3

А що було далі? Далі був рай ще п’яти таких світанків і цілої прощальної ночі. Рай, який змінився пеклом розлуки. Втім, розлука і обіцянка швидкого (як нестерпно чути – через місяць, моя кохана) побачення, коли Тадик попросить руки у її тата й мами, були тільки прелюдією до справжнього пекла. Його сценарій розігрувався за всіма правилами модернової додекафонічної симфонії. Перша нота обвалу – Зося дізнається від приятельки, що її сусідка (ха-ха, Зосенько) була спокушена цим, ну, цим, дженджуристим Тадиком, племінником цієї старої набурмосеної дурепи Геновефи Маєвської. Тепер Катажінка страждає (ха-ха!), бо поїхала до Варшави і побачила, як той вітрогон виходить з кабаретки в оточенні цілого сонмища дівиць.

– Неправда! – зойкає Зося.

– І ти, Зосюню! – сплескує руками знайома, негайно розжалувана зі статусу приятельки. – Ну, й зараза, шляк би єго трафив, цей Тадик.

Зося проганяє її і ще не вірить. Потім чує, як якийсь обірванець хвалиться, що мав цілий місяць люксовий заробіток – дурний пан платив лиш за те, що рвав на лузі квіти й клав на підвіконня його кобіти. Якось її побачив – справжня відьма, отих гонорових М’ялковських, що коло млина живуть. Зося ледве стримується, щоб не вийти з-за тумби для оголошень і не схопити малого негідника за вухо.

Він не приїхав ні через місяць, ні через два, ні через три. За цей час Зося дізналася про відвідини Тадиком напівпідпільного будинку розпусти, що, виявляється, існував у їхньому славному місті.

Ні, вона не поїхала до Варшави, як та дурна Катажінка. Але Варшава після різдвяних свят приїхала до неї – звісткою про весілля Тадика.

Про що всім розповідала його тітка.

Про що всім розповідала тітка того зрадника.

Тітка підступного лютого зрадника.

Підлого, підлого зрадника й убивці.

Убивці її кохання й найсвітліших почуттів.

Коли кількаденна істерика у Зосі минула, щось у ній зсунулося.

Вона стала вірити, що Тадик неодмінно вернеться до неї, на колінах приповзе до її будинку й проситиме прощення. А вона не простить, нізащо не простить, вона накаже... Вбити себе, втопитися, стояти на колінах сорок днів і ночей без їжі й води. Зося заплакала, бо не могла уявити таких страждань коханого, хай і зрадника. Звісно, вона великодушна, як і всяка королева, а тому простить. Але йому, збезчещеному зв’язком з іншою... з іншими... не повинно... не повинно дістатися її прекрасне чисте тіло. Її тіло, яке він і так осквернив, повинно знову дістатися йому ще більш оскверненим. Тремтячи всім тілом і душею, Зося найближчої ж ночі віддалася сусідові – старому холостяку-ловеласу Веславу. А далі все покотилося, наче візок із гірки. Вона більше не могла любити свого тіла, яке разом з нею скинули з п’єдесталу. Коли ж у містечку про неї пішла недобра слава, переїхала до Тарнува, де жив брат. Тут стояв уланський полк і Зося влилася, спочатку переживши конфлікт – бо ж новенька, – до кола дівчаток, котрі обслуговували уланів. Спочатку офіцерів, а потім не гребуючи й рядовими кавалеристами-жолнєжами. Це була ідеальна помста – віддаватися простим і грубим хлопам із кресув всходніх, східних воєводств, бо ж у корінній Польщі служили набранці саме звідти. Втім, через якийсь час Зося вже боялася собі признатися, що її тягне в ті дужі, часто брутальні обійми, де навіть не було місця пестощам.

Потім був червоний кінь, на якого її підсадили дужі й також грубі руки. Хоча руки були не грубими, а мовби... Мовби бережними, так піднімають і ставлять кудись, Зося могла б заприсягнутися, крихку порцеляну, вазу, боячись, аби вона не розбилася.

І був погляд, з яким вона зустрілася. Трохи насмішкуватий, але більше збентежений. Так-так, збентежений і... І по-справжньому захоплений. А потім був коловорот із бійки чоловіків, жахливих випровадин їх із подругою голими. Її прихід до воріт полку. І та сварка, коли він... Він, він, він – назвав її курвою. Гірка правда ще більше її розізлила. Тепер народився план помсти безрідному хаму, котрий посмів її (її!) так образити. Один із офіцерів давно казав Зосі про своє кохання. Даремними були слова про її минуле. Вона відчувала – граф Кшиштоф Собєський справді її кохає. Кохає сильно, стримано й пристрасно водночас.

Граф давно пропонував їй поїхати до батьків у Варшаву. Вчинила хитро – через подругу Рузю, кавалер якої служив у полновому штабі, добилася, аби в надпоручника Собєського під якимось приводом забрали денщика (так вона вперто називала ординарця) і призначили йому іншого. Якуба Меха. Зрештою, надпоручник був не проти, бо Мех був знаний як справжній служака. Щоправда, для самого Меха то було ніби пониження, але цього також добивалася Зося.

А потім – той шлях до вокзалу.

Вона йшла тоді попереду, а перед тим вдосталь насолодившись його збентеженням і досадою. Здавалося – ось-ось він вистрелить у спину. Якщо й не вистрелить, то зіб’є з ніг. Повалить у сніг і копатиме ногами. І вона... вона не боронитиметься. Або, навпаки, закричить. І його посадять за насильство над нареченою офіцера.

Яків пройшов усю дорогу мовчки. Мовби й справді не знав її. Чи забув? Забув?


4

Саме у Варшаві, точніше, в палаці біля Варшави, розкішному двоповерховому палаці, переповненому кришталем, дорогими меблями і картинами, після ночі кохання в поїзді, після ще палкішої ночі в просторій спальні, відведеній їй, куди Кшиштоф прийшов, – після всього цього, під час передвесільних відвідин палацу, саме до спальні серед темної серпневої ночі залетів чорний птах. Зося відчула його присутність, лежачи поруч чоловіка, котрий годину перед тим шептав їй найніжніші слова, які вона досі чула.

Слова, сказані щиро. Вона відчувала це інтуїтивно. І ще якось... Не змогла б пояснити, але почувала.

І ось тепер у суцільній темряві, вона відчула, як до спальні щось влетіло. Воно було велике, хоч і безшелесне. Воно покружляло довкола широкого ліжка й зависло над нею. Зося нічого не бачила в суцільній темряві, але вона знала, що це. Вона знала, що до кімнати, до спальні їхнього жаского кохання, залетів невидимий чорний птах. Він був справді невидимий, але Зося чула, зримо відчувала його присутність. Птах завмер, широко розставивши крила. Він дивився – це теж знала – кудись убік, а Зося тремтіла й боялася, щоб не подивився на неї. Бо відала: тоді він стане зримим, видимим, а невидимим чорним птахом стане вона сама.

І все ж вона побачила... Побачила маленький овальний предмет, який птах-невидимець зримо тримав у невидимих лапах. Вона здригнулася – то був маленький срібний медальйон з її фотопортретом усередині. Цього медальйона вона подарувала Тадикові, Тадеушу Маєвському, першому своєму чи то коханню, чи захопленню, витвореному її палкою нарцисичною уявою. Уявою, що стала реальною трагедією. Чи привела до трагедії. Ах, яка різниця, але ж вона подарувала той медальйон, якого Тадик-зрадливець обіцяв носити на грудях, як найбільшу дорогоцінність. Де він тепер, той медальйон? Той негідник викинув на смітник, продав, перед тим комусь показував і сміявся? Зося не раз хотіла поїхати і забрати медальйона, але не дозволяла гордість. А ще на перших порах наївна віра, що саме медальйон допоможе повернути Тадика.

І ось він тут. Вона зримо бачить цей маленький овал. І тремтячи, мов у пропасниці, простягає до птаха руки. Й тихо, приглушено скрикує. Від того скрику ворушиться вві сні Кшиштоф.

Бурмоче:

– Що з тобою, кохана?

– Спи. Мені приснилося...

Кшиштоф, Кшись, Кшишик засинає. Його рука торкається її живота. Несподівано Зося боїться, що та рука поповзе вниз, до лона, до того місця, де він двічі ввіходив цієї ночі. Вона зіщулюється. Чого б то? Що трапилося? Нема й не було ніякого, жодного птаха.

– Марево, – шепче Зося пошерхлими вустами.

І здригається. Бо в її руці затиснуто медальйон.

«Цо ж то таке, Матка Боска?» – подумки питає вона.

Лежить довго й заціпеніло, боячись розтиснути пальці.

Зрештою тихенько скидає Кшиштофову руку. Встає, навпомацки добирається до дверей. Вона геть гола, але не наважується у темряві шукати одежу. Тихо відчиняє двері спальні, йде довгим коридором. Тут нема товстих штор, а у вікно біля інших дверей зазирає місяць. Зося підходить до вікна й нарешті розтуляє свою маленьку жменьку. На долоні щось зблискує. Але це не медальйон. Зося нагинається. На долоні лежить маленька срібляста мушля. Звідки вона взялася?

Зося пригадує – бачила її ввечері на столику біля ліжка. Отже, сама взяла до руки? Звісно, сама. Вночі, мимоволі. Чи ще до... до... до кохання. Так, вона кохалася з мушлею в затиснутій жмені. Мушля врізалася боляче в її долоню.

Мушля наче була її талісманом, оберегом. Від кого й від чого? Невже від неї самої?

Вранці вона сказала Кшиштофу, що не може стати його жонкою, його дружиною. Тобі було погано зі мною? Ні, поспішно сказала Зося, було дуже добре. Дуже добре? Тоді в чому річ? Я тебе чимось образив? Ти, здається, прокидалася вночі? Так, прокидалася, але не в цьому річ.

Зося стояла вже вдягнута.

Мушля знову лежала на столику.

– Тоді в чому річ?

– Я не люблю тебе, Кшисю, – сказала вона. – Не кохаю. Вибач, що так кажу. Я намагалася тебе покохати.

– Ти погналася за нашим титулом і багатством? – примружився Кшись.

– Ні. Ні. Це правда. Бо якби я погналася, то хіба казала б тобі це зараз...

Зося спинилася. Закрутилася голова, і вона подумала – чи, бува, не вагітна? Але це вже не мало значення.

– Зрозуміло, – сказав Кшись. – І хто ж той інший, я можу знати, моя кохана пані?

– Ти його знаєш... Твій денщик.

– Що? Цей хлоп... безрідний хам...

– Він не безрідний.

Кшиштоф Собєський зареготав. Потім раптово перестав і показав їй на двері. Все ж за дверима наздогнав і сказав, що мають не показати перед батьками, що між ними щось трапилося... Не треба травмувати батьків, надто маму з її хворим серцем.