— Люба Джастино, не плач. Спробуй не впадати у розпач. Дейну це не сподобалося б, хіба ж ти не знаєш? Приїжджай додому і все забудь. Ми й Дейна перевеземо додому. Юридично він тепер знову мій, він більше не належить Церкві, тому вони не зможуть завадити. Я негайно зателефоную до австралійського посольства в Англії та до посольства в Афінах, якщо зможу додзвонитися. Він мусить повернутися додому! Мені нестерпна сама думка про те, що мій син покоїтиметься десь далеко від Дрогеди. Тут його місце, він має повернутися додому. Приїжджай разом із ним, Джастино.

Та Джастина, зсунувшись копичкою під стіною, хитала головою, наче матір могла її бачити. Повернутися додому? Вона ніколи не зможе цього зробити. Якби вона поїхала з Дейном, він не загинув би. Повернутися додому і до скону дивитися на материне обличчя? Ні, про це й думати не можна.

— Ні, мамо, — відповіла вона, відчуваючи, як сльози, гарячі, мов розплавлений метал, котяться по щоках. Хто ж це вигадав, що люди, глибоко зворушені горем, не плачуть? Той, хто це сказав, нічого про це не знає! — Я залишуся тут і працюватиму.

Я приїду додому разом із Дейном, але потім повернуся. Я не зможу жити на Дрогеді.

Три дні чекали вони, немов у вакуумі, не знаючи, що робити, Джастина в Лондоні, Меґі та родина на Дрогеді, у душі перетворюючи офіційне мовчання на слабеньку надію. Після тривалої мовчанки має виявитися, що це помилка, ясна річ помилка, бо якби це було правдою, то вони про це вже дізналися б. Невдовзі усміхнений Дейн постане на порозі у Джастини і скаже, що все те було дурною помилкою. У Греції революція, тому можливі всілякі дурні помилки. На порозі з’явиться Дейн і зневажливо висміє саму думку про його смерть, він стоятиме високий, сильний і усміхнений. Надія зростала, вона зростала з кожною хвилиною їхнього чекання. Така підступна і непевна, така моторошна надія. Він не загинув, ні! Не потонув, ні! Хто завгодно, але тільки не Дейн, бо він прекрасно плавав, міг здолати будь-який морський шторм і вижити. І вони чекали, внутрішньо не приймаючи тієї звістки, бо сподівалися, що вона виявиться хибною. І не поспішали сповіщати знайомих та Рим.

На четвертий ранок Джастина отримала повідомлення. Немічно, немов стара бабця, знову зняла вона слухавку і попросила з’єднати її з Австралією.

— Привіт, мамо.

— Привіт, Джастино.

— Ой, мамо… Вони вже його поховали, ми не зможемо привезти його додому! Що ж нам робити? У посольстві тільки й сказали, що Крит — великий острів, назви села вони не знають, і поки вони чекали на телеграму-відповідь, Дейна кудись хутко відвезли й закопали. І тепер він лежить десь у безіменній могилі! Я не можу вибити собі візу до Греції, ніхто не хоче допомагати, всюди хаос! Що робити, мамо?

— Зустрічай мене в Римі, Джастино, — сказала Меґі.

Всі, окрім Енн Мюллер, скупчилися біля телефону, не в змозі оговтатися від шоку. Здавалося, чоловіки за три дні постаріли років на двадцять, а Фіона, мов якась зсохла стара пташина, сива й скоцюрблена, бродила кімнатами, безперервно повторюючи: «І чому ж то була не я? Чому ж Він мене не забрав замість нього? Я ж уже така стара, така стара! І не проти вирушити на той світ, чому ж це мав бути він? Чому не я? Я ж така стара!» Енн злягла, і місіс Сміт, Мінні та Кет плакали весь час, навіть уві сні. Меґі мовчки поклала слухавку й поглянула на них. Оце і вся Дрогеда, все, що від неї лишилося: невеличка купка старих дідів та бабць, бездітних і духовно надламаних.

— Дейн загубився, — сказала вона. — Ніхто не може його знайти — його поховали десь на Криті. Це ж так далеко! Хіба може він покоїтися так далеко від Дрогеди? Я їду до Рима, до Ральфа де Брикасара. Хто ж, як не він, мусить мені допомогти?


* * *

До кабінету кардинала де Брикасара увійшов секретар.

— Ваше преосвященство, я не хотів вас турбувати, але з вами хоче зустрітися якась пані. Я пояснив їй, що тепер проходить конгрес, що ви зайняті й не маєте часу на зустрічі, та вона наполягає, що сидітиме у вестибюлі доти, поки ви з нею не зустрінетеся.

— У неї якесь горе, отче?

— Велике горе, ваше преосвященство, це легко помітити. Сказала мені передати вам її ім’я: Меґі О’Ніл. — Секретар промовив її ім’я з легким іноземним акцентом, і воно прозвучало, як «Мехі Онейл».

Кардинал пополотнів, і колір його обличчя зрівнявся з кольором його сивого волосся. Він поволі підвівся.

— Ваше преосвященство! Вам зле?

— Та ні, отче, я почуваюся прекрасно, дякую. Скасуйте всі призначення до подальших розпоряджень і негайно запросіть до мене пані Меґі О’Ніл. Нас нікому не можна турбувати, окрім Його Святості.

Священик вклонився і вийшов. «О’Ніл. Ну аякже! Це прізвище молодого Дейна, слід би вже й запам’ятати. У палаці кардинала всі казали просто «Дейн». Дуже жаль, що Меґі довелося чекати. Якщо Дейн був улюбленим племінником його преосвященства, то пані Меґі О’Ніл — улюбленою сестрою».

Коли Меґі увійшла до кабінету, кардинал ледве упізнав її. Востаннє він бачився з нею тринадцять років тому; їй було п’ятдесят три, а йому сімдесят один. Тепер вони обидва постаріли. Її обличчя не змінилося, скоріш «усілося» в нову форму, не схожу на ту, яка існувала в його уяві. Ніжність змінилася гострою дошкульністю, лагідність — нальотом залізної рішучості. Меґі нагадувала жваву старіючу і владно-примхливу мученицю, а не відсторонено-задумливу святу, яка жила в його снах. Краса її, очі ясні та сріблясто-сірі досі вражали, але і краса, і очі стали суворішими, а колись яскраве волосся зблякло до тьмяно-бежевого, як у Дейна, і в ньому майже не було життя. Але найбільш бентежним було те, що вона не затримала на ньому погляду, не дала можливості задовольнити ніжну цікавість.

Не в змозі привітатися з «такою» Меґі просто й невимушено, він з офіційним виглядом вказав їй на крісло.

— Сідайте, будь ласка.

— Дякую, — відповіла Меґі так само офіційним тоном.

І тільки коли вона сіла і він зміг роздивитися її всю, кардинал помітив, які набряклі були у неї литки та ступні.

— Меґі! Ти прилетіла сюди з Австралії, не перериваючи подорожі на відпочинок? Що сталося?

— Так, я прилетіла прямим рейсом, — відповіла вона. — Останні двадцять дев’ять годин я провела у літаках — від Джилі до Рима, я тільки й робила, що витріщалася на хмари й думала. — Її голос був жорсткий і холодний.

— Що сталося? — повторив кардинал роздратовано, збентежено і з погано прихованим страхом.

Відірвавши погляд від своїх ніг, Меґі незмигно дивилася на нього.

У її очах було щось жахливе, щось настільки темне й лячне, що у нього по потилиці побігли мурашки, і він підняв руку, щоб потерти її.

— Дейн загинув, — відповіла Меґі.

Рука кардинала ковзнула й упала на його вкриті червоною сутаною коліна, наче в ганчіркової ляльки.

— Загинув? — повільно мовив він. — Дейн загинув?

— Так. Потонув шість днів тому на Криті, рятуючи з моря якихось жінок.

Він нахилився вперед і затулив обличчя руками.

— Помер? — почула Меґі ледь розбірливі тихі слова. — Дейн помер? Мій прекрасний хлопчик! Не може бути, що він помер! Дейн — він був ідеальним священиком, таким, яким мені не вдалося стати. Він мав те, чого не мав я. Він завжди це мав у собі — і всі ми це бачили — всі ми, хто так і не зміг стати ідеальним священиком. Загинув? О, Боже милосердний!

— Не турбуйся за свого милосердного Бога, Ральфе, — сказала незнайомка, що сиділа напроти нього. — Бо маєш важливіші справи. Я прийшла по допомогу, а не для того, щоби стати свідком твого горя. У повітрі я розмірковувала, як же краще тобі про це сказати, і витріщалася на хмари, намагаючись усвідомити, що Дейн загинув. І тепер твоє горе не розчулить мене.

Одначе коли він відірвав руки від свого обличчя, її холодне й мертве серце тіпнулося, стиснулося й підскочило. То було обличчя Дейна, і на ньому відбилося страждання, якого Дейн не зазнав. «О, хвала Всевишньому! Хвала Всевишньому, що він загинув, і йому ніколи не доведеться пережити те, що пережив цей чоловік, що довелося пережити мені».

— А чим я можу допомогти, Меґі? — тихо спитав він, придушуючи власні емоції та вдягаючи на обличчя глибокодумну маску духовного наставника.

— У Греції панує хаос. Дейна поховали десь на Криті, і я не можу з’ясувати — де, як і чому. Лише припускаю, що мої вказівки щодо відправлення його літаком додому відкладалися через громадянську війну, а Крит — це не Австралія. Ніхто не пред’явив прав на тіло, місцеві власті, мабуть, вирішили, що Дейн не мав родичів, і поховали його. — Вона напружено подалася вперед. — Я хочу забрати свого хлопчика, Ральфе, я хочу, щоб його знайшли і відправили туди, де йому місце — додому, на Дрогеду. Я пообіцяла Джимсу, що неодмінно привезу його додому і я це неодмінно зроблю, навіть якщо мені доведеться проповзти навкарачки через усі цвинтарі Криту. І не здумай ставити йому розцяцьковану усипальницю католицького священика, Ральфе. Доки я жива, я цього не дозволю і навіть готова судитися. Дейн має повернутися додому.

— Ніхто не забере в тебе це право, Меґі, — лагідно мовив кардинал. — Церква прохає лише одного — щоби земля під могилу була освячена католицьким священиком, тільки й того. Я теж заповідав поховати мене на Дрогеді.

— Я не можу пробитися через усю цю бюрократію, — говорила вона далі, наче й не чула його слів. — Я не розмовляю грецькою і не маю ані влади, ані впливу. Саме тому я звертаюсь до тебе, щоб ти вдався до своєї влади і свого впливу. Поверни мені сина, Ральфе!

— Не хвилюйся, Меґі, ми повернемо його, хоча це може зайняти певний час. У Греції прийшли до влади ліваки, а вони проти католиків. Однак, я, на щастя, маю в Греції друзів, тому все буде зроблено. Дозволь мені запустити цей процес негайно, і не турбуйся. Дейн — священик Святої Католицької церкви, ми неодмінно повернемо його.