— Щось здобуваєш, а щось неодмінно втрачаєш, — мовив Ральф і поплескав панель приладів свого новенького «даймлера» і, надійно зачинивши за собою ворота, рушив — до вигону Гоум Педдок лишалася миля трав’янистим безлісим пасовиськом.

Ця австралійська садиба справляла враження навіть на ірландця, звиклого до величних замків та особняків. Дрогеда була найдавнішою та найбільшою маєтністю в районі, яку покійний колишній власник, безтямно закоханий у неї, прикрасив відповідною будівлею. Споруджений в аскетичному георгіанському стилі з пісковику, вирубаного вручну в кар’єрах, що за п’ятсот миль на схід, будинок мав два поверхи, вікна з численними шибками та широку веранду з залізним поруччям, яка охоплювала увесь нижній периметр. Кожне вікно ошатно обрамляли чорні дерев’яні віконниці, які слугували не лише для прикраси, а й для користі: в літню спеку їх зачиняли, щоб зберегти внутрішню прохолоду.

Стояла осінь, і кучеряві лози зеленіли, а навесні гліцинія, посаджена п’ятдесят років тому по завершенні будівництва маєтку, перетвориться на пишну масу бузкових шлейфів, що нестримно ширитиметься зовнішніми стінами та дахом веранди. Будинок оточували декілька акрів ретельно підстриженої галявини з англійськими парками, які навіть тепер майоріли кольорами завдяки трояндам, жовтофіолі, жоржинам та чорнобривцям. Від немилосердного сонця будинок захищав гайок евкаліптів-привидів із блідими стовбурами та вузенькими листочками, що тремтіли на висоті сімдесяти футів над землею; подекуди їхні гілки перепліталися з лозами бугенвілії, прикрашаючи їх, немов прекрасні пурпурові гірлянди. Навіть баки з водою — такі неоковирні, але необхідні в господарстві — були вкриті товстим шаром витривалих місцевих лоз, троянд та гліциній, і тому більше скидалися на декоративні, а не функціональні елементи ландшафту. Покійний Майкл Карсон, пристрасно залюблений у свій маєток Дрогеда, не шкодував грошей на баки для води; подейкували, що господарі Дрогеди могли дозволити собі зелені галявини та квітучі клумби навіть якби дощу не було десять років.

Якщо наближатися до садиби через вигін Гоум Педдок, то в око спочатку впадали будинок та евкаліпти-привиди, але потім ставали помітними й решта споруд із пісковику, з’єднаних із головним будинком критими переходами, що потопали в повзучих рослинах. Вибоїста колія переходила в гравійну під’їзну алею, що, викривившись дугою, спочатку вела до округлої стоянки для автомобілів та екіпажів, розташованої з одного боку будинку, а потім продовжувалася до господарчих споруд Дрогеди: скотопригінних майданчиків, сараю для стрижки овець та численних клунь і комор. Отцю Ральфу більше подобалися велетенські перцеві дерева, що затіняли всі ці господарські будівлі, а не евкаліпти-привиди, що росли біля особняка. Перцеві дерева були вкриті щільною зеленою листвою, а над ними гуділи бджоли — підходящий природний антураж для заміського будинку з атмосферою лінькуватої неквапливості.

Коли отець Ральф вийшов з авто і рушив через галявину, він побачив на веранді служницю з усміхненим обличчям, вкритим зморшками і ластовинням.

— Доброго ранку, Мінні, — привітався він.

— Ой, здрастуйте, отче! Так приємно бачити вас у такий чудовий ранок! — відповіла вона з сильним ірландським акцентом, однією рукою широко розчиняючи двері, а другу простягаючи, щоб взяти потертий світський капелюх Ральфа.

У напівтемному залі з викладеною мармуровими плитами підлогою та широкими сходами з мідним поруччям він зупинився і почекав, доки Мінні, злегка кивнувши головою, увійде до вітальні.

Мері Карсон сиділа у кріслі з підголівником біля розчиненого вікна заввишки п’ятнадцять футів від долівки до стелі; їй було байдуже до холодного повітря, що потоком линуло до кімнати. Копиця її рудого волосся була майже такою ж яскравою, як і в юності; хоча загрубіла, вкрита ластовинням шкіра з віком і набула нових пігментних плям, для жінки шістдесяти п’яти років вона мала мало зморщок — малопомітну мережу невеличких ромбовидних подушечок, схожу на стьобану ковдру. Єдиними свідченнями її непоступливої вдачі були глибокі борозни, що тягнулися обабіч її римського носа, опускаючи вниз куточки рота, та непорушний погляд блідо-блакитних очей.

Отець Ральф мовчки пройшов по обюсонському[4] килиму і поцілував їй руки; цей жест добре личив такому високому елегантному чоловіку в простій чорній сутані, яка надавала йому майже аристократичного вигляду. Позбавлені виразу очі Мері Карсон несподівано грайливо заіскрилися, і вона самовдоволено й дещо манірно всміхнулася.

— Хочете чаю, отче? — спитала вона.

— Це залежить від того, чи бажаєте ви слухати месу, — відповів священик і сів у крісло напроти, схрестивши ноги; при цьому сутана трохи задерлася догори, і з-під неї показалися бриджі та високі, до колін, чоботи — поступка місцевим звичаям, бо так вдягалися чоловіки його парафії. — Я привіз вам причастя, але якщо ви бажаєте вислухати месу, то за кілька хвилин я буду готовий прочитати її. Я не проти трохи подовжити свій піст.

— Я недостойна вас, отче, — манірно мовила Мері Карсон, чудово знаючи, що він, як і решта претендентів, залицялися не до неї, а до її грошей.

— Благаю, попийте чаю, — наполягла вона. — А без причастя я як-небудь обійдуся.


* * *

Отець Ральф зробив зусилля, щоб не показати свого обурення; його парафія була ідеальним місцем для опанування вмінням контролювати емоції. Коли йому хоч раз випаде шанс піднятися з безвісти, до якої потрапив через нестриманість, він не повторить тієї помилки. І якщо добре розіграє свої карти, то ця немолода жінка може стати відповіддю на його молитви.

— Мушу визнати, отче, що цей рік видався досить вдалим та приємним, — зауважила господиня. — Ви — набагато кращий пастир, аніж покійний отець Келлі, Господи, спопели його душу. — Останню частину фрази вона несподівано промовила з різкими та мстивими нотками в голосі.

Священик закліпав на неї очима.

— Шановна пані Карсон! Таке ставлення до людини не можна назвати істинно католицьким.

— Зате воно правдиве. Він був старим п’яницею, і я впевнена, що Господь знищить його душу так само, як алкоголь знищив його тіло. — Вона подалася вперед. — Я вже досить добре вас знаю, і тому вважаю, що маю право поставити вам декілька запитань, ви не заперечуєте? Зрештою, ви ж користуєтеся без обмежень Дрогедою як власним гральним майданчиком: приїжджаєте сюди, щоб навчитися скотарства, удосконалювати навички верхової їзди, і просто, щоб втекти від незручностей, пов’язаних із життям у Джилі. Все, звісно, робиться на моє запрошення, але, вважаю, це дає мені право поставити вам декотрі запитання, чи не так?

Отцю Ральфу не подобалося, коли йому нагадували, що він має почуватися вдячним, але він вже звик до думки, що одного дня господиня маєтку вирішить, що достатньо має над ним владу, і почне диктувати йому свої вимоги.

— Звісно, пані Карсон. Бо я навіть не знаю, як віддячити вам за те, що ви дозволяєте мені приїздити до Дрогеди і почуватися тут, як вдома, за всі ваші подарунки — коней, авто…

— Скільки вам років? — спитала вона без подальших преамбул.

— Двадцять вісім, — відповів він.

— Молодший, ніж мені здавалося. Та навіть якщо зважити на вашу молодість — таких священиків, як ви, не посилають до місць на кшталт Джилі. Що ж ви скоїли, що ваше начальство послало такого священика, як ви, до нашого провінційного закапелку?

— Я образив єпископа, — з легкою усмішкою відповів Ральф.

— Не сумніваюся, що ви на таке здатні! Але я не уявляю, як священик із вашими непересічними здібностями може вдовольнятися життям в такій глушині, як Джилленбоун?

— Така воля Божа.

— Дурниці! Ви опинилися тут через людські вади — ваші та єпископа. Непогрішимий лише папа римський. У Джилі ви перебуваєте поза межами вашої природної стихії, всі ми це знаємо, хоча всі ми не проти, для розради, мати такого священика, як ви, а не отих висвячених невдах, що не змогли знайти собі достойного місця в Англії, бо саме таких сюди зазвичай і виряджають. Ваша ж природна стихія перебуває в коридорах церковної влади, а не поміж коней та овець. У червоній мантії кардинала ви мали б божественний вигляд.

— На це, боюся, я не маю жодного шансу. Звісно, я здогадуюся, що Джилленбоун розташований не в самісінькому центрі мапи архієпископа, який є посланцем папи. А могло бути й гірше. Бо в мене є ви, і в мене є Дрогеда.

Вона сприйняла ці навмисно відверті лестощі так, як він і сподівався; Мері Карсон тішилася його вродою, його увагою, його гострим уїдливим розумом — із нього й справді може вийти чудовий кардинал. Вона не пригадувала, щоб впродовж всього життя їй хоч раз трапився такий красень, та ще й із таким ставленням до власної вроди. Він не міг не усвідомлювати, наскільки гарним він є: високий, із бездоганно-пропорційною фігурою, з витончено-аристократичними рисами обличчя; усі складові його тіла зліплені докупи з такою ретельністю і довершеністю, на яку Господь Бог рідко коли розщедрювався для своїх творінь. Отець Ральф був сама довершеність — від чорних кучерів на голові та дивовижно блакитних очей і до тендітних елегантних рук та невеликих ступнів. Так, цей молодик неодмінно усвідомлює, яку чудову зовнішність він має. Але була в ньому і якась байдужість, і це збурювало в неї відчуття, що священик не є рабом своєї краси і ніколи ним не буде. Звісно, для досягнення бажаного він без докорів сумління скористається власного красою, якщо вона стане в пригоді, але навряд чи зробить це із задоволенням: скоріш за все матиме невисоку думку про людей, здатних піддаватися її впливу. Мері Карсон багато віддала б, аби дізнатися, яка ж подія в попередньому житті отця Ральфа зробила його таким, яким він є.

«Цікаво, — подумалося їй, — а чи багато було священиків вродливих, як Адоніс, і з сексуальним магнетизмом, як у Дон Жуана? Вони що, навмисне брали обітницю безшлюбності, щоб уникнути небажаних наслідків?»