повз нього. Араби, що торгували всяким крамом по вулиці Ріволі, накидали Олесі на плечі барвисті хустки, і Жан-Марк ніс великі пакети, і кидав їх на заднє сидіння залишеного в провулку авто. Співали вуличні співаки, і летіло листя з платанів з кожним днем все дужче і дужче. Прийшла осінь, осінь, прекрасніша за весну.

На шостий день Жан-Марк спитав, чи годі з неї Парижа, чи не хоче вона поїхати до Вуарона. Олеся попросила заїхати до Яни і Роже. Виїхали вранці, були в Турі саме перед обідом. Проте, обідом їх не почастували. Кажуть, у французьких родинах популярною є так звана cris de six ans, криза шести років. Роже з Яною переживали cris de six mois.

— Ти знаєш, скільки ти мені коштуєш?! — кричав Роже, абсолютно не переймаючись приїздом друга.

— Що розбити сьогодні — супницю твоєї матінки чи настільну лампу татка? — кричала у відповідь Яна, а потім дала роз'яснення спеціально для Олесі: Я виходила заміж без шлюбного контракту і можу перебити в цьому будинку все, що мені не подобається!

Жан-Марк запропонував залишити щасливе подружжя, пообідати в дорозі і рушати до Вуарону. Вони з'їхали з гучної автостради, поїхали вузенькою дорогою через розкішний осінній ліс. І Олеся тихо проговорила вірші свого давнього друга поета Володі:

І є на світі вогняні ліси,

І є на світі той вогонь високий,

Щоб серце прийняло прозорий спокій,

І забувались чорні голоси…

— С'еst poesie? — глухо спитав Жан-Марк.

— Так, — відповіла Олеся, і далі до самого Вуарона вони їхали мовчки.

Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерського магазинчика. Невеличкі одно- і двоповерхові будиночки, стояли щільно одне до одного. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратино, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними кімнатами.

Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувались із пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, і осіннє сонце увійшло до вітальні.

— Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі з машини. Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом скаладаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без нот.

— Я забула ноти, — перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розкриває її на потрібній сторінці. Він відкриває кришку і клавіатуру. Тридцять третя соната Гайдна ре мажор звучить, як сама радість життя, а у Жан-Марка на очах сльози. Чоловічі сльози іноді бувають істотно вагоміші за жіночі.

— Скажи, тобі подобається наше західне життя, — запитує Жан-Марк, за вечерею в маленькому ресторанчику, де їм подали рoulard a la ficele.

— Розумієш, все це прекрасно. Я не буду казати, що мені не подобається. Але багато з того розкошу, що ти мені показав… воно зайве! Всі ці мільйони соусів, і курка, засмажена вертикально.

— О, ти ще не все бачила! Коли ти приїдеш наступного разу, я сподіваюсь, коли ти приїдеш назавжди, а в мене вигорить одне діло, ми з тобою підемо в ресторан Вельфур у Пале-Роялі! Там правдивий розкіш!

— Можу собі уявити!

— Ні, ти не можеш!

— І навіть тут, де ще не той шик, я думаю, навіщо це? Навіщо смажити курку неодмінно вертикально, якщо стільки людей взагалі голодують!

— Тобі не подобається ця курка? То давай я замовлю щось інше! Ти не соромся, я заплачу!

— Мені подобається! Але це не те, від чого відчуваєш щось особливе. От коли ми з тобою стояли на Монмартрі над вулицею Лепік, там і правда було неймовірно! І сьогодні вдень в цьому лісі! Але такі відчуття бували в мене і до Франції… Що краще, ця курка чи соната, яку я грала тобі?

— Це не треба порівнювати, це різне…

— І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.

— Про кохання…

— Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! не іронічні, а ліричні про цю курку!

Вони обидва гучно розсміялися, а потім Жан-Марк швидко став серйозним:

— Зате скільки неіронічних віршів було складено про голод!

Ти знаєш, мій дід викинувся з вікна з мансарди Монпарнаса… Бабуся тоді чекала мою матінку. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу бідність, але розумію тебе. Я завжди мріяв зустріти таку жінку, як ти…

Олеся повернулася до Києва до холоду й дощу з мокрим снігом. Добре, що мало хто з друзів знав, куди вона їздила, їй не хотілось ні розповідей, ні запитань: а що ти вирішила? Невже ти втратиш такий шанс? Вона ходила великими порожніми кімнатами свого помешкання, іноді сідала до роялю і не знала, чи сумує вона за Жан-Марком, чи між ними прірва, якої не перелетіти. А Жан-Марк зник. Не було ні листів, ні телефонних дзвоників. Може воно й на краще, думала Олеся, але Жан-Марк все одно не озивався і вона почала сумувати. Спочатку ледве-ледве, а потім затужила нестерпно. Навіть тоді, вічність тому, коли вони розлучилися з Іваном, здається, не було так тяжко. Чому, чому їй так не щастить? Вона згадала своє друге кохання, художника і поета Володю. Це теж було дуже давно. Батьки поїхали на курорт, щоб дати змогу своїй двадцятишестилітній дитині скласти стосунки з бездомною творчою людиною Володею. З Володею Олесю бачили всі родичі й друзі. Так нестерпно було пояснювати усім, що той дивнуватий але непересічний бородатий парубок, як виявилось, перебував на обліку в психоневрологічному диспансері…

— І в чому ж це в нього виявлялося, Олесю, — не вгамовувались численні тітоньки й кузини, подруги і їхні мами…

Але Володя давно в минулому. Як і Іван. А де Жан-Марк? Що сталося між ними? Він так довго тримав її руки в своїх в аеропорту, її валізи вже упливли по чорному конвеєру, треба було проходити паспортний контроль, а вони все сиділи — вона на стільчику, він на колінах перед нею, їй було ніяково, але ніхто на них не звертав уваги, всі були стурбовані своїми прощальними поцілунками. Олеся вже надіслала у безвість два листи. Паризький телефон мовчав. Олеся написала третього листа:

Ти пам'ятаєш, як писав мені навесні: якщо ні, то поясни чому. Тепер я хочу знати, що було не так. Зі мною все гаразд. У нас сніг і мороз, тільки немає вістей від тебе.

І Жан-Марк озвався. Він подзвонив, але Олеся нічого не розуміла. Якісь неприємності, щось не так із готівкою, щось не так із рахунками. ОК, простогнав Жан-Марк, я напишу. Чекай листа.

Олеся бігала до поштової скриньки по декілька разів на день. Лист прийшов через два тижні — вже почалася передріздвяна суєта, пошта не справлялася з навалою привітань. Але ось він, цей грудневий лист, у який засмучений Жан-Марк навіть не поклав різдвяної листівки. Отже, як він вже пояснив Олесі, він працював з готівкою. І тоді, як провів Олесю, поїхав знову до однієї з тих ваших країн. Його зупинили на митниці і відразу знайшли ту готівку. Відібрали й дозвіл — йому швидко довели, що дозвіл був фальшивим. Очевидно, ті, хто давали йому ті гроші, самі й повідомили митницю. Тепер його інші рахунки заарештовані, поки він не розрахується з тим. Ти бачиш, це значно серйозніше, ніж смерть перестарілого батька. Кохання сильніше за смерть. Але гроші сильніші за кохання. Не знаю, не знаю, що буде далі. Не вагаючись, продав би свій дім у Вуароні, але на жаль, його іншим власником є ще й син дружини покійного батька від першого шлюбу, в якого великі проблеми із психікою. Слова Богу, пощастило здати в субаренду квартиру біля Пале-Рояль, тому поки маю гроші на їжу. Зараз живу у маленькій кімнатці на Монпарнасі. Мені здається, це та сама, де багато років тому жив мій дід…

Олеся подзвонила Яні. Так, вони з Роже в курсі, що у Жан-Марка проблеми. Роже багато разів говорив, що не варто цим займатись, але Жан-Марк хотів швидких грошей, ну от і має. Кілька разів у нього таке виходило, поки… поки не витяг пікову даму. Але ти ще молода, Олесю, я можу дати твою адресу колезі Роже, це, звичайно, не той мармелад, але… як там, між іншим у вас? Опалення є? А гаряча вода? отож бо й воно. Який твій поштовий індекс, Олесю?