Так минули тижні, а за тижнями місяці. Рік, два роки. Дездемона, Офелія, Порція, Клеопатра. Від самого початку Джастина лестила собі думкою, що зовні поводиться гак, наче не трапилося нічого такого, що зруйнувало її світ; вона ретельно слідкувала за тим, щоб говорити, сміятися і спілкуватися з людьми нормально, наче нічого й не сталося. І якщо й була якась зміна, то вона полягала в тому, що Джастина стала добрішою, аніж була, бо тепер сприймала біди та горе інших людей наче свої власні. Але зовні вона лишалася колишньою Джастиною: зухвалою, енергійною, зарозумілою, відстороненою та ядуче-саркастичною.

Двічі намагалася вона з’їздити додому на Дрогеду, одного разу навіть заплатила за квиток на літак. Але щоразу її в останню секунду зупиняла якась несподівана поважна причина не їхати, але в душі Джастина усвідомлювала, що справжньою причиною були відчуття провини та боягузтва. їй бракувало духу постати перед матір’ю; зробити так означало, що вся сумна правда вийде назовні. А найнеприємнішим було те, що це могло статися під час бурхливого виливу згорьованих почуттів, якого їй досі вдавалося уникати. Хай мешканці Дрогеди, а особливо її мати, і далі гадають, що принаймні у Джастини все нормально, що вона пережила смерть брата відносно неушкодженою душевно. Тому краще до Дрогеди не їздити. Набагато краще.


* * *

Меґі спіймала себе на тому, що їй захотілося тяжко зітхнути, і придушила це бажання. Якби її кості та суглоби так не боліли, то вона осідлала б коня й проїхалася верхи, але сьогодні одна лише думка про це спричиняла біль. Мабуть, іншим разом, коли її артрит не даватиметься взнаки так немилосердно.

Вона почула, як під’їхав автомобіль, як гупнув у двері мідний молоточок у вигляді баранячої голови, почула тихе жебоніння голосів, потім кроки і голос матері. Якщо це не Джастина, то яка різниця, хто приїхав?

— Меґі! — гукнула Фіона з порогу веранди. — До нас гість. Вийди, будь ласка.

Гостем виявився респектабельний на вид чолов’яга років сорока з гачком, хоча, може, й молодший. Незнайомець помітно відрізнявся від решти чоловіків, яких їй доводилося бачити, з тим винятком, що у ньому відчувалися така сама внутрішня сила і впевненість у собі, як і колись у Ральфа. Колись у Ральфа. Минулий час. Бо він назавжди відійшов у минуле.

— Меґі, знайомся, це пан Райнер Гартгайм, — сказала Фіона, стаючи біля крісла.

— Ой, — мимоволі скрикнула Меґі, вкрай здивована тим, що побачила перед собою того самого Рейна, який колись так часто фігурував у листах Джастини. Схаменувшись, вона згадала про світські манери. — Прошу, сідайте, пане Гартгайм.

Він теж здивовано витріщався на неї.

— Ви анітрохи не схожі на Джастину! — заявив він напрямки.

— Так, не схожа, — відказала Меґі й сіла напроти нього тет-а-тет.

— Я залишу вас наодинці з паном Гартгаймом, Меґі, бо він каже, що хоче поговорити з тобою сам-на-сам. Коли будете готові до чаювання — подзвоніть, — скомандувала Фі й пішла собі.

— Ви, звісно, німецький приятель Джастини, — розгублено мовила Меґі.

Він витягнув пачку цигарок.

— Дозвольте?

— Аякже, будь ласка.

— Хочете цигарку, місіс О’Ніл?

— Ні, дякую. Я не палю. — Вона поправила плаття. — Здалеку ж ви приїхали, пане Гартгайм. Маєте в Австралії бізнес?

Райнер усміхнувся. «Цікаво, що б вона сказала, дізнавшись, що я, фактично, є господарем Дрогеди?» — подумав він. Але не збирався казати їй цього, бо волів, щоби всі мешканці Дрогеди вважали, що їхній добробут є в руках джентльменів, найнятих їм як посередників.

— Будь ласка, місіс О’Ніл, звіть мене просто Райнер, — сказав він, вимовивши своє ім’я так само, як і Джастина, з іронією подумавши, що ця жінка не відразу звикне вимовляти його цілком спонтанно, бо вона не з тих, хто швидко проймається довірою до незнайомців. — Ні, я не маю жодного офіційного бізнесу в Австралії, але маю вагому підставу для приїзду. Я хотів побачитися з вами.

— Побачитися зі мною? — здивовано спитала Меґі. І, немов бажаючи приховати раптове зніяковіння, відразу ж змінила тему. — Мої брати часто про вас говорять. Ви були з ними надзвичайно приязними у Римі під час висвячення Дейна. — Ім’я Дейна вона вимовила без смутку, так, немов часто згадувала його вголос. — Сподіваюся, ви зможете залишитися у нас на кілька днів.

— Зможу, місіс О’Ніл, — з готовністю погодився гість.

Для Меґі ця розмова складалася несподівано ніяково: цей незнайомець заявив, що здолав дванадцять тисяч миль лише для того, щоб із нею побачитися і, вочевидь, не поспішав повідомляти про мотиви свого приїзду. їй подумалося, що він їй врешті-решт сподобається, але Райнер здавався їй трохи лячним. Мабуть, чоловіки такого типу ще ніколи не з’являлися на її обрії, і саме тому він і вивів її з рівноваги. І тоді вона стала сприймати Джастину інакше, по-новому: її донька спроможна бути на одній нозі з чоловіками на кшталт Райнера Мерлінґа Гартгайма! Нарешті вона подумала про Джастину як про рівну собі представницю жіночої статі.

«Попри її вік та сивину, вона й досі надзвичайно красива», — думав Райнер, поки Меґі сиділа, мовчки й ввічливо споглядаючи його. Він і досі дивувався з того, що вона настільки несхожа на Джастину, наскільки Дейн був схожий на кардинала. Як же ж їй, напевне, самотньо! Однак він не відчував до неї жалю, як до Джастини: ця жінка таки дійшла внутрішньої згоди з самою собою.

— Як там Джастина? — спитала вона.

Він здвигнув плечима.

— Боюся, я не в курсі. Я не бачив її відтоді, як загинув Дейн.

Меґі анітрохи не здивувалася.

— Та я й сама не бачила її з того часу, як поховали Дейна, — сказала вона і зітхнула. — Я сподівалася, що вона приїде додому, але мені потроху здається, що вона ніколи цього не зробить.

Він співчутливо поцокав язиком, але вона, здавалося, не почула його, бо говорила далі, але інакшим голосом, більше звертаючись до себе, аніж до співрозмовника.

— У наші дні Дрогеда — наче притулок для перестарілих, — мовила вона. — Нам потрібна молода кров, а Джастина — єдина молода кров, що залишилася.

Співчуття покинуло його; він швидко подався вперед, блиснувши очима.

— Ви говорите про неї так, наче вона — рухоме майно Дрогеди, — різко відказав Райнер. — Я доводжу вас до відома, місіс О’Ніл, — Джастина не є рухомим майном.

— Яке ви маєте право судити, ким є чи не є Джастина? — сердито спитала вона. — Зрештою, ви ж самі щойно сказали, що не бачили її відтоді, як загинув Дейн, а це було два роки тому!

— Так, ви маєте рацію. Все це — відомості дворічної давнини. — Він пом’якшив тон, іще раз нагадавши собі, як, напевне, важко цій жінці тепер. — Ви мужньо несете свій хрест, місіс О’Ніл.

— Ви так гадаєте? — спитала вона, зобразивши усмішку і не зводячи з нього очей.

Раптом Райнер усвідомив, що саме в ній побачив кардинал і за що так її любив. У Джастині цього не було, але й він не був кардиналом Ральфом; його цікавили інші речі, й на життя він дивився інакше.

— Так, ви й справді мужньо несете свій хрест, — повторив він.

Вона відразу ж упіймала натяк і поморщилася від болю.

— А звідки ви знаєте про Дейна та Ральфа? — невпевнено поцікавилася Меґі.

— Сам здогадався. Не хвилюйтеся, місіс О’Ніл, не здогадався більше ніхто. Особисто ж я здогадався лише тому, що познайомився з кардиналом задовго до того, як зустрів Дейна. У Римі всі вважали, що кардинал — ваш брат, дядько Дейна, але Джастина розбила в мені цю ілюзію під час першої ж нашої зустрічі.

— Джастина? Тільки не Джастина! — скрикнула Меґі.

Райнер нахилився і взяв її за руку, якою вона несамовито ляснула себе по коліну.

— Ні, ні, ні, місіс О’Ніл! Джастина про це й гадки не має, і клянуся — ніколи не матиме. Вона обмовилася цілком випадково і мимовільно, повірте мені.

— А ви впевнені?

— Так, присягаюся.

— Тоді чому ж, заради всього святого, вона не приїздить додому? Чому не бажає бачитися зі мною? Чому не наважується поглянути мені у вічі?

Не лише слова, а й біль у її голосі пояснили йому, що саме мучило матір Джастини щодо причин, із яких донька вже два роки не з’являлася вдома. Важливість його власної місії враз зблякла у його очах; тепер він мав нову: розвіяти страхи Меґі.

— Це моя провина, — твердо мовив він.

— Ваша? — отетеріло спитала Меґі.

— Джастина збиралася поїхати до Греції разом із Дейном, і вона абсолютно переконана, що якби так вчинила, то він би й досі був живий.

— Дурниця! — відказала Меґі.

— Цілком із вами згоден. Але то ми знаємо, що це дурниця, а Джастина не знає. І саме від вас залежить, зрозуміє вона це чи ні.

— Від мене? Ви дечого не розумієте, пане Гартгайм. Жодного разу в житті Джастина не дослухалася до моїх слів, а тепер я повністю втратила і той невеличкий вплив, який на неї мала. Навіть бачити мене не бажає. — Вона говорила тоном людини, що не зазнала поразки, але почувається жалюгідною та приниженою. — Я потрапила в ту саму пастку, що й моя мати, — спокійно вела вона далі. — Дрогеда — це моє життя… Будинок, книги… Тут я потрібна, тут я і досі відчуваю певну потребу і сенс жити. Тут мешкають люди, які на мене покладаються. А мої діти — ніколи не мене не покладалися. Ніколи.

— Це неправда, місіс О’Ніл. Якби це було правдою, то Джастина могла би запросто повернутися додому, не відчуваючи ані малодушності, ані докорів сумління. Ви недооцінюєте тієї своєрідної любові, яку вона до вас відчуває. І коли я кажу, що винуватий у тому, що переживає Джастина, то маю на увазі те, що вона залишилася в Лондоні через мене, щоби бути зі мною. Але страждає вона через вас, а не через мене.

Меґі заціпеніла.

— Вона не має права страждати через мене! Нехай страждає через себе, якщо їй так хочеться, але не через мене. Через мене — ніколи!