— Так, — погодилася Меґі, не відкладаючи в’язання. — Для цього треба бути частиною історії Дрогеди.


* * *

Колись, після спустошення, яке прийшло на зміну потрясінню й болю, спричинених смертю Дейна, попрощатися з Рейном за допомогою листа було легко і навіть по-жорстокому приємно, бо вона відповідала ударом на удар: раз ти зробив мені боляче, то нехай стане боляче й тобі. Але тепер Рейн поставив себе так, що про лист на кшталт «Любий Джоне, хоч як мені не сумно кидати тебе…» не могло бути й мови: він запросив Джастину на прощальну вечерю до їхнього улюбленого ресторану, а не до свого будинку на Парк-лейн, що розчарувало її, але не здивувало. Ясна річ, Рейн виголосить прощальне слово під пильним оком Фріца. Він не збирався ризикувати.

Єдиний раз у житті Джастина потурбувалася вдягнутися так, щоби сподобатися йому: наче почуття протесту, яке раніше підштрикувало її вдягнути щось вигадливе й дратівливо-помаранчеве, накивало п’ятами, плюючись від огиди. Оскільки Рейну подобався простий стиль, Джастина вдягнула довге, до п’ят, шовковисте трикотажне плаття темно-червоного кольору з комірцем під шию та довгими рукавами в обтяжку. До нього вона додала вите позолочене намисто з гранатами та перлинами, а на зап’ястя вдягла відповідні за стилем браслети. Яке ж у мене жахливе волосся! Страшне! Йому ніколи не вдавалося дати лад так, щоб подобалося Рейну. Косметики — більше, ніж зазвичай, щоб приховати сліди депресії. Ось так. Якщо він надто не придивлятиметься, то й так зійде.

А він начебто і не придивлявся; принаймні не питав про втому чи можливу хворобу, навіть не цікавився, чи важко було зібрати й запакувати речі. Що на нього зовсім не схоже. І невдовзі у Джастини з’явилося відчуття близького кінця світу — настільки нехарактерно для себе поводився Рейн.

Він не допомагав їй створити під час вечері довірливу товариську атмосферу, аби перетворити цю зустріч на подію, яку потім вони довго б із приємністю згадували у своїх листах. Хоч би їй переконати себе, що він засмучений її від’їздом, то це вже добре. Але не вдалося. Бо Рейн не сумував. Він сидів якийсь байдужий і такий далекий; Джастині навіть здалося, наче вона бачить біля себе одновимірну й пласку паперову фігуру, яку ось-ось підхопить порив вітру і понесе від неї далеко-далеко. Наче він уже з нею попрощався, і ця зустріч була лише зайвою формальністю.

— А ти вже отримала листа від своєї матері? — ввічливо спитав він.

— Ні, але якщо чесно, то я й не чекаю, що вона напише. їй, напевне, важко висловлювати свої думки.

— Хочеш, Фріц відвезе тебе завтра до аеропорту?

— Дякую, я візьму таксі, — нечемно відказала вона. — Не хочу, щоб ти хоча б тимчасово позбувся його послуг.

— Я впродовж усього дня матиму зустрічі, тому, запевняю тебе, ти анітрохи не завдаси мені незручностей.

— Я ж сказала тобі, що візьму таксі!

Райнер здивовано підняв брови.

— Навіщо кричати, Джастино? Як скажеш, так і буде. Я не проти.

Він більше не називав її Herzchen; останнім часом Джастина помітила, що частота вживання цього слова зменшувалася, а сьогодні увечері він взагалі жодного разу не вжив цього ласкавого звертання. О, яка же це була гнітюча вечеря! Хоч би вона скоріше скінчилася! Джастина спіймала себе на тому, що витріщається на його руки, намагаючись пригадати їхній дотик, але марно. Чому в житті все не впорядковано, чому трапляються такі нещастя, яке спіткало Дейна? Можливо, через те, що вона пригадала Дейна, настрій Джастини зіпсувався остаточно, і їй була незмога висидіти ще хоча б секунду — вона сперлася на підлокітники крісла.

— Може, підемо, га? — спитала вона. — У мене так розболілася голова, що, здається, от-от лусне.

На перехресті Хай-роуд, неподалік маленької квартири Джастини, Райнер допоміг їй вибратися з авто, сказав Фріцу, щоб той об’їхав квартал і почекав його, а сам, байдуже взявши її під лікоть, ввічливо повів додому. І вони поволі пішли бруківкою під холоднючою лондонською мжичкою, і довкола розсипалося відлуння їхніх кроків. Сумних самотніх кроків.

— Що ж, Джастино, попрощайся, — сказав Райнер.

— Принаймні на деякий час, — жваво відповіла вона. — Але ж не назавжди. Я час від часу приїжджатиму сюди, а ти, сподіваюся, знайдеш час, щоб навідатися до Дрогеди.

Він похитав головою.

— Ні. Це прощання назавжди, Джастино. Думаю, ми одне одному більше не потрібні.

— Ти хочеш сказати, що я тобі більше не потрібна, — поправила вона і досить переконливо розсміялася. — Та все нормально, Рейне, не треба мене жаліти, кажи як є, я витримаю!

Він взяв її за руку, нахилився і поцілував її, потім випрямився, всміхнувся їй у вічі — і пішов геть.

На килимку лежав лист від матері. Джастина нагнулася підняти його, потім кинула на долівку свою сумку та дощовик, туфлі поставила поряд і пішла до великої кімнати. Важко опустившись на ящик із запакованими речами, вона закусила губу і на мить зупинила погляд на прекрасному фото, де був зображений по пояс Дейн під час свого висвячення. Раптом Джастина спіймала себе на тому, що ніжно гладить пальцями своїх голих ніг скатаний кенгуровий килимок; скорчивши гримасу огиди, вона швидко підвелася.

До кухні — кілька кроків. І вона ступила ці кілька кроків, увійшла до кухні, відчинила холодильник, щоб видобути звідти глек із вершками, а з дверей холодильника дістала бляшанку з меленою кавою. Поклавши одну руку на кран, щоб набрати собі на каву холодної води, Джастина озирнулася довкола з широко розкритими очима, наче досі не бачила цієї кімнати. Придивилася до дефектів у шпалерах, поглянула на чепурненький рододендрон, що звисав у кошику з-під стелі, на чорний настінний годинник у вигляді чорного кошеняти, що мотало своїм хвостиком-гирькою і підкочувало під лоба очі, жахаючись тому, як бездумно люди розтринькують свій час. «НЕ ЗАБУДЬ ГРЕБІНЕЦЬ» — було написано на дошці великими чорними літерами. На столі лежав олівцевий ескіз Райнера, зроблений кілька тижнів тому. І пачка цигарок. Вона витягнула одну, підкурила, поставила чайник на плиту — і раптом згадала про материн лист, який і досі тримала зібганий у руці. Можна й прочитати, поки закипатиме вода. Джастина сіла за кухонний стіл, змахнула олівцеве зображення Рейна на підлогу і наступила на нього ногою. Та пішов ти у сраку, Райнере Мерлінґ Гартгайм! Бачиш — мені на тебе начхати, ти, вайлуватий, догматичний фашисте в шкіряному пальті! Кажеш, я тобі більше не потрібна, еге ж? Так і ти мені теж більше не потрібен, так і знай!

Вона розірвала конверт і почала читати лист.

«Моя люба Джастино!

Не сумніваюся, що ти, з притаманною тобі імпульсивністю, збираєшся до від’їзду, тому сподіваюся, що мій лист застане тебе вчасно. Якщо те, що я написала тобі останнім часом у своїх листах, спричинило твоє рішення повернутися, тоді вибач мені, будь ласка. Я не прагнула такої різкої реакції. Гадаю, то мені захотілося трішечки співчуття, а я постійно забуваю, що під твоєю начебто товстою шкірою криється ніжне серце.

Так, мені самотньо, страшенно самотньо. Однак твоє повернення аж ніяк цьому не зарадить. Якщо ти на хвилю зупинишся і замислишся, то збагнеш, наскільки правильною є ця думка. Чого ти хочеш добитися, повернувшись додому? Не в твоїх силах повернути мені те, що я втратила, а твоя присутність цю втрату не компенсує. І це не лише моя втрата. Це і твоя втрата також, і бабусина, і всіх інших. Здається, тебе мучить одна думка, до речі, хибна думка, що ти якимось чином винувата. Оце твоє імпульсивне бажання повернутися, як на мене, схоже на спокутування гріхів. Це гординя й претензійність, Джастино. Дейн був дорослим чоловіком, а не безпорадним хлопчиком. Це я відпустила його з дому, розумієш? Якби я дозволила собі почуватися так, як ти, то сиділа б і винуватила себе, аж поки не потрапила б до психлікарні, бо, бач, не змогла собі простити, що дала синові можливість жити власним життям. Але я не сиджу, як пеньок, винуватячи саму себе. Ми не Господь Бог, ні я, ні ти, хоча все ж таки я мала більше можливостей вчитися у життя, аніж ти.

Приїжджаючи додому, ти віддаєш мені своє життя, наче жертву. Мені ця жертва не потрібна. Ніколи не була потрібна. І тепер я знову відмовляюся приймати її. Дрогеда — це не твоє. І ніколи не було твоїм. Якщо ти й досі не вирішила, де твоє місце, то я пропоную тобі ось що: негайно сідай і починай серйозно міркувати. Інколи ти буваєш страшенно тупа і вперта. Райнер — дуже добра людина, але мені ще ніколи не траплявся чоловік, який виявився б не меншим альтруїстом, аніж він здається. Джастино, благаю, стань дорослою! Хоча б заради Дейна!

Люба моя, світло згасло. Для всіх нас — світло згасло. І ти тут не зможеш вдіяти нічого, анічогісінько, ти це розумієш? Я не збираюся ображати тебе, вдаючи, що я цілком щаслива. Немає такого стану людини, як абсолютне й перманентне щастя. Але якщо ти гадаєш, що ми тут, на Дрогеді, тільки те й робимо, що хлипаємо та завиваємо з горя, ти помиляєшся. Ми насолоджуємося кожним днем нашого життя, і вогонь у кожному з нас горить для тебе й досі. Світло ж Дейна згасло назавжди. Благаю, люба моя Джастино, спробуй це прийняти.

Неодмінно приїжджай до Дрогеди, ми з радістю тебе зустрінемо. Але не назавжди. Ти ніколи не матимеш щастя, оселившись тут. З твого боку це була б не лише непотрібна, а й марна жертва. У такій кар’єрі, як твоя, навіть рік перерви може обійтися тобі дуже дорого. Тому залишайся там, де ти потрібна, і будь доброю громадянкою свого світу».


* * *

Біль. Такий, як в оті перші дні після загибелі Дейна. Так само неминучий, виснажливий і нікчемно-непотрібний біль. Звісно, вона нічим не може зарадити. Тихше, чайнику, не свисти! Замовкни заради моєї матусі. Ти знаєш, чайнику, що то є таке — залишитися єдиною дитиною своєї матусі? Спитай Джастину, вона тобі розкаже. Так, Джастина знає все про те, як бути єдиною дитиною. Але я — не та дитина, яка їй потрібна, отій в’янучій жінці на далекій фермі. Ой, мамо! Мамо, мамо… Невже ж ти гадаєш, що я не зробила б цього, якби це було під силу людині? Нову лампу замість старої, моє життя — замість його життя! Це так не справедливо, що загинув саме Дейн… Вона має рацію. Моє повернення на Дрогеду не змінить того факту, що Дейн вже ніколи туди не повернеться. Не зможе, хоча й спочив там назавжди. Його світло згасло, і я не зможу запалити його знову. Але я розумію, що вона має на увазі: моє світло й досі горить для неї. Тільки не на Дрогеді.