– Взагалі-то мама в мене... Вона була «синьою панчохою»...

– Як то? – здивувалася Олька.

– А так, Олю, що в науці сиділа... Раз, у студентські роки як обпеклася, то... Душа наче заморозилася... Вчила студентів, статті писала... А тоді...

Яків не зміг стримати зітхання. Олька те почула.

– Вам щось подати, тату?

Яків не відповів. Збагнув – тре’ мовчати. Від почутого щось млосно стало.

– Спить, – сказала Олька зовсім біля нього, а тоді тихіше, до лікарки звертаючись: – Ходімо, на дворі пуговоримо.

– Ходімо.

Вони вийшли, а Яків став переварювати почуте.

Пригадав тую жіночку. Аякже, чом би й нє... Килько разів приходила тоді. Перший раз із тими студентами, а потім два ци три рази сама. Худа-худа, аж світилася. Тридцять п’ять літ... Він би й усі сорок дав. Лице гостродзьобе, очі сумні якісь й вигаслі. Він ще тоді думав – ци хто не вмер у цеї професорки, чи чоловік до другої пушов. А бач... Все про село розпитувала, про історії всілякі сільські, як їх там... як у нех гуворять, якісь чудернацькі слова випитувала. З маринарки[26] та туку сміялася. Зі слова «любовальниця». Якось тоді мовби ожили неїні очі. Дак іще раз прийшла, до самого вечора просиділа, навіть чарочки наливки його малинової пійнула. Він ще думав, ци не прувести до школи, де вони й ночували, бо ж вона не тутешня, ще заблудиться або пес нападе. Сказала, що сама найде дорогу, вона вже вулиці їхні запамнятала. Так, вроді, по-їхньому й сказала.

А наостанок подякувала, ще й чмокнула його в щоку. Затишно мені у вас було, Якове Платоновичу, ось як сказала. Али щоб щось між ними було, то Яків би й не подумав про таке... А бач... Чого ж вона так дочці наклепала на нього?.. Та ще й перед смертю...

Тут він пригадав те слово...

Легенди...

Про легенди їхні питала...

Ну, такі сільські побрехеньки...

А сама... Що ж йому робити? Ци не признаватися, що чув та й по всьому... Так Олька ж першою не витримає.

Сказати правду? Вийде, що од дочки одмовляється... Дивні ці люди...

«Скико ж то дохтурка в нашому силі? – подумав Яків. – Та літ двайціть, як не більш. Коле вже так їй мати наговорела, чого ж досі теє в собі таїла?»

Він пригадав – не раз і не два, та мало не кожного тидня навідувалася пані дохтурка до нього за останні десять літ. За здоровля переживала. Найстаршого пацієнта, казала. А виходить, не тико за здоровля пацієнта...

І мовчала. А він все думав, на кого їхня дохтурка схожа...

Що ж у неї на душі було... Ким його вважала, того, що батьком своїм рахує... Чого ж неїна мати назвала його, Якова, батьком?..

Серце Якова знову наче стислося. Але не боліло. Чогось на диво легко стало й на душі, й на... Так, на серці... Перестали тиснути лещата... Він став пригадувати, як звали тую жінку. Христофорівна... Христофорівна, точно.


6

Через три тижні після того удару Яків уперше звівся на ноги. А наступного дня й на подвір’я видибцяв. Вдихнув прохолодне осіннє повітря. Аж голова з незвички попливла. Землю притрусив легкий сніжок, недарма ж сказано, що Михайло на білому коні приїжджає. А Михайла за два деньочки й було.

Тут і Олька, як пізня зеленичка, коло нього, де не візьмися, виросла.

– Тату! Вам ще не мона.

– Мона, – сказав Яків. – Ци ти мині вже й дихати заборониш?

– Ну що ви таке каете, таточку?

– То не мішай. І не галайкуй.

– О, вже й галайкуй...

Олька вдавано сердилася, але очі її сміялися.

А наступного ранку вона мовила, переконавшись, що батько таки добре ходить:

– Типерка щось можу вам сказати, тату.

Яків одказав, що знає, що вона там має відкрити, який такий секрет, під трьома замками схований. Бо чув, як вони теє звєстіє у мішок ховали та рядном накривали.

– І що ж ви-те знаєте? – Олька аж тремтіла вся од нетерплячки.

– Дохтурка наша – моя дочка.

– Безсовісний ви-те, таточку, – сказала Олька. – А ми-то щитали, що ви-те спите.

– Мовчи, сороко! Поклич ліпше дочку мою найменшу, Вєрку.

– Не Вєрку, а Вікторію, – поправила Олька. – Ви-те ще єї так назвіте в очі. Вєрка!

– Як хочу, так і називатиму, – Якову завше подобалося дражнити найменшу дочку.

Ци типерки не найменшу?

«Хай буде, як має бути», – подумав Яків.

– Вікторія, запомните, тату, – сказала Олька. – Вікочка. Вікуся, отако звати мою сестричку.

– Біжи вже, – звелів Яків.

І вона побігла. І привела, та не одну дохтурку, а з чоловіком – фізкультурним вчителем. Були обійми й докори, що етико літ не признавалася. А від Вікторії, що йому хвилюватися не можна.

– Пробачте, тату, – сказала Вікторія. – Спершу якось... Боялася я. А взагалі – я дурна. Ой, дурна, тату.

«Тату» вона вимовляла легко й невимушено.

І припала всім тілом.

Яків подумав, що не раз вона те слово вимовляла. Може, в думках, а може, й на самоті.

...Пригадав, як тидень тому спитав: а як вашу маму звали?

Вона геть спалахнула.

– Нащо вам? – та насторожено так.

– У такої доньки повинна бути гарна мама, – сказав Яків.

– Ларисою звали мою маму. А я називала мамою Лесею.

– Гарне ім’я, – схвалив Яків.

...Типерка думав, що він таки щасливий. Бо якби не та підслухана розмова, то чи й викарабкався б, ци й відпустила б чорна бабушенція...

А ввечері познайомився з новим своїм онуком – Богданком. Хлопець був веселий і, видно, трохи шалапутний. Внучка Тетянка вчилася на першому курсі університету.

Добре було Якову того вечора.

«Затишно мені було з вами», – враз почув тихі жіночі слова.


7

Той похід на могилки[27] Яків робив кожнісінького року за два тидні до року нового. І тепер мусив зробити. Хоч Олька попередила – я сама навідаюся і к’яти положу, все, як годиться. Нє, захитав Яків головою, і не проси. Я мушу, ти же знаєш. Ольга теє знала, як і те, що є моменти, в яких батька не перепреш, хоч кілля на голові теши, хоч до одвірка прив’язуй. Добре вже, згодилася. Завтра Гандрій (так звали нового зятя) одвезе вас на могилки свею машиною. А самі ж не здумайте, ні ногою, бо, присяй-бо, тогді до вас нігди не вступлю, хоть би й умирали. І не обмию, й ни заплачу, як будите такиї вредні.

Яків заспокоїв, що ждатиме машину. Поїде, як той пан, в якого новий жупан. А в нього ще ліпше – зять новий.

Він теперка був, як Олька сказала, на особеному контролі. Після того, як зновика категорично відмовився йти жити до дочки (Олька і плакала, і об поли била, й до Вікторії руки простягала, шукаючи підтримки), йому таки всунули телефона. Того, що мона з собою носити. Показали, як ним користуватися. На їден номер поставлений. Вікторії. Ото, таточку, натискуєте на оту кнопочку із зеленою трубочкою на кнопочці. Отако-о. І ще раз натискуєте. І ваша лічна дохтурка на проводі. Тико ж глядіте, не каверзуйте, не ждіть, ледь що заболить, заколе, звоніте безпремінно.

– А як засвербить – мона? – не витерпів Яків.

– Тату!

Олька гукнула, а Вікторія посміхнулася.

– Бо як десь засвербить, у такому місці, що я й рукою не дотягнуся, то прийдеш і почухаєш, – сердито сказав Яків.

– Ой, тату, вам би все шуточки, – Ольга сказала і до сестри: – Отако я циле життє мучуся, а за вредность молока нихто не дає і до пенциї не доплачує.


8

Хай там слово дав, а мусив Яків піти сам на могилки. Як завше. Як рік, і два, й десять тому. Мусив. І постояти сам. К’яти к’ятами, їх то й Олька з Гандрієм чи й Вікою привезуть. А він душу свою принести мусить, доки ще вона є, доки, як-не-як, а не вилетіла, хай, може, й на вітрі хилитається, на їдний ниточці тримається. Бо без тих одвідин і душа одірватися може. Тильки би витримати, вгамувати серце.

Мобілку таки взяв, положив у кишеню свого старого кожуха, що колись з заробітків у Сибірі привіз. Валєнки взув, бо ж із позавчорашнього дня нарешті підморозило, а вчора й сніг випав.

Йшов, спираючись на костура. Вдихав морозне повітря. Ще, може, ноги переставляти, хоч і з трудом, то й добре. Дійде.

Він ішов, а разом з ним волочився спомин. Той, із грудня сорок сьомого.

* * *

Він вернувся того вечора додом пізно, вже за північ. На під’їзді до хати не здивувався, що світло у вікну блимає. Бо лампу гасову запалювали вночі доволі часто, коли будив своїм плачем маленький Артемко. Зося та взагалі – ледь запхинькає довгожданий синок, на ноги зривалася.

Того дня возив маму на Гуменці, до її сестри, тітки Рипини. Тітка тєжко хорувала, казала, що при смерті, хоче побачити сестру, а ще й найменшу свою гонученьку, котру тико раз на хрестинах і бачила.

Олька застрибала, заплескала в долоньки, довідавшись про мандрівку – на санях, крізь засніжений ліс, де й вовка чи лисичку мона побачити. Зося-менша й Уляся тож хотіли їхати, али їм тре’ було йти до школи. Тут Яків навіть посперечався із Зосею-старшою: він погоджувався взяти обох чи хоча б одну з доньок, кроме Ольки, ту ж Улясю, як меншеньку, із Олюкою (то вже Зоська так називала) – було б веселіш. Али Зоська-мама заартачилася: й так перед тимо тиждень викашлюкали, до школи не йшли, а ти ще хоч заново простудити. Мав Яків підозру – діло не тико в тому, що слабіли обоє дівок невдовзі перед тим. Зоська його, відколи дівчатка пішли до школи й обоє вчилися чики-чики, на «відмінно», загорілася бажанням зробити в майбутньому з них неабияких людей. Будете в мене знамениті, казала. Не те, що я ци ваш татко. Сама доскіпливо саморобні зошити перевіряла. Зося, казала, буде вчителькою, а Уляся інженеркою, а як захоче – пані дохтуркою.

– По сердечних, проше пані, хворостях, – казала Зося-мама, підморгувала й реготала, як вона вміла: заливисто й трохи з прокуреною хрипинкою. Як вона мріяла про майбутнє своїх дівчаток!