* * *

У вікнах палацу горіло світло; він зайде туди на кілька хвилин, щоб поговорити з кардиналом Ральфом, який останнім часом сильно здав, у нього такий хворобливий вигляд. Треба переконати його пройти медогляд. Райнеру було боляче, але не за Джастину — вона ще молода і має час — за кардинала Ральфа: він бачив, як висвятили його рідного сина, але не знав про це.


* * *

Було ще рано, і в фойє готелю було повно людей. Взувши туфлі, Джастина швидко пройшла до сходів і стрімголов кинулася нагору. Тремтячими руками вона довго шукала у сумці ключ від номера, і не могла знайти; думка про те, що доведеться повертатися униз за дублікатом їй не сподобалася, бо біля столика адміністратора скупчився чималий натовп. Нарешті ключ знайшовся; виявляється, вона, нервуючи, провела по ньому кільканадцять разів руками, але не звернула уваги.

У номері вона не вмикала світла, а навпомацки знайшла дорогу до ліжка, сіла на край і спробувала заспокоїтися й упорядкувати думки. Джастина, тоскно витріщаючись на широкий прямокутник блідого світла — то крізь вікно на неї дивилося нічне небо — намагалася переконати себе, що вона обурена, нажахана і розчарована. їй хотілося брутально лаятися, хотілося плакати. Вже ніколи не буде, як раніше, і це була справжня трагедія. Втрата найближчого друга. Зрада.

Та то були порожні й неправдиві слова; раптом Джастина зрозуміла, що саме її налякало і змусило тікати від Райнера так, немов він намагався не поцілувати її, а вбити. Її налякала природність того, що сталося! Це було як повернення до самої себе, повернення додому, а повертатися додому вона не хотіла. Не хотіла й обов’язків, які накладає кохання. Повернення додому — це крах, фіаско, тому кохання — це теж фіаско. І не лише це, хоча й цього було достатньо для приниження; річ у тім, що вона не мала впевненості, що здатна кохати. А якщо й кохала колись, то раз чи два, і то лише тоді, коли не спрацювала її обережність — така собі система захисту Джастини. Так — раз чи два вона відчула, як серце боляче кольнуло щось значно більше, аніж поблажлива симпатія до її нечастих коханців. їй навіть на думку не спадало, що вона навмисне вибирає собі таких коханців, які не становитимуть загрози її добровільному психологічному відстороненню, яке стало невід’ємною частиною її вдачі, бо вона вважала його чимось цілком природнім. Вперше у житті вона не мала точки відліку, яка допомогла б їй зорієнтуватися. Не виявилося розради в минулому досвіді, не було тут згаслого пристрасного кохання, ані з її боку, ані з боку отих млявих коханців. Люди з Дрогеди теж нічим не могли допомогти, бо й від них вона завжди трималася на відстані принаймні психологічно.

Вона не могла не кинутися навтьоки від Райнера. Сказати «так» — означало прив’язати себе до нього. А навіщо? Щоби невдовзі побачити, як він відсахнеться від неї, усвідомивши всю глибину її неадекватності? Це таке приниження! Він дізнався б, якою вона є насправді, й це знання убило б його кохання до неї. Про таке й подумати страшно: сказати «так», щоб потім тебе відкинули назавжди. Тому краще відкинути самій. Так хоч гордість і самоповагу вона збереже, адже Джастина з лишком успадкувала материну гордість. Рейн ніколи не дізнається, що насправді криється за тим кам’яним фасадом зухвальства.

Він покохав ту Джастину, яку звик бачити; вона не дала йому можливості запідозрити, що під поверхнею вирує море бурхливих сумнівів. Про їх існування підозрював лише Дейн. Втім, ні, не підозрював, — знав.

Вона нахилилася і сперлася лобом об прохолодний туалетний столик, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. Зрозуміло, що саме за це вона й любила Дейна. Бо він знав, яка вона насправді, а однаково любив її. Це пояснювалося і кревним зв’язком, і роками спільних спогадів, проблем, болю та радощів. А Рейн був чужинцем, не відданим їй так, як був відданий Дейн чи навіть інші члени її родини. Тому ніщо не зобов’язувало його кохати її.

Джастина пирхнула, витерла долонею сльози, здвигнула плечима і зайнялася важкою роботою: заштовхувати своє лихо до далеких закутків свідомості, де воно мирно лежатиме собі, позабуте нею. Вона знала, що вміє це робити, бо все життя вдосконалювала техніку цього психологічного прийому. Однак це потребувало безперервної діяльності, постійного всотування того, що існувало і відбувалося довкола. Джастина увімкнула нічну лампу.

Напевне, один із її дядьків заніс їй у номер листа, бо він лежав на туалетному столику: блідо-блакитний конверт авіапошти з зображенням королеви Єлизавети у верхньому куту.

«Люба Джастино! — писав їй керівник трупи Слайд Далтінгем-Робертс. — Повертайся до нашої кошари, бо ти страшенно потрібна! Негайно! Тут є одна невеличка вакантна роль у репертуарі нового сезону, яку ніхто не хоче грати, і одна маленька пташка принесла мені на хвості звістку, що ти можеш цією роллю зацікавитися. Як стосовно Дездемони, люба? З Марком Сімпсоном у ролі твого Отелло? Репетиції головних ролей розпочинаються наступного тижня — якщо це, звісно, тобі цікаво».

«“Якщо це тобі цікаво!” Дездемона! Дездемона в Лондонському театрі! Та ще й із Марком Сімпсоном у ролі Отелло! Та це ж роль усього мого життя!»

Її настрій блискавично шугонув угору, і недавня сцена з Райнером враз втратила усю значущість, хоча ні, радше вона набула іншого виміру значущості. Мабуть, якщо вона буде дуже-дуже обережною, то їй вдасться зберегти кохання Райнера; затребувана успішна актриса — людина надзвичайно занята і тому не має змоги приділяти багато часу спілкуванню з коханцями. Що ж, варто спробувати такий варіант стосунків. Якщо вона помітить, що він добирається надто близько до істини, вона завжди зможе знову його відштовхнути. Щоб зберегти Рейна у своєму житті, тим більше оцього нового Рейна, Джастина була готова на все, окрім того, щоб зірвати з себе маску.

Така новина заслуговувала на те, щоби її хоч якось відзначити. Джастина відчувала, що ще не готова знову постати перед Рейном, але були й інші люди, охочі відзначити з нею її тріумф. Тож вона взула туфлі, пройшла коридором до спільної кімнати відпочинку своїх дядьків, і коли Петсі відчинив двері й впустив її всередину, Джастина зі сліпучою усмішкою стала на порозі, широко розкинувши руки.

— Виставляйте пиво — я скоро Дездемоною буду! — оголосила вона дзвінким голосом.

Якусь мить всі мовчали, а потім приязно озвався Боб:

— Це дуже добре, Джастино.

Та відсутність ентузіазму у відповіді Боба анітрохи не зменшила її гарного настрою; навпаки, він підскочив ще вище, аж до неконтрольованого піднесення. Джастина розсміялася, упала у крісло і весело витріщилася на своїх дядьків. Які ж вони гарні чоловіки! Ясна річ, для них ця новина не означає нічого, бо вони не знають, хто така Дездемона. Якби вона зайшла і оголосила, що виходить заміж, відповідь Боба була б приблизно такою ж.

Скільки Джастина пам’ятала себе, дядьки завжди були частиною її життя, а вона, дурепа, цуралася і їх, і всього, пов’язаного з Дрогедою. Її дядьки! Спільнота, яка не має з Джастиною О’Ніл нічого спільного. Члени конгломерату, які то приїжджали на ферму, то покидали її, сором’язливо всміхаючись своїй племінниці й намагаючись уникнути її, щойно намічалася хоч якась розмова. Ні, не можна сказати, що вони не любили її, і вона це щойно збагнула; дядьки відчували, наскільки вона їм чужа, і тому почувалися некомфортно. А у цьому римському світі, чужому для них і такому звичному для неї, Джастина почала їх краще розуміти.

Раптом в неї зажеврів вогник відчуття, яке можна було назвати любов’ю до дядьків, й одне за одним вона оглянула їхні зморшкуваті усміхнені обличчя: Боб — двигун усієї спільноти, бос Дрогеди, але не суворий і ненав’язливий; Джек — у всьому повторював Боба, а може, так здавалося тому, що вони чудово ладили один з одним; Г’юї — зі схильністю до пустотливості, якої не мали решта братів, однак в усьому іншому такий на них схожий; Джимс та Петсі — негатив і позитив одного самодостатнього цілого; бідолашний мовчазний Френк, мабуть, єдиний з усіх, кого безперервно мучили страхи та відчуття небезпеки. Всі вони, за винятком Джимса та Петсі, мали сиве волосся, а Боб із Френком — ті геть посивіли, хоча, здавалося, вони так і не змінилися з того часу, коли вона була маленькою.

— Не знаю, чи можна мені тобі пиво давати, — мовив Боб із сумнівом у голосі, тримаючи у руці пляшку холодного пива.

Подібна ремарка ще півдня тому довела б її до сказу, а тепер Джастина була надто щаслива, щоб ображатися.

— Слухай, любий, я знаю, що тобі й на думку не спало запропонувати мені пива, коли ми були з Рейном, але ж, їй-богу, я вже доросла дівчинка і від пива зі мною нічого не станеться. Це не гріх, запевняю тебе, — сказала Джастина і всміхнулася.

— А де це Райнер? — спитав Джимс, беручи у Боба повну склянку і передаючи її Джастині.

— Я з ним побилася.

— З Райнером?

— А з ким ще. Але я сама винувата. І тому згодом збираюся побачитися з ним і вибачитися.

Жоден із дядьків не палив. Хоча раніше вона й не просила у них пива, зате під час їхньої розмови з Рейном кілька разів виклично курила; але щоб дістати цигарки тепер їй знадобилося б більше хоробрості, тому Джастина вдовольнилася маленькою пивною перемогою. їй страшенно хотілося спрагло осушити склянку кількома величезними ковтками, але вона стрималася, усвідомлюючи недвозначне ставлення дядьків до своєї особи. «Спокійно, Джастино, пий пиво маленькими жіночими ковточками, навіть якщо ти суха, мов торішній листок».

— Райнер — кльовий чувак, — сказав Г’юї, пустотливо зблиснувши очима.

Ошелешена Джастина раптом збагнула, чому вона так різко виросла в їхніх очах: бо підчепила собі чоловіка, якого вони хотіли б бачити у родині.

— Так, кльовий, — стисло кинула вона і відразу ж змінила тему. — Чудовий день був сьогодні, еге ж?