12

– То ти, Зосько?

Яків питає спросоння, бо ще не розплющив очі, а здалося, що хтось біля ліжка стоїть, навіть коло нього примоститися хоче.

Нікого в хаті. И не могло бути. Просіюється осінній світанок. Не засне тепер. За пліт сон одійшов.

* * *

Зоська. Зося. Зосечка. Тогді, в тому Тарнуві, скільки ж разів вони кохалися! Вона була невтомна й вигадлива. Він... Він прикипав до її тіла, воно змушувало прокидатися вночі й, ризикуючи потрапити до рук вартовому чи патрулю, йти в місто.

Йти в місто.

До неї.

Якось Зося розказала про свою велику любов. До шляхтича, який нею покористувався й зник. Тобто не зник, а обрав іншу, багатшу. Як вона почала після цього мстити сама собі й своєму тілу. Мстити... Ти знаєш як...

– Хто я тобі? – спитав Яків після тої розповіді.

– Жолнєж, котрих багато, – була відповідь.

Він дав їй ляпаса. Одного й другого.

– Якти смієш, хаме!

Її крик: чи пам’ятає він, хто вона – уродзона шляхтичка, яка...

– Ти уродзона... – сказав він, і слово мовив таке, що пошкодував потім.

– А ти – найбільша моя помста собі... Мені самій... Тільки й усього, прошу пана хлопа...

Сказала без істерики вже, з убивчим спокоєм. І він зрозумів, що, коли має хоч краплю гідності, мусить її покинути.

Коли він вимовив «Прощай», почув кинуте в спину, що вона хотіла його повозити, бо ж у нього скоро відпустка, по цілій Польщі, показати Варшаву й инші міста, те, що він ніколи не бачив і не побачить.

Її слова звучали, як прохання вернутися.

Ніби стогін нечутний – вер-ни-ся...

Він вийшов. Тиха зимова ніч стояла над польським містом. Сніг під ногами скрипів. Ішов і не боявся, що хтось там перестріне. Навпаки, до полкових воріт направився. Черговому капралу сказав, що ось, мовляв, дисципліну порушив, з нічної самовільної походеньки вертається, арештуйте, проше пана капрала. Той капрал дивився, мов десять баранів на нові тесані ворота. Ніяк уторопати не міг, що то за диво-самовільник сам і з’явився, під замок хоче. Дихнути звелів. Али Яків тієї ночі був тверезісінький. Тилько злий і дурний. Капрал знизав плечима, хоч і не одпустив.

Вже як тая злість пройшла, то потвердив – так, надумав до кобіти піти, та честь польскєґо жолнєжа наказала вертатися та доповісти про порушення дисципліни. Найбільше з того признання кпинив Прокіп. Князь Радзивілл також сміявся. А полковий командир навіть у приклад поставив, як вояка вельми свідомого.

А десь на другий день після тої придибенції на їхньому заміському виїзді, коли галопування відпрацьовували, ударив

Яків шпорами в бік свого червоного коника. Раз і вдруге. Вперше бив з такою злістю. Кінь і поніс. Помчався так, що зупинити було несила. Через луг, поле і яр, притрушені сніжком. Мчав, мов шалений. Свистіло у вухах холодне колюче повітря. Яків щосили тримався за повіддя. Зрештою обхопив руками гриву. Та кінь таки скинув його. І коли вже беркицьнувся на землю, побачив упівока, як стишує біг його червоний.

Стишує, а потім спиняється.

Лежав тоді край польової дороги, боліло в боку. Високо в небі пливла отара білих баранців. Світ мовби плив, і він на землі, скинутий конем. Позбавлений чогось такого, що було значно більше за саме життя.

«То ж не моя, Зосина думка», – здивувався, бо пригадав, що то вона казала: почуття вартніші за саме життя. Без них, казала, життя – то лиш існування. Гірше, ніж у рослин.

Він тепер існував поза тією... як же її назвати... То й що?

Звівся на ноги і побачив, що кінь вертається до нього, а ген-ген полем скачуть вершники.

Йшов, накульгуючи, до коня. Усміхнувся силувано, бо майнула думка – треба перепросити свого червоного друзяку.

Того коня, звісно, давно нема на світі.

А він іде навстріч йому через поле, по коліна в снігу.

* * *

Досі йде – то вже думає Яків теперішній.

Сизий світанок заглядає у вікно його хатини. Може, Зоська справді приходила – як не до хати, то хоч під те вікно?


13

Через місяць старшого жолнєжа Якова Меха у зв’язку з тим, що капітана Радзивілла перевели в іншу частину, призначили ординарцем надпоручника Кшиштофа Собєського. А ще через два тижні високий дженджуристий поручник сказав, що їх посилають до Гдині, біля Балтійського моря, отримувати прибулих для полку нових коней. Але поїдуть вони втрьох, з ними поїде наречена надпоручника, тому нех его ординарець з’їздить до пані Зосі й допоможе нести валізи на вокзал. То є недалеко, але кобіта не мусить то нести.

Пані Зося? Хіба мало Зось на світі, надто в Польщі, сказав собі Яків. Та й адресу поручник назвав зусим иншу, ніж та, що він знав. Добре знав. Прикро знав.

Двері невеличкого будиночка відчинила молода служниця – відразу визначив, хто вона по фартушку – з пишними грудьми. Кокетливо всміхнулася до молодика у військовій формі. Спитала, чи пан жолнєж не помилився адресою, а коли ні, то чого йому треба? Чого треба? Яків пояснив, що має забрати речі панночки Зосі. І тут почувся голос, що був громом і блискавкою водночас:

– Хто там, Елінко? Пан Кшись?..

То була таки вона, і Яків побачив її, уже зібрану в дорогу в усій красі – в хутряній шапці, з-під якої по обидва боки вибивалися звивисті кучерики, у білосніжній, проте з рудуватим відтінком, шубці-кожушку, обшитій по краях бісером, довгій спідниці, з-під якої визирали білі чобітки, і білих, вишитих червоним візерунком рукавичках. Ця панянка була сама краса і зваба, вона й мала призначатися, призначатися і належати представнику одного з найбагатших польських вельможних родів, що по багатству і знатності чи по знатності й багатству не поступалися Потоцьким чи кому там.

Зося дивилася на нього своїми прекрасними зеленкуватими очима з поволокою, в тих очах, він добре бачив, сидів птах відчаю. Відчаю, але й зневаги. До нього?

Прогнав спазм, що підступив до горла, відрекомендувався: ординарець пана надпоручника Собєського, має такий-то наказ.

– Тоді нєх пан жолнєж бєже валізкі, – сказала вона.

Він взяв дві доволі важкі шкіряні валізи, попрямував до виходу. Проводжав її високий стрункий молодик та жінка з доволі випнутим животом, очевидно, брат і його жінка, в яких Зося жила, але якомусь там солдату, та ще й денщику, як вона його назвала молодику, нічого пояснювати й нікого рекомендувати не належало.

Зося йшла попереду, до вокзалу справді було недалеко, якась верста, ну, десять-п’ятнадцять хвилин ходи, але той шлях видався вічністю. Він обіймав очима її стан і проклинав, хотів кинути бісові чамойданиська й мчати світ за очі, хай ловлять і саджають в буцегарню. Але коли дісталися до вокзалу й там їх зустрів поручник, Зося цмокнула того дженджурика в щоку, щось у ньому опустилося на самісіньке дно. У його, Якова, власне провалля. То була душа, а може, й камінь, що спав з тієї душі.

Була поїздка в поїзді – наречені сіли у вищий клас, купе люкс, він же їхав у третьому класі, вагоні, де згрупувалися таких, як він, два десятки солдатів. Яків сидів біля вікна й чув сміх Зосі, хоч, звісно, не міг його чути через цілих три вагони. Зненацька подумав, що добре було б піти й убити обох, але тильки сумовито посміхнувся.

Сміх Зосі був – там, на вокзалі, в очікуванні потяга. Коли вона нагиналася й щось шептала на вухо нареченому, а потім дзвінко сміялася. Двічі посилала Кшисьового денщика – так і називала: денщик, мовби імені не знала, подивитися, коли поїзд на Краків іде, бо начебто брат просив про те дізнатися, та чи є у буфеті кава з вершками.

Дорогою вона не промовила жодного слова. Стисла вуста. Примхливі вустечка. Яків тоже не мав охоти розкривати рота. Не мав бажання.

Не мав бажання.

Не мав бажання, повторює він тепер, біля темного нічного вікна. У небі блищать холодні зорі. Холодно і в нього на душі. Колеги по вагону (солдати Війська Польського з Галичини й Волині, божу питомій, як вони казали, польській Польщі, служили вояки зі «східних кресів», у той час як на їхніх теренах із власне польських воєводств) втягуються в балачку, і нарешті якийсь одчайдух, як тільки капрал, що їхав з ними, виходить, пропонує скинутися на пляшчину монопольки. Скоро буде станція, то він крадькома гайне. А може, й у провідника варто спитати. Вони часом продають.

«До Варшави приїдемо вранці, – думає Яків. – Атам, казав поручнік, до їхнього палацу поїдемо. Пан поручнік має представити батькам свою кохану жонку. Ойцу і матце, що ждуть не діждуться синової обраниці. Знав би пан графський вилупок, хто вона, тая кобіта, якій цілує, прошє пана, ручки. А може, й дупу та слабуватий на чоловіків передок. Знав би, килько то на неї залазили. Гоцали так, що аж курява з матрасу тряслася. Зосенько, каже, кохам цє, як... Холєра, якесь слово заковиристе графчик цвенькнув? Сонечко ясне, чи що? Як же буде сонце по-польськи? Слонечко ясне. Моє щенстє стозвяздне, щастя на цілих сто зірок, ще щось таке, ось як ще казав той витрішкуватий вилупень. Хоч би швидше принесли горілки...»

Він дістає із кишені злотий, кладе на долоню. Зважує.


14

Важкий сон пережито: приїзд до палацу, шлях доріжкою, викладеною рожевою плиткою, з валізами в обох руках, день, проведений разом з прислугою, в той час як пани розважалися десь там на горі та виїжджали до столиці. Знайомство з прислугою – покоївками, кухарями, лакеями. Дві дівчини – одна маленька і сміхотлива, друга серйозна, довга, як тичка, али в очах якої раптом зблискують чортики, зацікавлено дивляться на вродливого жолнєжа. Питають, як звати наречену сина їхніх господарів. Зося? О, то в нас є Зося, каже сміхотулька, тепер у палаці житиме дві Зосі. То познайомте мене з вашою Зосею, раптом приходить йому дивовижа-забаганка. Али тая Зося – стара висохла бабця.