— Ну що, мати, піду спати.

— Добраніч, Педді.

Фі прибрала зі столу тарілки і зняла з гака на стіні великий емальований таз. Поставила на протилежний від Френка бік, взяла з печі масивний чавунний чайник і налила гарячої води; розвела паруючу рідину холодною водою і, поколотивши в тазу милом у маленькому дротяному кошику, помила й виполоскала тарілки, а потім поскладала їх стосом біля тазу.

Френк возився з лялькою, не піднімаючи голови, але коли стос тарілок перетворився на чималеньку гору, він мовчки підвівся, узяв рушник і почав їх витирати. Він рухався між кухонним столом та шафою для посуду з легкістю людини, що робила це не вперше. То була таємна й небезпечна гра, у яку вони грали з матір’ю, бо найсуворішим правилом у царстві Педді був чіткий розподіл повноважень. Домашню роботу мала виконувати жінка, і по-іншому й бути не могло. Жоден чоловік у родині не мав права торкатися жіночої роботи. Однак щовечора, коли Педді йшов спати, Френк допомагав матері, а та навмисне відтягувала миття посуду до того моменту, поки почується стукіт капців, що їх Педді скинув на підлогу. Бо Педді, знявши їх, вже ніколи не повертався на кухню.

Фіона ніжно поглянула на Френка.

— Не знаю, щоб я без тебе робила, синку. Але ти не мусиш допомагати мені. Бо до ранку не встигнеш відпочити.

— Та то нічого, мамо. Нічого зі мною не станеться, якщо я допоможу тобі витерти кілька тарілок. Я мушу хоч трохи полегшувати тобі життя.

— Це ж моя робота, Френку. І я не нарікаю.

— От якби ми несподівано розбагатіли і ти змогла б найняти служницю!

— Не вигадуй, чого нема. — Мати витерла почервонілі руки рушником для посуду і, схрестивши їх на грудях, тихо зітхнула. Вона поглянула на сина трохи занепокоєно, бо відчула, що його невдоволення сильніше за звичне нарікання трудяги на свою гірку долю.

— Френку, не варто будувати грандіозні плани. Бо окрім халепи, нічого доброго з того не буде. Ми — робочі люди, а це означає, що нам не судилося розбагатіти і найняти служницю. Задовольняйся тим, що маєш, будь тим, ким є. Коли ти таке кажеш, ти ображаєш татка, а він цього не заслуговує. Він не пиячить, не грає в карти і працює заради нас, як віл. Він ані копійки не залишає собі з зароблених грошей — все витрачається на нас із тобою.

Мускулисті плечі Френка роздратовано смикнулися, а смагляве обличчя посуворішало.

— А що поганого в тому, щоб хотіти від життя більше, ніж важкої й нудної праці? Хіба це погано, коли мені хочеться, щоб ти найняла служницю?

— Це погано тому, що так не буде! Ти ж знаєш, що ми не маємо грошей на твоє навчання в школі, а якщо ти не матимеш змоги ходити до школи, то ти станеш лише чорноробом, і ніким іншим! Твоя мова, твій одяг і твої руки свідчать, що ти заробляєш на життя важкою фізичною працею. Як каже татко, «людина з мозолястими руками — це чесна людина».

Френк стенув плечима і більше нічого не сказав. Склавши вимиті тарілки, Фіона витягнула свій кошик для шиття і сіла в крісло Педді біля каміна, а Френк повернувся до лагодження ляльки.

— Бідолашна Меґі! — раптом вихопилося у нього.

— Що таке?

— Коли ці поганці знущалися з її ляльки, вона стояла поруч і плакала так, наче її світ розпався на шматки і вже не варто жити. — Він поглянув на ляльку з частково приклеєним волоссям. — Це ж треба було таке ім’я придумати — Аґнеса! Звідки ж вона його взяла?

— Напевне, вона чула, як я розповідала про Аґнесу Фортеск’ю-Сміт.

— Коли я відібрав у хлопців ляльку і віддав їй, вона зазирнула Аґнесі в голову і мало не померла від страху. Щось у ляльчиних очах нажахало Меґі, але я точно не знаю, що саме.

— їй завжди ввижається те, чого нема.

— Шкода, що бракує грошей на школу. Дітлахи такі кмітливі.

— Ой, Френку! Якби побажання були кіньми, то жебраки їздили б верхи, — зморено зауважила мати. Тремтячою рукою Фіона потерла очі й глибоко встромила в’язальні шпиці в клубок сірої вовни.

— Більше не можу. Я так втомилася, що погано бачу.

— Йди спати, мамо. Я задмухаю лампи.

— Після того як пошурую в каміні.

— Я сам. — Френк підвівся з-за стола і заховав красиву порцелянову ляльку на кухонному столі за формою для випічки тортів — подалі від гріха. Втім, він не надто переймався тим, що Джек та Г’юї знову спробують заволодіти Аґнесою: вони боялися його помсти ще більше, аніж батькової, бо Френк мав дещо злостиву вдачу. У спілкуванні з матір’ю та сестрою це не виявлялося, але от молодші хлопці потерпали добряче.

З болем у серці Фіона дивилася на сина; було у ньому щось відчайдушне й несамовите, якийсь виразний неспокій, що провіщав лихо. От якби між ним та батьком була злагода! Але вони один одного терпіти не могли і без упину сперечалися. Може, Френк занадто турбувався про матір і співчував їй, а може, він таки був трохи матусиним синком. Якщо це так, то це її провина. Та, певно, у Френка добре й любляче серце, він хотів трохи полегшити їй життя. І вкотре вона спіймала себе на думці, що жде не діждеться, коли Меґі стане достатньо дорослою і зніме тягар із плечей Френка.

Фіона взяла зі стола маленьку лампу, потім знову поставила її і підійшла до Френка, який закладав дрова у піч через широкі дверцята і возився з димовою заслінкою. На руках у нього помітно проступали вени, а долоні й пальці були такі брудні, що, здавалося, їх вже ніколи не відмити. Фіона сором’язливо простягнула руку і прибрала пасмо волосся, що впало синові на очі — то був максимум ніжності, на який вона була здатна.

— Спасибі тобі, Френку, і добраніч.


* * *

Тіні прожогом кинулися навтьоки від світла, що наближалося, — то Фіона з лампою в руках тихо пройшла у двері до передньої частини будинку.

Перша спальня належала Френку та Бобу; Фіона безшумно штовхнула двері, високо підняла лампу, і її світло хлинуло потоком на подвійне ліжко в кутку. Боб лежав на спині з відвислим роззявленим ротом і раз у раз звивався і посмикувався, мов пес. Фіона підійшла до ліжка і перевернула Боба на правий бік, щоб йому не наснився важкий кошмар, а потім трохи постояла, дивлячись на сина. Який же ж він схожий на Педді!

У сусідній кімнаті, міцно притулившись один до одного, немов пасма в заплетеній косі, спали Джек та Г’юї. От негідники! Постійно бешкетують, але немає в них зла. Фіона спробувала було розсунути братів по різні боки і хоч якось поправити зібгані ковдри та простирадла, та даремно: дві кучеряві руді голівки трималися купи. Тихо зітхнувши, Фіона облишила їх. Як Джек та Г’юї примудрялися виспатися під час такого «спання», залишалося поза межами материного розуміння, але, схоже, братам такий сон ішов на користь.

Кімната, де спали Меґі та Стюарт, була надто тьмяною та похмурою для маленьких дітлахів: із коричневим лінолеумом на підлозі та густо-коричневими стінами без жодної картини чи малюнку. Втім, вона була такою самою, як і решта спалень.

Стюарт спав на животі, з-під ковдр його майже не було видно, тільки вкрита нічною сорочкою сідниця стирчала в тому місці, де мала бути його голова, а головою малий притиснувся до колін. Фіона вкотре здивувалася, як йому вдається не задихнутися, обережно просунула руку під простирадло — і заціпеніла: знову напудив! Що ж, доведеться чекати до ранку, коли й подушка буде мокра. Стю завжди так робив, а потім перевертався — і знову пудив. Утім, усього один сцикун з п’яти хлопців — це не так вже й погано.

Меґі, смокчучи великий палець, скрутилась маленьким калачиком, а волосся, закріплене ганчірочками, розсипалося довкола її голови. Єдина дівчина в сім’ї. Удостоївши доньку лише побіжним поглядом, Фі вийшла з кімнати: у Меґі не було нічого загадкового, бо вона була жіночої статі. Мати знала, якою буде її доля, і не відчувала до неї ані заздрощів, ані жалю. З хлопцями було інакше: вони дивовижні, чоловіки, що якимсь чудесним алхімічним чином матеріалізувалися з її жіночого тіла. Звісно, без їхньої допомоги важко було поратися в хаті, але воно того варте. З усіх однолітків сини Педді найбільше були схожі на свого батька. Коли чоловік породжує синів, то він — справжній мужчина.

Фіона нечутно причинила двері своєї спальні й поставила лампу на комод. Занімілими пальцями розстебнула вона численні ґудзики від закритого коміру плаття до стегон, а потім стягнула його з рук. Знявши бретельки ліфчика і міцно притискаючи його до грудей, вона натягнула, звиваючись, нічну фланелеву сорочку. І тільки коли її тіло було пристойно прикрите, Фіона зняла з себе підштаники та неміцно затягнутий корсет. Розсипалося по плечах золотисте волосся, зав’язане удень тугим вузлом, а шпильки опинилися в морській мушлі на комоді. Але навіть йому, хоч яким би прекрасним воно було — густим, блискучим та прямим — свобода не дозволялася: Фіона підняла лікті над головою і почала швидко заплітати його у косу. А потім вона обернулася і, мимоволі затамувавши дух, зиркнула на ліжко. Педді спав, і вона рвучко видихнула з полегшенням. І не тому, що їй не подобалося, коли чоловік перебував у відповідному настрої, бо Педді був сором’язливим, ніжним та вмілим коханцем. Поки Меґі не подорослішає на два-три роки, ростити ще одну дитину буде дуже важко.

2

По неділях, коли Клірі ходили до церкви, Меґі залишалася вдома з одним із старших хлопців; їй нетерпеливилося подорослішати, щоб теж відвідувати службу. Педрік Клірі дотримувався тієї думки, що малим дітям не місце в будь-якому іншому домі, окрім власного, і це поширювалося й на молитовний дім. Лише тоді, коли Меґі піде до школи і навчиться подовгу сидіти непорушно, її можна буде пускати до церкви. Але до того — в жодному разі. І щонеділі вона, одинока, стояла біля ялівцевого куща збоку від парадних воріт і дивилася, як уся родина набивалася у старий тарантас, а один із братів, котрому довірили доглядати за нею, вдавав, що то є велика радість — уникнути відвідин служби. Єдиним із Клірі, кому подобалося відокремлюватися від решти, був Френк.