— Алло?

— Міс Джастина О’Ніл?

— Так, це я.

— Вас турбують з австралійського посольства в Олдвічі, — сказав голос з англійським акцентом. Джастина була ще надто сонна й зморена, щоб розібрати почуту назву, до того ж її свідомість і не до кінця переварила той факт, що цей не Рейнів голос.

— Ага, австралійське посольство. — Вона позіхнула й однією ногою почесала другу.

— Ви маєте брата, пана Дейна О’Ніла?

Очі Джастини широко розкрилися.

— Так, маю.

— Наразі він перебуває в Греції, міс О’Ніл?

Вона міцно вчепилася пальцями ніг у килимок.

— Так, це правда. — їй і на думку не спало поправити співбесідника, бо Дейн був не «пан», а «отець».

— Міс О’Ніл, я з великим жалем сповіщаю, що на мене покладено печальний обов’язок повідомити вам одну погану новину.

— Погану новину… Погану новину? А що таке? У чому справа?

— Я з великим сумом сповіщаю вас, що ваш брат, пан О’Ніл, потонув учора на Криті, настільки я розумію, загинув смертю героя, рятуючи з моря утоплеників. Однак, ви, напевне, знаєте, що в Греції революція, і та інформація, яку ми маємо, є уривчастою, і, можливо, не зовсім точною.

Телефон стояв під стіною, і Джастина сперлася, скориставшись її мовчазною непорушно-солідною підтримкою. Коліна її підігнулися і вона повільно сповзла вниз, аж поки опустилася на підлогу й скрутилася калачиком. Не сміючись і не плачучи, а видаючи щось середнє між першим та другим, вона хлипала і хапала ротом повітря. Дейн потонув. Хлип. Дейн загинув. Хлип. Крит. Дейн потонув. Хлип-хлип. Він мертвий, мертвий.

— Міс О’Ніл? Ви мене чуєте, міс О’Ніл? — наполягав голос.

Загинув. Потонув. Мій брат!

— Міс О’Ніл, відповідайте!

— Так, так, так, так! О, Боже, так, я вас чую.

— Настільки я розумію, ви — його найближча родичка, тому нам потрібні ваші вказівки стосовно того, що робити з тілом. Міс О’Ніл, ви мене чуєте?

— Так, так!

— Що ви пропонуєте нам зробити з тим тілом, міс О’Ніл?

Тіло! Тепер він був «тілом», вони навіть не казали «його тіло», сказали лише «з тим тілом». Дейн, мій бідолашний Дейн. Тепер він — тіло. «Кажете, найближча родичка?» — почула вона власний голос, слабкий і тоненький, змучений риданнями.

— Я не найближча родичка Дейна. Напевне, це має бути моя мати.

З того боку лінії настала пауза.

— Ви ставите нас у вкрай скрутне становище, міс О’Ніл. Якщо ви — не найближча родичка, то ми змарнували дорогоцінний час. — Ввічливе співчуття змінилося нетерплячим роздратуванням. — Схоже, ви так і не зрозуміли, що в Греції революція, а нещасний випадок стався на острові Крит, іще більш віддаленому та з гіршим зв’язком. Ситуація вкрай складна. Зв’язатися з Афінами майже неможливо, і нам дали розпорядження негайно передати побажання та вказівки найближчих родичів стосовно тіла. Ваша мати з вами? Дайте їй слухавку, будь ласка.

— Моєї матері тут немає. Вона в Австралії.

— В Австралії? Господи, далі — більше! Тепер нам доведеться надсилати телеграму до Австралії, а це ще більша затримка. Міс О’Ніл, якщо ви — не найближча родичка, то чому ж у паспорті вашого брата вказано, що саме ви нею і є?

— Не знаю, — відповіла Джастина — і почула власний сміх.

— Дайте мені адресу вашої матері в Австралії, ми негайно пошлемо їй телеграму. Ми маємо знати, що робити з тілом! Відповідь на телеграму прийде лише за дванадцять годин, сподіваюся, ви розумієте, що це означатиме затримку ще на дванадцять годин. А затримка — це подальші ускладнення.

— Тоді не гайте часу на телеграми і зателефонуйте їй.

— Міжнародні телефонні розмови не передбачені в бюджеті, міс О’Ніл, — суворо відказав голос. — Тому дайте мені ім’я та адресу вашої матері.

— Місіс Меґі О’Ніл, — проказала по пам’яті Джастина. — Ферма Дрогеда, район Джилленбоун, штат Новий Південний Уельс, Австралія. — А потім по буквах назвала чиновнику незнайомі назви.

— Іще раз висловлюю вам моє глибоке співчуття, міс О’Ніл.

На протилежному боці клацнуло, і почувся безперервний гудок набору. Джастина сиділа на підлозі, тримаючи на колінах слухавку. «То, напевне, якась помилка, і незабаром з’ясується. Дейн потонув? Абсурд! Він плавав, як чемпіон світу! Ні, цього не може бути, це неправда. Та ні, правда, Джастино, і ти це знаєш. Ти не поїхала з ним захищати його й оберігати, от він і потонув. Саме ти була його захисником змалечку, тому мусила теж там бути. І якщо тобі не вдалося б його врятувати, то мусила потонути разом із ним. А не поїхала ти з ним тому, що тобі хотілося бути в Лондоні й кохатися з Рейном».

Думки плуталися, мислити було важко. Все було важко. Здавалося, тіло відмовилося слухати її, навіть ноги. У голові не лишилося місця ні для кого, окрім Дейна, думки ходили довкола нього колами, що все звужувалися й звужувалися. Аж поки вона згадала про матір та мешканців Дрогеди. О, Господи! Ця страшна новина дійде туди, дійде до неї, дійде до них. Мама навіть не приїхала подивитися, яким прекрасним було обличчя її сина, коли його висвячували в сан. Мабуть, вони пошлють телеграму до джилійського відділка поліції, немолодий сержант Ерн увіпхається до свого авто і поїде нескінченними милями до Дрогеди — сказати моїй матері, що її єдиний син загинув. Цей сержант не годиться для такої делікатної місії, бо вона майже не знає його. «Місіс О’Ніл, прийміть мої сердечні співчуття, ваш син загинув». Ввічливі, поверхові й порожні слова… Ні! Я не дозволю їм завдати їй болю, тільки не їй, бо вона — і моя мати також! Тільки не так, не так, як про це довелося почути мені.

Джастина взяла зі столика апарат, приклала слухавку до вуха і набрала номер оператора.

— Комутатор? Мені, будь ласка, міжнародну лінію. Здрастуйте, я хочу терміново зателефонувати до Австралії, Джилленбоун один-два, один-два. І, будь ласка, покваптеся.


* * *

Меґі сама відповіла на дзвінок. Було пізно, і Фіона вже пішла спати. Останнім часом їй не хотілося лягати рано, і вона воліла сидіти на веранді, слухаючи цвіркунів та жаб, дрімати над книжкою та віддаватися спогадам.

— Алло?

— Вас викликає Лондон, місіс О’Ніл, — повідомила джилійська телефоністка.

— Привіт, Джастино, — сказала Меґі так, наче нещодавно з нею розмовляла. Втім, Джассі час від часу таки телефонувала додому, щоб дізнатися, як справи.

— Мамо, це ти, мамо?

— Так, твоя мама слухає, — лагідно відповіла Меґі, відчувши розпач Джастини.

— Ой, мамо, мамо! — У слухавці почулося щось схоже на схлип чи зойк. — Мамо, Дейн загинув. Дейн загинув!

Під її ногами розверзлася прірва. Страшна і бездонна. Меґі зісковзнула в неї, відчула як її краї зімкнулися у неї над головою і збагнула, що до скону з неї не вибереться. «Яку ж капость іще не утнули боги?» Треба було добряче подумати, перш ніж таке казати. Як же ж вона могла спитати таке? Хіба ж вона не знала? Не спокушай богів, бо вони це люблять. Не поїхавши до Рима споглядати отой найпрекрасніший момент у його житті, вона гадала, що нарешті відплатила богам, повернула їм борг. І Дейн звільниться від цього боргу — і від неї. Вона гадала, що відплатить тим, що не побачить такого дорогого їй обличчя сина. Задушлива прірва зімкнулася над нею. Меґі стояла, розуміючи, що вже надто пізно, що вона нічим не зарадить.

— Джастино, дорогенька моя доцю, — відповіла Меґі мужнім і твердим голосом. — Заспокойся і розкажи мені все, як є. Ти впевнена, що ці відомості достовірні?

— Мені телефонували з австралійського посольства, бо чомусь подумали, що я — його найближча родичка. То був якийсь жахливий чоловік, який добивався від мене тільки одного: що робити з тілом? Він безперервно називав Дейна «тілом». Наче він вже не мав на своє тіло права, наче воно було не його, а чиєсь інше. — Меґі почула, як донька схлипнула. — Господи, я впевнена, що тому чоловікові самому було соромно за те, що йому довелося так казати! Ой, мамо! Дейна більше нема!

— Як це сталося, Джастино! Де? У Римі? Чому Ральф не зателефонував?

— Ні, не в Римі. Мабуть, кардинал іще нічого про це не знає. На Криті. Той чоловік із посольства сказав, що він потонув, когось там рятуючи. Він був у відпустці, мамо, просив, щоб я теж із ним поїхала, а я не поїхала, бо хотіла грати Дездемону, хотіла бути з Рейном. Який жаль, що я не поїхала з Дейном! Якби я була там, цього могло й не трапитися. Господи, що ж мені робити?

— Припини, Джастино, — суворо сказала Меґі. — Припини істерику і спробуй думати інакше, чуєш мене. Дейну б твоя поведінка не сподобалася. Трапляється всяке, чому — нам не дано знати. Тепер найважливіше — щоб із тобою все було гаразд, щоб я не втратила вас обох. Ти єдина, хто у мене лишився. Ой, Джассі, це так далеко, так далеко! Світ — великий, надто великий. Приїжджай додому, до Дрогеди! Мені нестерпно думати, що ти там сама-одна.

— Ні, я маю працювати. Робота для мене — єдиний вихід. Якщо я не працюватиму, я збожеволію. Я нікого не хочу бачити, мені не потрібні люди, не потрібен комфорт. Ой, мамо! — несамовито розридалася вона. — Як ми житимемо без нього?

А й справді — як? Хіба то життя? Бог дав, Бог забрав. З праху ти вийшов, на прах і обернешся. Життя — це для тих із нас, хто спіткнувся в житті, для невдах. Жадібний Бозя забирає собі найкращих, а залишає світ решті нас, щоб ми у ньому гнили заживо.

— Ніхто не знає, скільки йому відведено жити, — прошепотіла Меґі. — Джассі, велике спасибі тобі, що ти сама мені зателефонувала і сказала.

— Мені була нестерпна думка, що цю новину принесе тобі якийсь чужинець, мамо. Тільки не так, не від чужинця. Що ж ти робитимеш? І що ти можеш зробити?

Зібравши докупи всю силу волі, Меґі спробувала передати через тисячі миль потік сердечного тепла і втіхи своїй убитій горем доньці в Лондоні. Її син помер, але дочка ще жива. Її треба підтримати, відновити цілісність її особистості. Якщо ще можна. Здавалося, за все життя Джастина любила тільки Дейна. І більше нікого, навіть себе.