Колін Маккалоу - Ті, що співають у терні

— Ти більше нас не любиш, Френку?

Він обернувся і рвучко обхопив сестру руками, обіймаючи й ніжно пестячи її з якимось зболеним задоволенням, у якому здебільшого переплелися смуток, біль та душевна спраглість.

— Ох, Меґі! Тебе та маму я люблю більше за інших разом узятих! Господи, ну чому ти не старша, бо тоді я зміг би з тобою поговорити по-справжньому? А може, це й краще, що ти ще мала, може, й краще…

Намагаючись взяти себе в руки, він так само рвучко відпустив сестру і, поклавши голову на колоду, почав хитати нею туди-сюди, беззвучно ворушачи губами. А потім поглянув на Меґі.

— Сестричко, коли ти підростеш, то краще мене зрозумієш.

— Благаю тебе, Френку, не полишай нас, — вперто повторила вона.

Він розсміявся, але той сміх більше скидався на схлипування.

— Ох, Меґі, Меґі! Ти що, не розчула? Втім, це вже не має значення. Головне, щоб ти нікому не розповіла, що бачила мене сьогодні уночі, чуєш? Мені не хотілося б, щоб вони думали, що ти про це заздалегідь знала, але не сказала.

— Я тебе добре розчула і все добре зрозуміла, Френку, — відказала Меґі. — Та я нікому ані слова не скажу, це я тобі обіцяю. Але ж мені так не хочеться, щоб ти їхав геть!

Вона була надто малою, щоб висловити брату те, що було не більш, ніж неусвідомленою тривогою в її серці: якщо Френк піде, то хто ж у ньому залишиться? Бо він був єдиним, хто відверто виказував їй свою любов, єдиним, хто обнімав її. Коли вона була меншою, татко часто брав її на руки, але відтоді, як Меґі пішла до школи, він не дозволяв їй сидіти у себе на колінах, обійнявши його за шию. Батько приказував: «Ти вже доросла дівчина, Меґі». А матуся… Вона була завжди така заклопотана, така втомлена, така зайнята хлопцями та господарством… Тому наймилішим її серцю був Френк, який сіяв, наче зірка, на її маленькому обмеженому небосхилі. Він був єдиним, хто любив сидіти з нею і розмовляти, пояснюючи все так, що вона з легкістю розуміла його. З того дня, коли Аґнеса позбулася волосся, Френк опинився на чільному місці у житті Меґі, й відтоді, хоч якими б гіркими не були її біди й печалі, вже ніщо не могло завдати їй пекучого пронизливого болю — ані палиця сестри Аґати, ані воші, ані глузування дівчат у школі. Бо тепер у неї був Френк, який міг утішити її і захистити.

Меґі підвелася і вимучила усмішку.

— Що ж, Френку, якщо маєш іти, то йди.

— Меґі, тобі давно треба бути в ліжку, тож повертайся, поки матуся не помітила твоєї відсутністі. Мерщій вшивайся!

Нагадування про те, що мати невдовзі почне обходити спальні, виштовхало з голови Меґі решту думок; вона нахилила голову, просунула між ногами довгий «хвіст» нічної сорочки і, тримаючи його рукою поперед себе, хутко гайнула додому, колючи босі ноги гострими трісками та скіпками.

Вранці Френка ніде не було видно. Коли мати зайшла зранку, щоб розбудити Меґі, її обличчя було похмуре й напружене; Меґі підскочила, як ошпарена кішка, і швидко вдягнулася, навіть не просячи Фіону допомогти їй застебнути безліч маленьких ґудзиків.

На кухні хлопці невесело сиділи за столом, а стілець Педді був порожній. І стілець Френка також. Меґі прослизнула на своє місце, торохтячи від страху зубами. Після сніданку мати суворо виштовхала їх за двері, й за сараєм Боб сповістив Меґі новину.

— Френк утік! — видихнув він.

— А може, він подався до Вахіне? — припустила Меґі.

— Та ні, дурепо! Він втік, щоб записатися до війська. Шкода, що я ще малий, інакше подався б разом із ним! От щасливчик!

— А мені шкода, що його немає вдома.

Боб стенув плечима.

— Ти всього-на-всього дівчисько. І говориш, як дівчисько. Інших слів я від тебе й не чекав.

Та цього разу вона пропустила образливе зауваження повз вуха. Меґі пішла назад до хати, щоб допомогти матері.

— А де татко? — спитала вона Фіону, коли та дала їй роботу — хустки прасувати.

— Подався до Вахіне.

— А він повернеться з Френком?

Мати пирхнула.

— У цій сім’ї ніщо не приховаєш. Ні, татко не спіймає Френка у Вахіне, і йому це добре відомо. Він поїхав дати телеграму поліції та армійському начальству в Вангануї. А вони затримають його і повернуть додому.

— Ой, мамо, я так сподіваюся, що його знайдуть! Мені не хочеться, щоб Френк поїхав!

Фіона з ляскотом вивернула на стіл вміст маслоробки і заходилася обробляти жовтий водянистий пагорбок дерев’яними патиками.

— Ніхто з нас не хоче, щоб Френк поїхав геть. Саме тому татко й потурбується, щоб його привезли назад. — Її рот на мить затремтів, і вона з іще більшим завзяттям накинулася на масло. — Бідолашний, бідолашний Френк! — зітхнула Фіона, звертаючись не до Меґі, а сама до себе. — Не розумію, чому дітям доводиться платити за наші гріхи. Мій бідолашний Френк, такий несхожий на… — Але враз замовкла, помітивши, що Меґі кинула прасувати і прислухається.

Три дні по тому поліція привезла Френка додому. Сержант, що його супроводжував, повідомив Педді, що його син чинив шалений опір.

— Ну він у вас і боєць! Зметикувавши, що військовиків уже попередили, стрілою кинувся сходами на вулицю, а за ним погналися двоє солдатів. Йому не поталанило, бо він налетів на патрульного полісмена, інакше точно втік би! Відбивався, як скажений, знадобилося аж п’ятеро чоловіків, щоб на нього кайданки начепити.

З цими словами сержант зняв із Френка важкі кайдани і грубо попхнув його до в’їзних воріт; той наштовхнувся на Педді — і скоцюрбився, наче вжалений батьковим дотиком.

Решта дітей спостерігали за дорослими на відстані футів зо двадцять, очікувально принишкнувши під стіною будинку. Боб, Джек та Г’юї заклякли, сподіваючись, що Френк влаштує ще одну бійку; Стюарт стояв і дивився, співчуваючи братові всією своєю лагідною дитячою душею; Меґі ж обхопила долонями щоки, щипаючи їх і мнучи від болісного страху: невже хтось збирається образити Френка?

Той спочатку поглянув на матір — своїми чорними очима в її сірі очі — немов встановлюючи між ними таємничий та болісний зв’язок, про який ніколи не говорилося і який завжди заперечувався. Лютий погляд блакитних очей Педді збивав Френка з ніг — презирливий та нищівний, яким він начебто промовляв: «Таки вийшло по-моєму!»; і син, опустивши очі, визнав батькове право на гнів. З того дня Педді, розмовляючи з Френком, обмежувався лише виразами, що не виходили за рамки загальноприйнятої ввічливості. Але найважче Френку було дивитися в очі решті дітей, він почувався присоромленим і приниженим, немов той птах, якого принесли назад додому з підрізаними крилами: небо так і залишилося незвіданим, а пісня — недоспіваною.

Дочекавшись, коли Фіона скінчила свій нічний обхід, Меґі вибралася зі спальні у розчинене вікно і гайнула через двір. Вона знала, де шукати Френка — на сіні у сараї, подалі від завидющих очей братів та батькового гніву.

— Ти де, Френку? — спитала вона гучним шепотом, невпевнено ступаючи у непроглядній темряві сараю і з чутливістю дикої тварини пальцями ніг намацуючи перед собою незвіданий простір.

— Я тут, Меґі, — долетів до неї зморений голос, ледь схожий на Френків, бо в ньому не чулося ані пристрасті, ані бажання жити.

Дівчинка пішла на звук, знайшла брата розпростертим на сіні й примостилася біля нього, обхопивши, скільки вистачило рук, його широкі груди.

— Ой, Френку, я така рада, що ти знову вдома, — промовила Меґі.

Френк застогнав, посунувся вниз і поклав голову їй на живіт. Вона гладила його густе пряме волосся і стиха наспівувала. Було темно, і Френк не бачив сестри, але невидиме тепло її співчуття розчулило хлопця. Він заплакав, скоцюрбившись у суцільний клубок болю, і його сльози промочили Меґі нічну сорочку. Сама ж мала не плакала. Щось у душі цієї дівчинки робило її достатньо дорослою і достатньо жінкою, щоб відчути незбориму й болісну радість від того, що ти комусь потрібна. Вона сиділа, чукикаючи братову голову доти, поки його горе не пішло геть, розчинившись у темній порожнечі.

«Щось дорога до Дрогеди не навіяла мені спогадів юності», — мружачись від яскравого світла, подумав отець Ральф де Брикасар. Його новенький «даймлер» мчав, підскакуючи, вибоїстою колією, що пролягла у високій сріблястій траві. — «Хіба ж це прекрасна загадкова Ірландія? А Дрогеда? Не схожа вона ані на поле битви, ані на осереддя могутньої влади. А може, все було дещо інакше?» З притаманним йому почуттям гумору, яке з роками трохи вгамувалося, але не притупилося, він уявив собі Мері Карсон таким собі Олівером Кромвелем у жіночій іпостасі, яка, у своєму неповторному стилі, щось суворо віщає з нотками імперської пихи та злостивості у голосі. Втім, таке порівняння не було аж надто великим перебільшенням, бо ця дама, безперечно, мала не менше влади і керувала не меншою кількістю людей, аніж будь-який могутній воєначальник минулих літ.

Крізь живопліт та евкаліпти забовваніли крайні ворота, і авто зупинилося, злегка вібруючи на холостому ходу двигуна. Ральф насунув непоказного сірого капелюха з широкими крисами, щоб прикрити голову від немилосердного сонця, і важко поплентався до сталевого засуву на дерев’яному стояку, щоб розчинити ворота. Між домівкою католицького священика в Джиленбоуні та садибою Дрогеда нараховувалося аж двадцять сім воріт, і це означало, що Ральф мав зупинитися, вийти з авто, розчахнути ворота, знову увібратися до авто, проїхати у них, потім знову зупинитися, вийти, повернутися до воріт і зачинити їх, а опісля сісти в авто і рушити до наступних воріт. Скільки разів йому хотілося проігнорувати хоча б половину цього ритуалу і рвонути далі колією, залишивши позаду себе розчинені ворота — немов спантеличено роззявлені роти, — але в такому разі навіть побожний страх, навіюваний його духовним саном, не зупинив би власників цих воріт: вони неодмінно гудили б його за таку безвідповідальність та легковажність. «От якби коні були так само швидкі та зручні, як автомобілі, — подумалося йому, — тоді можна було б відчиняти ворота, не вибираючись із сідла».