Чи ви, начитавшись Камасутри,

Кохатиметеся з нею на іншому хутрі?

— Що ж, серденько, мушу сказати, що тобі час оговтатися і прийти до тями. Інакше, розриваючись між вимогами Ероса та Морфея, ти й до кінця дня не зможеш відновити свою звичну зухвалість.

— Та мені наразі не хочеться, — усміхнулася вона у відповідь, зручно вмощуючи його руку в себе між ногами. — Дурнуватий віршик про тигрячу шкуру вискочив із мене тому, що він надто вже гарний і я не могла його не процитувати. Але в моїй шафі не залишилося скелетів, які я мала б ховати від тебе, тому зухвалість втрачає всякий сенс, еге ж? — Раптом вона принюхалася, відчувши у повітрі слабкий запах затхлої риби. — Господи, ти так і не повечеряв, а вже час снідати! Хіба ж я думала, що ти проживеш на одному коханні?

— Навряд чи проживу, якщо ти сподіваєшся, що воно завжди буде таким напруженим і виснажливим.

— Та годі тобі, ти ж насолоджувався кожною миттю.

— Та й то правда. — Райнер зітхнув, потягнувся і позіхнув. — Цікаво, ти хоч трохи здогадуєшся, який я щасливий?

— А то ні, — тихо відповіла вона.

Він піднявся на лікті й поглянув на неї.

— Скажи — ти повернулася до Лондона тільки через Дездемону чи була ще якась причина?

Джастина вхопила його за вухо й боляче крутнула.

— А тепер моя черга відплатити тобі за всі оті запитання начальницьким тоном! А як ти гадаєш — була якась інша причина?

Райнер легко відчепив її пальці від вуха і весело вишкірився.

— Herzchen, якщо ти не відповіси мені, то я задушу тебе надійніше за Отелло.

— Я повернулася до Лондона грати Дездемону, але через тебе. Після того поцілунку в Римі, я вже не могла казати, що моє життя повністю належить мені, й ти прекрасно це знаєш. Ти ж надзвичайно розумний чоловік, Райнере Мерлінґ Гартгайм.

— Достатньо розумний, щоб збагнути, як тільки тебе побачив, що саме тебе хочу мати своєю дружиною, — відказав він.

Вона швидко піднялася і сіла.

— Дружиною?

— Так, дружиною. Якби ти була мені потрібна, як коханка, то я здобув би тебе багато років тому, і впевнений, що мені це вдалося б. Бо знаю, як працює твій розум, тому це було б досить легко зробити. А не зробив це лише тому, що хотів бачити тебе моєю дружиною, хоча й знав, що ти ще не готова позитивно сприйняти ідею заміжжя.

— Мабуть, я й досі не готова її сприйняти, — замислено мовила Джастина.

Райнер підвівся і, підтягнувши її на ноги, поставив напроти себе.

— Що ж, можеш трохи попрактикуватися і приготувати мені невеличкий сніданок. Якби це був мій будинок, то таку честь зробив би тобі я, але у себе на кухні — ти господиня.

— Я не проти приготувати тобі сніданок сьогодні вранці, але навіть теоретично не можу собі уявити, що робитиму це аж до скону. — Джастина похитала головою. — Це не для мене.

Знову його обличчя набуло рис римського імператора, що велично-незворушно відреагував на загрозу непокори.

— Джастино, з цим не граються, і я не та людина, з якою можна гратися. Ти ще маєш повно часу. Ти маєш усі підстави вірити, що я можу виявляти величезну терплячість. Але викинь геть із голови думку про те, що наші стосунки можна владнати інакше, аніж через шлюб. Я бажаю, щоб мене знали саме як твого чоловіка, а не когось у нижчому статусі.

— Я не збираюся кидати акторство! — агресивно заявила вона.

— Verfluchte Kiste, от зараза, а я тебе що — просив кинути акторство?! Заради Бога, Джастино, вже слід подорослішати! Можна подумати, що я прирікаю тебе на довічне ув’язнення біля плити й раковини! Ти зможеш мати стільки завгодно слуг, няньок для дітей і решту необхідного.

— Телепень! — вигукнула Джастина, яка про дітей навіть не думала.

Райнер закинув назад голову і розсміявся.

— Серденько, це те, що зазвичай називають протверезінням після необдуманого вчинку. Згоден, я телепень, бо надто швидко завів розмову про реалії. Але все, що тобі треба робити на цій стадії, — це про них думати. Хоча недвозначно попереджаю: коли обдумуватимеш своє рішення, май на увазі, що, коли ти не захочеш стати моєю дружиною, я не захочу тебе взагалі.

Вона обхопила його руками і несамовито притиснулася до нього.

— Рейне, не став мене у таку важку ситуацію!


* * *

Дейн виїхав сам на своїй «лагонді». Піднявшись чоботом італійського півострова, він проминув Перуджу, Фіренцу, Болонью, Феррару, Падову, обігнув Венецію і переночував у Трієсті. Це було одне з найулюбленіших міст, тому Дейн затримався на Адріатичному узбережжі ще на два дні, а потім вирушив гірською дорогою до Любляни і заночував у Загребі. Опісля він подався широкою долиною ріки Сава крізь порослі блакитними волошками поля до Белграда, звідти — до міста Ніш, де провів іще одну ніч. Потім була Македонія з містом Скоп’є, яке й досі лежало в руїнах після потужного землетрусу, що стався два роки тому, та курортним містом Тіто-Велес, яке й донині зберігало легкий турецький флер завдяки мечетям та мінаретам. }дучи через Югославію, Дейн харчувався скупо, бо соромився сидіти за великою тарілкою з м’ясом, коли мешканці цієї країни могли дозволити собі лише хліб.

Нарешті грецький кордон, а за ним — місто Фессалоніка. Італійські газети повнилися репортажами про революцію, що вирувала в Греції. Дивлячись із вікна свого номера на тисячі палаючих смолоскипів, що рухалися погойдуючись у темряві південної ночі, Дейн втішно зітхнув: добре, що з ним не поїхала Джастина.

«Па-пан-дреу! Пап-ан-дреу!» несамовито ревів натовп, скандуючи, і походжав зі смолоскипами аж до глухою ночі.

Але революція — явище, притаманне великим містам, де зосереджені маси збіднілих людей, зате рубцювата місцевість Фесалії була така сама, як і тоді, коли легіони Цезаря йшли маршем по паленій стерні під час битви під Фарсалом. Пастухи спали в тіні шкіряних наметів, стояли на одній нозі лелеки у гніздах на дахах старих білених будинків, і скрізь була страшна посуха. Ця місцевість із чистими високими небесами та бурими безлісими пустирями нагадала Дейну Австралію. І він глибоко вдихав її повітря, всміхаючись при думці, що невдовзі поїде додому. Він поговорить із мамою, і вона зрозуміє його.

За містом Лариса він виїхав до моря, зупинив авто і вийшов. Перед ним розкинулося гомерівське темно-червоне море, біля пляжів — тоненька смужка чистого аквамарину, далі, під горбатим обрієм — великі пурпурові плями винного кольору. Далеко унизу, на зеленому моріжку стояв маленький храм із колонами, яскраво-білий на сонці, а над ним на схилі гори височила похмура фортеця хрестоносців. Греціє, ти прекрасна, прекрасніша за Італію, хоча Італію я дуже люблю. Але колиска — тут і назавжди.

Прагнучи якомога швидше добратися до Афін, Дейн тиснув на газ, гнав червоний спортивний автомобіль петлями серпантину біля перевалу Домокос, а перетнувши його, спустився до Беотії, де йому відкрилася панорама оливкових гаїв, пагорбів із бурими схилами та гір. Попри поквап, він зупинився поглянути на дивовижно голлівудський пам’ятник царю Леоніду та його спартанцям у Фермопілах. На камені був напис: «Незнайомцю, піди й передай спартанцям, що тут ми полягли, слухняні їхнім законам». Цей напис зачепив Дейна за живе; здавалося, ці слова він уже чув у іншому контексті. Він здригнувся і швидко пішов геть.

У променях червоного полуденного сонця він трохи постояв над Камена Вурла[17], поплавав у чистих водах вузького проливу, за яким виднівся острів Евбея; колись у давнину тисячі кораблів пливли тут з Оліса до Трої. Течія була сильна, в ній крутилися водорості; мабуть, древні гребці не налягали тут на весла. Коли Дейн увійшов до купальні, то захоплене воркування вдягненої в чорне старої карги та її ніжне прогладжування страшенно збентежили його і він спробував спекатися її. Люди ніколи відверто не казали про його красу, тому зазвичай він про це і не думав. Затримавшись лише для того, щоб купити в крамничці два великі тістечка із заварним кремом, він поїхав далі Аттичним узбережжям і добрався до Афін, коли сонце сідало, позолотивши афінський пагорб із дорогоцінною короною з колон.

Але в Афінах панувала лиха й напружена атмосфера, а відвертий захват жіноцтва пригнічував його; у Римі жінки були більш витончені й не такі безсоромні. У натовпах, цих осередках бунтарства, панувала похмура рішучість привести до влади Папандреу. «Ні, Афіни не схожі самі на себе, краще податися деінде». Залишивши «лагонду» на стоянці, Дейн сів на паром до Криту.

І нарешті там, посеред гір, оливкових гаїв та дикого чебрецю, він знайшов спокій. Після тривалої поїздки автобусом, де несамовито кричали зв’язані курчата і смерділо часником, Дейн знайшов крихітний білений готельчик з арковою колонадою, біля якого на кам’яних плитах тротуару стояли три столики під парасольками, з яких звисали яскраві торбочки на продаж. Там були перцеві дерева й австралійські евкаліпти, завезені з південного континенту і висаджені в ґрунт, надто посушливий для звичайних європейських дерев. Нутряний вереск цикад. Пилюка кружляла червоними вихорцями.

Вночі Дейн спав у схожій на келію кімнаті з широко розчиненими віконницями; в ранковій тиші він радісно відслужив самотню месу, а вдень прогулявся. Ніхто йому не заважав, і він не заважав нікому. Та під час прогулянки темноокі селяни здивовано проводжали його поглядами, а зморшки на їхніх обличчях ставали ще глибшими від приязних усмішок. То була жарка, спокійна і навіть сонна місцина. Бездоганні мир і спокій. День ішов за днем, немов намистини в чотках, які перебирала висохла й зморщена рука старого критянина.

Дейн мовчки молився, і його охоплювало відчуття, яке було наче продовженням його єства, думки його, як чотки, і дні його, як чотки.

«Господи, я воістину Твій. Я дякую Тобі за все благословенне добро, що Ти мені зробив. За великого кардинала, за його поміч, за його дружбу і незмінну любов до мене. За Рим і за можливість бути у Твоєму серці, за те, що я лежав розпростертий перед Тобою у Твоїй базиліці, за те, що відчув у собі міцність каменю Твоєї Церкви. Ти одарив мене більше, аніж я на те заслуговую, що я можу зробити для Тебе, щоб продемонструвати, як Тебе люблю? Я мало страждав. Моє життя було суцільною радістю відтоді, як я служу Тобі. Я мушу страждати, і Ти, хто так страждав, мусиш це знати. Тільки через страждання зможу я піднятися над самим собою, краще зрозуміти Тебе. Бо що таке життя, як не шлях до розуміння Твоєї таємниці? Встроми свого списа мені у груди, встроми так глибоко, що я ніколи не зможу витягнути його! Змусь мене страждати… Заради Тебе я відмовляюся від усіх інших, навіть від моєї матері, моєї сестри і мого кардинала. Ти єдиний є моїм болем, моєю радістю. Принизь мене і я оспівуватиму Твоє кохане ім’я. Знищ мене — і я тріумфуватиму. Я кохаю Тебе, тільки Тебе…»