– Тутай внучки нєма?

– Нє... В городі. Луцьку. Вчиться.

– Отже, будуть правнуки, – задумливо мовив Кшиштоф.

Біля виходу з цвинтаря Кшиштоф ще спитав, скільки у нього тепер дітей. П’ятеро, відповів Яків, двоє ще живуть. У мене троє, сказав Кшиштоф. Від першої жінки. І ще й... Від Зосі, хтів сказати, зрозумів Яків.

Відставний полковник Собєський залишив маленький шматочок паперу. Візитувка. Якби довелося бути у Польщі... Проше пана жолнєжа...

– Якщо доведеться, – сказав Яків.

Знав, що не доведеться. Як і те, що ще раз і бачитися їм не випаде. Ні він до Польщі не поїде, ні Кшиштоф до їхнього села...

Ще раз обнялися і поцілувалися. Як і колись, щока пана полковника, хоч і у відставці, пахла дорогими парфумами. Ци одеколоном, хто його там розбере. А в Якова радість од зустрічі (таки була радість) з гіркотою перемішалася. Щось тяжке осіло в грудях. Ні, швидше остюк туди заліз. Дряпає і проситься назовні. Мов зерно на нім лишилося. Яків дивиться, як нежданий гість сідає у машину... Тисне у грудях, дряпає щось горло.

Машина від’їжджає.


13

Цепом – не цепом, а після тих самовільних походеньок Яків і сам боявся з двору кудись рушати. Та й на саме подвір’я з натугою вибирався. Хіба за поріг, двома руками на костур спираючись та дорогою притуляючись до стіни.

Зима випала хоч і сніжна, та не холодна. То ледь холодало – може, пару градусів, – то зранку морозець, легкий, із тонкою шкуринкою – кірочкою льоду на баюрі за хатою та у ночвах на дворі. До полудня кірочка перетворювалася на тонюсінькі острівці.

Олька зновика мусила їхати до Луцька і привозити получену в банку за його дорученням частину польської пенції, яка називалася грошовою допомогою колишнім воякам Війська Польського, що проливали кров за Жеч Посполиту. Кожен раз отримуючи ті цималі, як для нього, гроші – тож п’ятсот з чимось євро щороку – Яків подумки дякував Йосипові Ващуку, чоловікові з Луцька, родом з Городна, села за Любомнем, який взявся тих пенцій добиватися – не для себе, для нех – і сам усі потрібні документи оформляв. Гроші, звісно, Ольці та його внукам ішли, зразу віддавав, а зараз щось і Вікторії вділить, нехай.

Потягнувся до неї, ніби то й справдешня його дочка.

– А ви нічогенькі, діду Якове, – сказала Ніна, котра принесла пенцію государську, вкраїнську.

– Ци ти гинчого хотіла? Та ж мусиш на столєтіє поздоровлєніє принести, – Яків посміхнувся з хитринкою. – То гляди, й чарку заробиш.

– То ж у вас десь день народження в кінці зими? – спитала Ніна.

– Ага. Двайціть п’єтого лютого.

За Ніною несподівано навідалася Ганька. Гандзя, дочка його і Трохимової Гандзі. Десь на рік чи два за Ольку старша. Привіталася, стала, як укопана, коло самого порога.

– Казала Олька, що ви-те хтіли мене бачити?

Хтів бачити? Яків наморщив лоба, поплямкав губами. Щось таке він, як хорував, казав доньці. Авжеж, коли вона згадала, що Ганька хазяйство доглядає, доки вона коло батька возиться.

«Хай би прийшла, є одна розмова», – так, здається, сказав.

А що мав мовити тепер?

Пекло, давно хотів знати – ци щось розказала Гандзя своїм дітям. Про нього, убивцю їхнього батька.

Нащо то йому? Спокійніше на душі буде?

Тепер, по тому, як Ганька дивилася, зрозумів – не сказала.

Та й раніше мав би знати.

Те, що з баса дивилася завсігди Ганька на нього... Могло щось гинче значити...

Сказати їй? А нащо? Нє, тягар на душі є... Не піде в землю з тим тягарем... Тре’ сказати... Тре’, ой тре’...

– Я, Ганю, от що мав тобі сказати...

Умовк. Добував слова, ніби упущене відро з глибокого колодязя.

Далеко-далеко вода темніла. Холодна – знав – зуби зведе.

– Я знаю, – сказала Ганя.

– Що ти знаєш? – Якову аж дух забило.

– Що то ви-те забили мого покійного тата.

Зна... єш...

– Так...

– І ти...

Ганя потопталася на місці. За клямку взялася.

– Мені скоро сімдесят стукне... А ваша сотня коло воріт стоїть... Мати ж покійна казали, що ви-те каялися... В душі воно клубок стоїть, нияк не проходить... Али назад ніц не вернеш... Та й помагали ви-те нам...

Натисла на клямку. Крутнула головою.

– Та й мені здається – любили вас покійні мама... Ненавиділи й любили... Бувайте, дядьку Якове...

З тим і вийшла поспішно. Гримнули вхідні двері.

– Бувай, – прошептав Яків.

Клубок... У нього на душі ціла гора стояла...

І думав не раз – Зося й доньки, та їхня смерть – то йому покара за Трохима. Хоч їхня смерть од висилки їх у Сибір (бо ж куркулем уже вважали) врятувала.

Назад не вернеш...

Назад не вернеш...

Не вернеш назад...

Хотів би вернути. Може, й у Сибір на каторгу легше було б піти.

Відбув би строк... А так покара безстрокова... До самісінької смерти... Як і за того чоловіка, що в лісі лежить...

* * *

Помагав... Авжеж, і по хазяйству приходив... А як став їздити на заробітки – по своїй області, на Дніпропетровщину, в Сибір, аби подалі од колхозу, од поденщини ненависної – воли пасти, хати й грубки мурувати, часом хліви, корівники – то й гроші висилав. По килько раз на рік, бувало. Здогадувалася Гандзя від кого, сердилася, як стрічалися. Али приймала. Думала, що то давнє озивається. Озивалося, та не те.

Давнє... Тільки й того, що провів, ну, може, разів десяток, пригорнув пару раз...

– Заради пані польської мене тоді кинув, Ясю...

То її шепіт, коли вже ночувати приходив. Шепіт. Обійми. Чимраз жаскіші. Вал, що не спинити.

– Любив її, Гандзю.

– А мене?

– Тебе теперка люблю.

– Коли старість голоблі наставляє.

Старість... Тоді ж ще й п’ятдесяти не було. Обоє вдівці.

А між ними – ніби Трохим стояв. А то й лежав поруч на ліжку. Часом здавалося Якову, як до хати її підходив: от відчинить двері, а за ними Трохим стріне. Стріне й подивиться, а то й...

Відчиняв двері, а хтось ніби з темряви руки простягав. Раз і простяг. Обхопив за шию, за голову. Він аж скрикнув.

Али то Ганя була. Її жагучі, нетерплячі руки. Її поцілунки гарячі.

А в нього? Поцілунки Юди?

– Коли ж ти посватаєшся нарешті, Ясю? Ци так все життє, що осталося, будемо красти любощі? Наших уже ни пидведеш.

Зустрічі після його повернень після заробітчанських поїздок. Стрічі. Обійми. Любощі.

З кожним вертанням з тих літніх зарібок тягло його до хати Гандзіної. До її тіла, чого там, до споминів про щось таке, що й невідомо коли втратив, чи й не здобув.

Очі Парасочки, що гляділа разом з бабою Параскою за малими – Олькою і Артемком – доки він їздив. І коли вертався до доми.

І Гандзини діти... Діти, що готові були, хоч виросли вже, прийняти його, як батька.


14

Він стояв на колінах, а вона його била. По плечах, по голові. Спершу рукою, а потім якимось поліном. Не оборонявся, вперше в житті не оборонявся, коли били чужі.

– Убивець! Ти підлий убивець! Щоб ти здох, проклятий! Зрештою, як він впав на підлогу, Гандзя отямилася. Й собі впала та в плачі забилася.

Яків тоді ледве підвівся. Кров юшила з розбитого лоба, губи. Шуміло в голові. Не годен і слова сказати, похитуючись, витарагунився з її хати.

Йшов, спотикаючись, побитий і закривавлений – крізь вечір, крізь свою біду, що гірше за побите тіло кривавила.

Стукало в голові – от і все.

Спинився, спитав себе: «А на що ти, чоловіче, сподівався?» На прощення? Ні. Тоді на що?

Нащо розказав?

Мусив їй сказати. Мусив. Бо як було жити, маючи такий гріх, такий тягар на душі? Попові не признався на сповіді – жінці...

Али чим далі од хати тої, до якої дорога була відтепер навіки заказана, відходив, тим більше підступала разом з нудотою инша думка: чи тре’ було признаватися?

Що ж він наробив?

А що життє з ними всіма наробило?

– Що з вами, таточку? – Ольчин зойк з того вечора. – То тая відьма?

– Яка ще відьма? Упав на дорозі, перечепився, то й забився.

– Я вже не маленька, тату. Та й всеньке сило говорить...

– Сило?

– А ви-те думали...

Тепер ніхто йому нічого не скаже. Прощений. А от Гандзя так і не простила. Ци любила й після того признання, сварки й побиття?

Останньою любов’ю була Гандзя. Останньою. Не старий тогді ще був. Потім хотів з кимось зійтися, бо ж сам-їден... Катька Грильова оно сама приходила, жити разом казала, давайте... Не міг... Ну, була їдна жінка, з України, землячка, на останніх його сибєрських зарібках. Що їсти їм варила.

Голос: «То я до тебе приїду?»

«Не тре’».

І плач.

Як вона могла ввійти до його хати, де Зося... Де... Де й Гандзя ніби жила. А він тоже живий був...

* * *

Якову стає нестерпно душно в хаті. Вичовгує надвір, навіть не одягнувши шапки.

Падає лапатий мокрий сніг. Али по холодному вітру-січкуну чути – вночі похолодає. Йому нестерпно хочеться йти куди завгодно, али не можна. Болять кості, печінка, внизу живота. Килько тих хороб назбиралося! Чогось і в горлі пече.

Зблимує вогонь у вікні сусідів. Тепер там нова хата нових господарів на місці колишньої Федотової. Улянчиної. Тієї, до якої не раз малим бігав. Теї люди з другого села купили. Уже в гинчих хазяїв, Лапацунів по-вуличному, котрим «куркульська» хата колись дісталася. Якісь непривітні, вічно заклопотані, вічно розсварені люди, хоч і молоді, десь під сорок тильки, живуть у тій хаті.

Яків вертається до своєї хатини. Стоїть, відсапується. Цільну дорогу пройшов. Бере до рук мобілку. Натискає на кнопку. Раз і вдруге, як учили.