Говорив Трохим, і розумів Яків – швидше себе, цим його, переконує сей чоловік.

«Діти?» – подумав раптом Яків.

Постав перед очима Пилип Грімотун з їхнього села, який тоже здався. Казали, цільний тиждень його допитували. І як після того дві сім’ї, яких видав як «пособніків», вивезли до Сибіру.

Відчув: цей чоловік, що перед ним іде й отако говорить, на все вже здатен. Готовий до всього. Сам себе переконує.

– Хіба ти не знаєш, що тих, хто здається, у «стрибки» записують та за своїми ганятися заставляють? – вимовив пошерхлими губами.

– То й нехай, – відказав Трохим. – Поганяюсь трохи. Та й ганятися нема, щитай, за ким. – І обернувся: – Ви-те, дєдьку Якове, завтра, а може, ще й сьоннє, підете й скажете хлопцям, щоб криївку покинули. Хай собі гинше місце найдуть.

«Он який ти добрий!» – подумав Яків.

І враз картина постала. Як його за Трохимовим доносом в емгебе забирають. А заберуть, бо ж у війну пособляв і тепер. Навряд чи й подивляться, що фронтовик. Оно на Павла Рукатого не подивилися, загримів. А тоже до Берліна дуйшов. Та й у Німеччині, скажуть, був, на німця робив.

Його-то заберуть. Али ж і Зосю з доньками, з сином малесеньким, з мамою старою – вивезуть. Ой, вивезуть. І як їм у тій

Сибіри прийдеться – в холоді, та на мерзлій бульбі й черствому хлібі... Зосі...

Просилася ж Зося – давай виїдемо, бо я ж полячка, і сім’ї мона... Не послухався. Куди з свого села... А мати...

Очі його опустилися додолу й наткнулися на велику ломаку, що обіч стежки лежала. Не стямився, як схопив до рук і Трохима по голові тарахнув.

– Ви що, дєдьку...

Трохим зновика обернувся, заточуючись, став з плеча німецького «шмайсера» знімати. Кинувся до нього, видер з рук автомата, штурхонув. Хирлуватий Трохим упав на траву.

– Що ви-те, дєдьку...

– Що, кажеш? – Яків зняв запобіжника. – Діти, кажеш? А в мене дітей нима? Цілих пятеро... Синові шостий місяць тико що пушов...

– Дєдьку Якове! – Трохим вже простягав до нього руки. – Присяй-бо, вас би не видав. Навіть, як катуватимуть...

– Катуватимуть? А хто казав, що болю боїться?.. Як дряпнуло тибе по руці... як плакав... А там пальці у дверях щемлять... На плиту гарячу садять... А хто не розказує... на своїх не доносить...

– Господи, дєдьку... Ви те ж мене вб’єте... Кождий хоче жити... Відпустіть, дєдьку... Святими присягаюсь.. Дітьми... Дєдочку...

Він поповз до Якова, простягаючи руки, і вже схопив за ногу.

Яків натис на курок. Раз і вдруге. Крик, схлип і тиша...

«Що ж я наробив?» – подумав. Відвернувся, занудило, затрясло. Ци на війні кого вбив – не знав. А тут, тут, Господи, зі свого села... Чоловіка Гандзі...

Він тоді йшов із лісу, а за ним ішов Трохим. Знав, що не наздожене. І боявся оглянутися.

Нє, тогді так не думав. Навить витяг далі тіло – хтось, певне, йтиме й помітить. От як було. Сусід, Петро Варчин, і натрапив.


4

Олька прибігла вранці – каже, серце підказало, що з батьком щось вночі сталося. Наробила рейваху, як узнала, що ворух нутися не може. Побігла, дохтурку привела. Тико не вмирайте, таточку, благала.

Дохтурка з печальними очима Вікторія Семенівна (Вікочка, Вікочка Семенівна, сокоріла коло неї Олька), поприкладала їдну й другу трубки – їдна довга, на якийсь дротині чи то шлангові, а друга широка, од мого дядька-лікаря, допотопна, але надійна, вірте мені, всміхнулася Вікочка. Розпитала та навіть вухом до грудей Якова приклалася, тоді сказала:

– Судячи з усього, у вас знову був мікроінфаркт, Якове Платоновичу. Можемо транспортувати вас до районної лікарні, а можна...

Тут вона не доказала, Яків подумав, оскільки дохтурка Вікочка шукала якесь слово, що неїна печаль схожа на довгоногого боцюна, що нияк не може жаби вполювати, а може, й грається з тою жабою.

Боцюн ішов до якогось берега, а Яків розумів, що біда його і на цей раз обминула. Тико посварилася.

– Мона, – сказав він. – Мона...

Спробував піднести руку, аби торкнутися жіночої руки. Дохтурка несподівано наблизила свою лапку до його майже чорної, спинилася.

– Я не певна, що Якову Платоновичу потрібне транспортування, – сказала вона. – Спокій – друг хворої людини. Як і рух – друг здорової. Тому я пропоную варіант, якщо ви погодитеся, я, звісно, не гарантую і, швидше за все, не маю права...

Далі була та дивовижа.

Ні, спершу те, що Вікторія-дохтурка сказала: оскільки транспортування шкідливе, то вона може сама спробувати поставити Якова Платоновича на ноги. Лікаря з району попросить приїхати. Хай огляне. Але належні ліки, препарати є і в амбулаторії. Та й що треба може виписати.

– То ви згодні, Якове Платоновичу?

– Я й не збирався нікуди їхати, – одказав Яків. – І не поїхав би. Як судилося жити, то житиму. Як нє – то хоч у своїй хаті помру.

– Померти не дамо, – пообіцяла лікарка.

– І то правда, і то правда, що не дамо, – підтримала Олька. – Бо ви-те, тату, самі обіцєлися до ста літ дожити. То не відступайтеся од свеї обіцянки. Мині до того ж сон приснився – тая дівчина, що у вас жила...

– Дівчина? – Яків стрепенувся, аж звестися на лікти спробував.

– Ну, тая ж ваша приблуда... То ніби вона в якомусь домі на ворітьох стояла й дивилася, нібито виглядала. А то ж до гостей сон. Чує моє серце, взимі вона таки приїде. А мо’, й на століттє.

Яків тихо посміхнувся – Олька хоче його підтримати. Знає, як він чекав звістки, що жива-здорова, а то й приїзду того дівчиська. Цільних п’ять літ жде. То хай пожде трохи, пару місяців до ста літ.

Від того часу й Олька бігала хіба до свеї хати дати свиням чи подоїти корову. А то сказала, що сусідка Ганна буде за хазяйством наглядати.

Ганна... Яків зирнув на Ольгу.

Ганка, дочка Гандзі... Гані... Господи, чи ж досі вона нічого Ольці не сказала... Певно, що нє, бо дочка не втрималася б. Бо ж Гандзі вже нима на світі.

А до нього теперка гості часто приходили. І Тарас Гаврилків, і його жінка, і дочка Тарасова молодша, школярка Лідуся, і внучка Ольчина, Поліна, і Люська, друга внучка, що медсестрою в сусідньому селі робила. І Пилип Гундосів пришкандибав, каже, ни міг не провідати. Бо помре-от Яків, то йому доведеться найстаршим в селі ставати, а то ніби солтис, старшина над дідами й бабами...

– А Ликериха? А Ігорко?

– Так вони ж не ходячі. Я такєх старих шкап і не щитаю.

Пилип сміявся геть беззубим ротом. Йому йшов дев’яносто семій. А в селі – Яків знав, бо сільський голова сам йому сказав, – двоє їх до ста от-от доживуть (якщо доживемо, подумав Яків), ще троє за дев’яносто перейшли. «Вісімдесятників», казав голова, всього дев’ятеро.

Село вимирає. Щороку більше й більше хоронять тех, що й до сімдесяти, а то й до шістдесяти не доживають. То, виходить, гріх йому скаржитися. Гріх!

«Гріх тобі, старий гріховоднику, ой, гріх», – сказав собі Яків.

Од того стало ніби легше на душі.


5

Прийшло диво. А мо’, й сон. За тиждень звик, що дохтурка (таки привозила з города бородатого у білим халаті, той сказав – все вірно визначили, колего), авжеж, вона затримується в хаті. І, коли він дрімає, ведуть довгі бабські теревені. Розказують свої історії. Ну, доччину історію-долю, історію-скаргу

Яків знав: заміжжя, смерть чоловіка-алкоголіка, другий, котрого прийняла, тоже був не ліпшим. Теперка сама. Сини обоє в місті, в них своє життя, хоть у Толика роботи типер нима, вертався б у Загорєни, він чоловік хазяйновитий, та й Катька, його невістка, нічого. А Славик, Ярчик, той не вернеться, вчоний, до сільської роботи не звик, як пушов після школи у світ... Ну, на Поліну скаржилася – в свему силі, а буває, що й раз на тиждень, а то й на місяць навідається. Хай вже Люська, тій треба пішака цільних сім кілометрів іти, бо й до траси тоже верстов п’ять...

Розмови, розмови... Вікторія скаржилася на чоловіка, вчителя, що вже другий рік крутить шашні з молодшою за неї й нього вчителькою. І сім’ї кидати не хоче, і тую сучку, а син і дочка в школі вчаться й теє бачать...

А потім був сон – не сон, дрімота – не дрімота...

Жінки, певно, вважали, що Яків спить. Та Яків почув, як з тихим скриком мовила тая Вікторія-Віка:

– А знаєте, я ж ваша сестра, Ольго...

Затим Ольжин напівзойк-напівшепіт:

– Як то?

– А так...

І почув Яків, що Вікторія навмисне в цеє село на роботу приїхала колись. Сама попросилася направити. Сама. Бо знала, хто тут живе. А живе батько.

– Батько?

Яків боявся розплющити очі. Чув – Ольга присіла на лавку.

– Так, Олю, ми з вами сестри.

– Як то...

– А так, що моя мама була у вашому селі у фольклорній експедиції. Ну, вона з студентами своїми. Вона ж у мене філолог була... Кандидат наук...

– Була?

– Так, бо мама померла. Рак з’їв, коли я до медінституту вступила... Вона мені перед смертю і розказала...

– То ви-те...

– Давайте вже на «ти», Олю...

– Давай, – легко згодилася Ольга.

Настала тиша, й Ольга першою її ж перервала:

– Коли то було?

– У шістдесят п’ятому році...

– Та ж татові тоді було... От жук, наш батечко!

Олька, кажучи те, ще й приойкувала. Чути було Якову, як раптом на долівку вода полилася.

– Ой, ну я розтяпа, – скрикнула Ольга.

– Я зараз витру, – Вікторія.

– Я сама...

Зашурхотіла шматина. Ольга, чути було, носом потягла повітря, шморгнула.

– А мамі твеї скіко тоді було?

– Тридцять п’ять. Тридцять шостий ішов...

– Розведена була ци замужем? – О, Яків добре знав цю інтонацію доччиної цікавості.

– Вона в мене взагалі-то...

Чулося, що новоявленій його доньці нелегко вимовляти слова.