Яків так і не відучив неї смалити цигарки, після смерті старого Платона сама садила, вирощувала, сушила і кришила бакун. Раз Яків спробував уже накришену махорку викинути у відро, так таку бучу зчинила, як та грозавиця прошуміла, ще й дулася після того та в ліжку до себе не підпускала.

– Ти б своє махорище й на чоловіка проміняла б, – сердився Яків.

Ходила до школи й Парасочка-переросток, що встигла за «перших совєтів» два класи пройти, а типерка мусила наздоганяти. Правда, їй було не до науки, більше на гульки тягло – шістнадцятий рум’янив щічки та косу заплітав, і не могла діждатися, коли ж ту семирічку закінчить.

...Верталися із поїздки до тітки задоволені. Олька із бабцьою, хрещеною мамкою, набалакалися, і з котярою пухнастим, що під вечір уже втікав од своєї мучительки, награлася. Матір лишили – договорилися, що за тидень, десь так на Спиридона Сонцеворота, й забере назад Яків. Олька повагалася – їхати чи зоставатися з бабцьою, та таки вибрала – їхати. Бо ж дорога цікавою обіцялася – вечором, крізь ліс, де вовки очима світять, як їй та ж бабуся Параска розказувала. А ще Уляська, коли не збрехала, обіцяла зі школи принести справжнє золоте перо.

Авжеж, золоте, всміхнувся Яків, али збивати доньку не став. І йому буде веселіше їхати, жебоніння доньчине слухати. Трохи випив самограю, що тигіерка по селах почали гнати, ледь-ледь шуміло в голові. Ластів’я його, закутане так, що тильки й носика з-під вовняної хустки й видно було та двоє бистрих оченят, і справді то щось лепетіло про гостини, бабцю, кота та козу, з якою тоже познакомилася, то хапало його за рукав – тату, то не вовчисько он там?

– Мовчи, бо вітру набереш, зновика кашлюкатимеш, – сказав було Яків. – Ато дерево стоїть, сосна розкарячкувата.

Вогника вовчого, правда, так і не побачили. Свистів вітер у вухах, біг весело Гнідко. часом нетерпеливо пофоркуючи – певно, як і їм, хотілося скорше до доми повернутися. Наче теплом повіяло, коли хати загорєнські на шляху забовваніли. Село спало, закидане снігом, роботою, хай і не такою, як навесні чи вліті, зморене. Десь далеко чулися голоси – вечорничники чи що, зблимнув і погас вогник, а перший вогонь був у вікні їхньої хати.


9

– Ну, біжи, – сказав Яків, зсадивши Ольку з саней на землю. – Я Гнідка розпряжу та до хліва поставлю.

Донька побігла, Яків розпріг коня і вже, як заводив до хліва, до маленької стайні, наче скрик почув. Штовхнув коня за двері. Серце йокнуло. Його відговорювали їхати, пізнім вечором вертатися, так тільки відмахнувся – Зоська тривожитиметься, а зечепити його не зачеплять. У їхній окрузі, знав, сотня Чехури діє, а той Дубові, себто Тимошу, підпорядковується. То ж «лісовики», ци, як казали – «бульбаші», – не зачіплять. До того ж... Все ще приходили до нього хлопці з лісу, хоч уже без Трохима. Питали, правда, про Трохима, якого найшли край лісу убитим, та сказав, що вже біля села попрощався, а куди той пушов – не відомо. Вже ніби від хати свеї чув постріли, а піти до лісу побоявся.

Те, що в хаті побачив, з памняті николи не зітреться. Коло порогу стояла й кричала Олька. Посеред хати лежала в калюжі крові Зося, а в другій кімнаті, так само на долівці Зося маленька й Уляся. Обоє, видко було, прошиті кулями. А в тій кімнаті, коли вже лампу заніс, побачив у кутку на ліжку Парасочку, що з нажаханими очима тулила до грудей Артемка.

– Та... та... та... таточку, – ледве й вимовила, простягаючи до нього руки.

Як трохи вдалося її заспокоїти, то розказала, що вона на вечорниці до Катьки Смолихи пішла. Верталася, то тіні у вікні здивували, голоси. Спершу думала, що ви-те, тату, вернулися. Та заглянула таки в окно. І тамечки людей зі зброєю побачила. Воне говорили з мамою, питали, де ви-те, тату, обзивали маму польською сучкою та ще гіршими словами, вас, тату, красноармейцем, прихвостнем совєцьким.

– Чого ж їм мама не сказала, що я...

Він осікся під дивним і страшним доччиним позирком. Парасочка схопила його за руку:

– Тату, воне, як маму й сестричок убели, то хотіли й Артемка. Вже й до колиски підуйшли, гвера наставили. А їден їхній і каже: не тре’, товаришу лейтенант, він же все одно нічого не скаже, хто приходив. Не берімо й цього гріха на душу, каже. То й відійшле. А той, ляйтінант, засміявся й каже: хай живе, совєцьким гражданіном буде.

– Як ти сказала... Товаришу лейтенант? Ти не обчулася?

– Нє, таточку, – вже майже спокійно сказала Параска. – Воне, як виходили, то я за вугол сховалася. Той, такий високий, молодий, я крізь вікно бачила, голос той самий, таточку, по-ненашому, по-руські заговорєв. «До сосєднєй дєрєвні єщо успєєм», – каже.

– Господи, що ж це таке, – зойкнув Яків.

– Я винна, таточку, – схлипнула Параска. – Винна, ой, винувата. Чом я до хати не зайшла, чом я туточки стояла... Злякалася я, таточку... Ноги як прикипіли до землі. Хай би й мене вбели... Як же я без матусі й Улясі та Зосі житиму...

– Цить, що ти таке кажеш...


10

...Стояв тепер Яків коло засипаних снігом могил. Пам’ятники пізніше поставив, тилько в батька й матері старі. Просто хрести кам’яні з написом. Стирав сніг з пам’ятників рукою, що ледь-ледь тряслася. Нє, тряслася дужче й дужче. Ходором ходила стареча рука. Мех Платон Гордійович. Мех Парасковія Купріянівна. Мех Софія Зіновіївна. Мех Софія Яківна. Мех Уляна Яківна. На могилу Параски-молодшої тутечки місця не стачило, поховали уже на новій частині могилок.

«І мене ж там поховають, – подумав Яків. – Нє, таки тут. Осьдечки, коло Зосі. Я же просив, щоби місце було. Якось утиснуть. Разом, чуєш, Зосько, лежати хочу».

Він стояв коло могили, ще не засніженої. Мів сніг, от-от мала здійнятися хуртовина. Огортала могилки біла пелена. Ніби саван...

* * *

– Склонім, товаріщі, голови перед жертвами украінско-нємєцкіх буржуазних націоналістов, – казав довгий худий чоловік.

Перед тим Параска, коли його побачила, скрикнула тихо, зблідла, за руку вчепилася.

– Таточку, – прошептала. – В... ві...

– Він? – нахилившись спитав Яків.

– Він, – видихнула помертвілими вустами.

Яків бачить їх трьох у трунах – отут на цьому самому місці перед останнім прощанням. Печальна, наче жива, така, що всім своїм видом геть проганяє страх і біду, що, здається, от-от розплющить очі й усміхнеться, як завше, – Зося. І дві його донечки, тоже маленькі красунечки – Зося меншенька й Уляся. Вони мовби питають: що ж ти наробив, тату? Чого не захистив? А що він наробив... За півроку до того тоже вбив чоловіка... А того дня повіз матір до тітки... І її, й Ольку, й себе порятував...

Яків пересилив бажання кинутися до того виродка, тепер вдягнутого у свою форму, не в кожушок, в якім приходив позавчора до їхньої хати, вирвати з кобури револьверт... Та поруч тримається за полу його куфайки зусім маленька Олька, а вдома в колисці – Артемко... Мав хоч їх уберегти.

* * *

– Тату, – кричить Олька теперішня, десь там, за його плечима.

– Не бійся, я не впаду, – шепче Яків, тримаючись за хреста на Зосиній могилі.

Чом же він на тому клятому мітингу, куди всеньке село зігнали, не підвів голову, не сказав правди? Уже ж і тоді ходили чутки про ті лжебоївки...

Боявся. Не так за себе, як трьох своїх дітей уцілілих. Боявся. Руки й тоді трусилися.

* * *

– Память о родних красноармєйца, защітніка велікої совєтской родіни, будєт жіть вєчно...

* * *

Голос... Постріли, салют із автоматів. Яків оглядається. Тиша над могилками. Вітер тико свище десь, може, за шосейкою.

І машина, бачить, під’їжджає. З неї виходить Олька, далі Андрій і Вікторія. Олька не йде, а біжить, спотикаючись, до нього, щось гукає. Ноги Якова підкошуються. От-от упаде. Міцніше вчіплюється за костура, другою рукою за хреста на найближчій могилі.

– Зосько, – шепче Яків.


11

– Хоч цепом вас, тату, припинай, – сказала Олька, коли підбігла.

– Нічо, нічо, – Яків схопився за доччину руку.

Олька підтримувала його, докоряла. Та гладила по руці, як маленького. Ув очі заглядала – серце як? Ну, тату, не мовчіте...

– Усе в порєдку.

Хоч у серці таки кололо. І замітав сніг могилки, те Яків добре бачив. Зувсім замітає. Біло-набіло. Не буде тепер сюди йому шляху. Окрім останнього. Али того він уже не побачить. Хіба його душа.

Вікторія і Андрій дивилися на ряд могил. Людей, котрі стали їм рідними.

Котрі рідними їм не були.

Посилювалася хуртовина. Мело. Мовби сліди замітало. Їхні? Ци всенького життя?

– Мєло, мєло по всєй зємлє, во все прєдєли, – раптом сказала Вікторія.

Олька здивовано глянула на неї. І Яків.

– То я так, – чогось засоромилася Вікторія. – Поет один так написав...

– Ходімо, тату, – сказала Олька. – Додому відвеземо.

– До Параски ще мушу сходити, – вперся Яків.

– Ви й так на ногах ледь тримаєтеся. Другого разу сходите.

– Другого разу ни буде, – сказав Яків.

Ольга спробувала заперечити:

– Що ви-те таке кажите, тату? На проводи ще всі прийдемо.

Та Яків тихо, але владно:

– Те, що чуєш, кажу. Знаю, що кажу. І не сокори. Не жванди.

Якщо вже хочете – підтримайте старого дідугана. Та під руки, під руки його візьміте. І не несіте, ще понесете, як не ви-те, то другії.

Стежинами, між могилами, які тепер позамітав сніг, Яків, підтриманий Андрієм і Вікою (Ольга взялася стежку топтати), подумав, що несправедливо було тоді хоронити Параску далі. Бо ж місце ще тутечки лишається. Хай і їдне. Али ж Параска-старша вперлася – тоді тоже хорувала – мене по смерті непремінно коло чоловіка похороніте. І коло внуків та невістки. Мусите. Тамечки хочу бути.