— Ти влучила прямісінько в точку, — сказала Меґі, не бажаючи, щоб її заспокоювали. — Саме подобається. І не більше. Вона ж уже понад сім років із ним знайома. І якби захотіла вийти за нього заміж, то давним-давно могла б це зробити.

— Давним-давно? Сумніваюся. Бо знаю Джастину дуже добре, — щиро сказала Енн, і це було правдою: вона справді знала Джастину краще за будь-кого на Дрогеді, включно з Меґі та Фі. — Наскільки я розумію, вона страшиться обмежувати себе тим коханням, яке передбачає шлюб, а я, мушу зізнатися, захоплююся Райнером. Здається, він добре розбирається в Джастині. Ні, я не хочу сказати, що він її кохає, а якщо й кохає, то йому принаймні вистачає здорового глузду почекати, поки вона сама наважиться на цей крок. — Енн подалася вперед, і забута нею книга впала на кахлі веранди. — Ой, лишень послухай оту пташину! Мабуть, із нею й соловей не зрівняється. — І, трохи помовчавши, Енн висловила те, що хотіла сказати вже багато тижнів. — Меґі, а чому б тобі не поїхати до Рима на висвячення Дейна? Бо таке трапляється не щодня.

— Нікуди я не поїду, — відказала Меґі, зціпивши зуби. — Я більше нікуди й ніколи не поїду з Дрогеди.

— Меґі, що ти собі думаєш! Хіба ж можна так засмучувати хлопця? їдь, благаю тебе! Якщо ти не поїдеш, там не буде жодної з наших жінок, бо ти — єдина з нас здатна витримати тривалий переліт. Але кажу тобі, якби я хоч трохи була впевнена, що не помру в польоті, я не задумуючись вскочила б у літак.

— їхати до Рима і споглядати, як самовдоволено усміхатиметься Ральф де Брикасар? Та я краще помру!

— Ой, Меґі, Меґі! Ну чому ти зганяєш злість на ньому та на твоєму синові? Ти ж сама колись сказала, що це твоя помилка. Тому відкинь свою гордість — і гайда до Рима! Благаю тебе!

— Мова не про гордість, — відповіла Меґі, мимоволі здригнувшись. — Я боюся, Енн, як я боюся! Бо мені в це не віриться, просто не віриться! У мене мурашки по спині біжать, коли я думаю про це.

— А ти краще задумайся про те, що Дейн, ставши священиком, більше не зможе побувати вдома! Це тобі не спадало на думку? Йому вже не так щедро даватимуть відпустки, як тоді, коли він навчався в семінарії, бо, якщо він вирішить залишитися в Римі, тобі доведеться самій з’їздити туди. Інакше ти ніколи не зможеш його побачити. їдь до Рима, Меґі!

— Ні, не можу. Знала б ти, як мені страшно! Це не гордість чи боязнь визнати, що Ральф узяв наді мною гору, і не те, що я зазвичай відповідаю людям, коли хочу, щоб вони припинили ставити мені незручні запитання, ні. Господи, та я за ними обома так скучила, що ладна на колінах повзти, аби хоч трохи бути впевненою, що потрібна. Так, Дейн буде радий мене бачити, а Ральф? Він уже й забув, що я колись існувала. Тому я й боюся, кажу тобі. Я нутром відчуваю, що коли поїду до Рима, щось неодмінно трапиться. Не хочу їхати.

— А що таке може трапиться, скажи на милість?

— Не знаю… Якби ж то я знала — що, то могла б хоч якось його здолати. Як я можу здолати відчуття? Бо є лише невиразне відчуття — і все. Точніше, якесь недобре передчуття. Наче боги збираються докупи, щоби завдати вирішального удару.

Енн розсміялася.

— Ти стаєш старою бабцею, Меґі. Облиш цю дурню негайно.

— Не можу, не можу! Бо я й справді стара баба.

— Дурниці, ти ще моторна літня жінка. І достатньо молода, щоб, спритно вскочити до літака і гайнути до Рима.

— О, дай мені спокій врешті-решт! — визвірилася Меґі, піднімаючи з долівки книгу.


* * *

Час від часу до Рима з’їжджається натовп людей. З цілком конкретною метою. Не для туризму, щоб помацати очима шматочки славетної історії у вигляді вцілілих до наших днів реліквій, не для того, щоби заповнити часовий відрізок між пунктами А і В, у якому Рим лежить десь посередині. Натовп об’єднує одне сильне почуття: ці люди мало не лускаються від гордощів, бо вони приїхали подивитися, як їхнього сина, племінника, кузена чи друга висвячують у священики у величній базиліці, одній із найвідоміших та найшановніших церков у світі. Члени цього натовпу розселяються по скромних гуртожитках, люксових готелях та помешканнях друзів чи родичів. Але вони відчувають абсолютну єдність і перебувають у мирі один з одним та цілим світом. Вони сумлінно здійснюють туристичні екскурсії — Ватиканський музей із Сікстинською капеллою наприкінці як винагорода за терплячість; Форум, Колізей, Апієва дорога, Іспанські сходи, пожадливий на монети фонтан Треві, світломузика. Убиваючи час, дожидаючись призначеного дня. їм нададуть особливий привілей — приватну аудієнцію з Папою Римським, і ця зустріч буде для них найкращим із того, що здатен запропонувати Рим.

Цього разу Джастину зустрічав на платформі не Дейн, бо він був у затвірництві. Замість нього платформою, мов великий хижий звір, нетерпляче походжав Райнер Мерлінґ Гартгайм. Він не став вітати її поцілунком, бо не мав такої звички, а обійняв її за плечі й притиснув до себе.

— Ти як ведмідь, — сказала Джастина.

— Ведмідь?

— Коли я вперше зустріла тебе, мені здалося, що ти — така собі відсутня ланка у розвитку людини, але потім вирішила, що ти більше схожий на ведмедя, аніж на горилу.

— А ведмеді добрі?

— Ну, вони люблять пообніматися, хоча у своїх обіймах можуть ненароком і задушити. — Взявши його під руку, Джастина пішла поруч, легко підлаштувавшись під його широкий крок, бо була майже того ж зросту, що і Райнер.

— Як там Дейн? Ти бачив його перед затвірництвом? Я готова на шматки роздерти Клайда за те, що не відпустив мене раніше.

— Та все нормально — Дейн як Дейн.

— Ти не намагався збити його з путі істинного?

— Я? Звісно, що ні. Маєш прекрасний вигляд, Herzchen.

— Зараз у мене період ідеальної поведінки, і я придбала собі наряди чи не в кожного лондонського кутюр’є. Тобі подобається моя нова коротка спідниця? їх називають міні.

— А ти пройдись попереду, і я скажу.

Край шовкової спідниці ледь доходив до середини стегна; Джастина різко обернулася, крутнувши спідницею і повернулася до Райнера.

— Ну, що скажеш, Рейне? Не занадто епатажно? Скандалу не буде? Я помітила, що у Парижі таких коротких спідниць іще не носять.

— Маєш рацію, серденько: з твоїми гарними ногами носити спідницю хоч на міліметр довшу — це дійсно був би скандал. Гадаю, римляни зі мною погодяться.

— Ага, і це означає, що вся моя дупа за годину вкриється синцями. От чорт! Втім, знаєш, що, Райнере?

— Що?

— Мене ще жодного разу не вщипнув священик. Всі ці роки я заходила до Ватикану й виходила з нього, але не можу похвалитися, що мене бодай однісінький раз ущипнули. Тож тепер, коли на мені міні-спідниця, я маю надію, що деякі бідолашні прелати не втримаються.

— Твоя міні-спідниця може призвести до того, що не втримаюся я, — з усмішкою сказав Райнер.

— Та не може бути! У помаранчевій міні? А мені здалося, коли я пофарбувала волосся в помаранчевий колір, тебе це роздратувало.

— Цей колір дуже жвавий, і тому вмить розпалює мою чуттєвість.

— Та ти глузуєш із мене, — обурилася Джастина, убираючись у «мерседес» із німецьким вимпелом на капоті. — А коли ти причепив цей прапорець?

— Коли отримав нову посаду в уряді.

— Точно — я бачила повідомлення в «Світових новинах». А ти бачив його?

— Джастино, ти ж знаєш, я не читаю низькопробних газеток.

— Я теж не читаю, але мені хтось показав, — сказала вона і, змінивши голос на тоненький і манірно-аристократичний, пропищала: «Одна напориста й перспективна рудоголова актриса з Австралії зміцнює дуже теплі стосунки з одним урядовцем із Західної Німеччини!»

— Звідки їм знати, скільки часу ми зустрічаємося? — спокійно відказав Райнер, випростуючи ноги і вмощуючись зручніше.

Джастина пробігла схвальним поглядом по його одежі: невимушено, так по-італійськи. Райнер потрапив у струмінь останньої європейської моди і наважився вдягнути одну з тих сітчастих сорочок, які давали змогу італійським чоловікам демонструвати волохатість своїх грудей.

— Тобі взагалі не слід носити костюм та сорочку з краваткою, — раптом сказала Джастина.

— Не слід? Чому ж це?

— Тому що стиль «агресивний самець» — це, безперечно, саме твій стиль: оцей одяг та ще й золотим медальйоном на волохатих грудях. У костюмі ж ти маєш такий вигляд, наче у тебе затовста талія, хоча це не так.

Кілька секунд Райнер ошелешено витріщався на неї, а потім його обличчя стало настороженим та пильним, набувши, як полюбляла казати Джастина, «зосереджено-замисленого вигляду».

— Уперше.

— Що уперше?

— За сім із гаком років нашого знайомства ти ще ніколи не коментувала моєї зовнішності, хіба що зневажливо гудила її.

— О, Господи, та невже? — спитала Джастина з дещо винуватим виглядом. — Та ні, я часто думала про твою зовнішність, але щоб зневажливо — ніколи. — І чомусь похапливо додала: — Я маю на увазі, думала не про зовнішність взагалі, а проте, який вигляд ти маєш у тому чи іншому одязі.

Райнер нічого не відповів, а всміхнувся, немов думав про щось надзвичайно приємне.

Оця поїздка з Райнером виявилася чи не єдиною спокійною і не метушливою подією за останні дні. Невдовзі після того, як вони повернулися з зустрічі з кардиналами де Брикасаром та ді Контіні-Верчезе, найнятий Райнером лімузин висадив до готелю десант із Дрогеди. Краєм ока Джастина спостерігала реакцію Рейна на делегацію Клірі, котра складалася виключно з її дядьків. Джастину не покидала впевненість, що Меґі все ж таки передумає і приїде до Рима, аж до того моменту, коли вона переконалася, що матері серед гостей немає. Те, що вона не приїхала, стало жорстоким ударом; Джастина навіть не знала, за кого їй було болючіше — за себе чи за Дейна. Та все ж з нею були дядьки, і вона, безперечно, почувалася для них господинею.