Довго лежав напівпритомним. Нило від удару тіло. Підводився й не міг підвестися. Падав на бік, зводився на лікті, зновка падав. Кликав смерть і знав, що не докличеться, а якщо й прителющиться стара карга, то днів за два-три. А стильки ждати він не міг. Такечки звівся, сів, чіплячись за траву і начеб малий корчик, потім до дерева доповз. І тримаючись за стовбур, став зводитися на ноги. Нарешті звівся. Хилитався світ. І все ж на ногах стояв.
Над ним стиха шумів ліс. Розмірено, неспішно. За лісом – Яків знав – стоїть лагідна осіння погода. І все ж він й инше відав – щось змінилося у цьому лісі. Щось змінилося. Ліс не є і не буде таким, як був досі.
Глуху загрозу відчув Яків у тому розміреному приглушеному шумі. Тая загроза наростала десь здалеку. Може, й не прийде ще сьогодні. Али ци могтиме сам він до лісу навідатися після того, що вдруге тут зробив...
Яків стояв і тримався за дерево. Боявся відпустити стовбура. Не того, що впасти боявся.
«Я втратив цей-бо ліс», – раптом подумав.
Рушив. Поволі. Нога за ногу. Хитаючись.
Через якийсь час він доплентався до болота. Машини не було видно. Значить, пішла під воду.
– Господи, прости мене, – сказав Яків. – Прости мене, Господи. Я погубив одну неправедну Душу, али й порятував одну.
А може, й не душу, а просто людську істоту, подумалось йому. Все одно. Не міг не порятувати.
«Я знаю, що Ти не простиш, – подумав Яків. – Як, певне, не простив і те моє колишнє смертовбивство. Я забагато взяв на себе, Господи. Али ж Оленку, тую дівчинку, мусив порєтувати».
«Прости й ти мене, лісе», – подумки попросив.
Тут він побачив на другому березі болота, далеко, звідти не міг побачити, а побачив – хтось там стоїть. Жінка.
Котра ж?
Придивився.
Неоніла.
Як тоді на березі Бугу.
Голос почув.
– Ци ти не перейдеш?
– Не перейду, – сказав.
Тихо шумів ліс. Стояла Неоніла. Дівчина на диво негарна, хоч і багата. Стояла і видивлялася.
«Я не мав наміру спокушати вашої дочки», – то його голос.
Здалеку.
Два рази його били в житті, так, що не міг опиратися. Перший тоді, за наказом господаря тартака. Коли Неоніла понесла від нього.
– Можу на вашій дочці женитися, – сказав. – Хоч знаю, що не віддасте.
– Не віддам, – сказав Неонілин батько. – Вона, може, на лиці й не вдатна, але тобі все одно не пара. Роботящий ти хлопець, але даремно мою доньку спокусив.
Тоді й сказав теї слова: я не мав наміру...
Сказав і пожалів, що сказав, хоч вони були правдою.
Спокушала вона. Али він не повинен був так казати. Бо чоловік. Бо... Тартак? Тартак важив тоже, от яка біда. Ніби чужий голос у ньому озвався, коли вночі в клуню на солому до нього прийшла Неоніла. Важив не тилько запах її розпашілого тіла.
«От яка біда», – подумав тепер Яків.
Треба було вертатися до доми. Від цього нікуди не дінешся. Треба було вертатися. Поволечки дибцяти й відчувати за спиною чийсь подих і чиїсь кроки. Того чоловіка, Ростислава. До самого села.
А Оленка сказала те, що й мусила сказати:
– Я не вірю, що він поїхав.
– Поїхав, чого б не поїхати, – відповів Яків. – Я його впросив.
– Ви його вбили, – дівчина дивилася очима, в яких, здавалося, от-от з’явиться зозуля – та, що кує долю – тільки кому? Йому, їй, обом, комусь невідомому?
– Чим би я міг убити?
Справді – чим? Обріз лежав у колодязі-могилі. Більше він йому не був потрібен. Обріз свого діждався.
Діждався... Діжда... Глухе німе відлуння заболіло Якову.
– Я не знаю чим, але відчуваю. Чуєте, відчуваю. Я знаю Ростислава... І ні вам, ні мені цього не простять. Ви думаєте, ви мене врятували ? Я ж його... Я ж його любила. Люблю. Кохаю.
Вона підбігла й затарабанила маленькими своїми кулачками в його старечі груди. Як Улянка. Як Зося... Яків відчув – от-от упаде. І таки захитався. Али не впав, а поволі осів на землю. Вона не захвилювалася. Повернулася і побрела кудись. Тильки біля хати озирнулася і щось сказала.
– Я його зрадила, – таки розчув Яків.
...Вона зникла на другий день. Нічого не взяла. У тому платтячку, що приблудилася, зникла.
Горда.
Записка лишилася. Клаптик паперу, а на ньому букви навскоси: «Прощайте, Якове Платоновичу, за все спасибі».
Йому ж лишила чекання. Рік, другий... Тепер п’ятий. Скільки? Спершу чекав повернення, а потім листа. Звістки. Без якої він не міг умерти. В якій мало бути хоч якесь коли не прощення, то... То надія?
Сам-самісінький. І Олька, сучка-пасучка, не йде, якби, мо’, й зусім загнувся, то тидень пролежав би, доки хтось не знайшов би. А мо’, й більше. А Олька, бач, як Оленка була, то сабанила на батька: нащо тая приблуда, повійниця, заразниця? А як Оленка здиміла, поїхала, напала враз: то ви-те винні, таточку, не тре’ було відпускати. Пропаде тая дівка.
– Що я міг вдіяти? – казав Яків.
«Усе, що міг, зробив», – думав.
Думки наштовхувалися одна на одну. Пекло те, що зробив з тим чоловіком. Швидше б померти, а перед смертю покаятися, часом думав.
Знав, що Оленка мусить жити. Мусить йому написати. Тоді можна буде і вмерти. Типерка, коли її нема, коли закінчилися спогади про її перебування, мовби прокручене кіно пам’яті, не знав, чим жити. Ходити до сусідів? Та ж жодного ровесника в живих не осталося...
Одного дня Ніна принесла-таки письмо. Ступила на двір, дістала з сумки конверта – танцюйте діду.
Який трепет пройняв тогді Якова. З його душі високо-високо в небо вилетів голуб. Саме ж небо з лагідними очима схилилося над ним, і він погладив його рукою. Тепла хвиля вдячності залила його. Нарешті! Нарешті вона згадала про старого! Його! Свого старого діда!
«Ось і все», – сказав собі.
Та лист був од сина Артема, відставного майора, колишнього військового інженера, що жив у далекій, ніколи не баченій Яковом Пермі. Ніна й прочитала листа.
«Здравствуй, папа Яшка! – читала Ніна. – Прими, как говорится, массу пожеланий и прочая. Решил вот тебе написать, поскольку приехать в этом году опять не собрался и вряд ли теперь приеду, поскольку пенсию мою частично отдаю долгом, а частично истрачиваю на имоверные потребности. Колька, твой внук, мог бы приехать, да алкаш заделался хуже меня, да и Лилька его не пустит, за копейку удавится, к тому же говорит, что мы не видели в этой Хохляндии, где теперь они без газа сидят на нашей трубе, все разворовали, да всех приезжих, которые по-ихнему не балакают, заставляют сдавать экзамен под автоматом. Глупая баба, тато Яшка! Но однако жизнь в целом может быть, и если от моей сестры, которой посылаю пламенный привет, телеграммы не было, значит ты живой, дорогой папаня, и, возможно, в этом есть смысл, что я не приезжаю, поскольку какой-то хренов философ говорил, что ожидание продлевает эту самую е... (тут Нінка ковтнула слину, і Яків зрозумів, що синок утнув якесь не те слово) жизнь, то, ожидая меня, ты и дожил, ха-ха, вроде до, если только не ошибаюсь, 99 годов – и это дает мне тоже некоторый шанс, хотя, как правильно говорит Тинка, моя новая бабенция, когда-нибудь познакомлю, пить надо меньше, тогда, может быть, и доживешь, и правильно говорит, тогда есть шанс. От Ритки, внучки твоей, никаких вестей, да там и Маринуха, моя бывшая, не даст слово написать любимому папке. Собирался тоже к ним поехать, как и к тебе. Вот и все, врать не буду, ностальгия по селу есть, рыбки охота половить в наших озерцах, да сражает неподъемность, все же седьмой десяток уже бежит. Но ты продержись до сотки, вот тогда и встретимся, если пригласишь, конечно. Шучу, не обижайся. Сам приеду. Погода у нас хреновая, третий или четвертый день дождь и четыре дня до пенсии невмоготу, только и письма писать. Поклон всей родне, а Ольге, конечно, большая любовь, хотя ей она к одному месту. Твой сын Артем».
Яків, звісно, Нінці за письмо й читання подякував, власноруч приготовленим яблучним соком пригостив. Ще стачило сили за день десяток чи й більше яблук втерти на старій тертці, видушити сік крізь марлю та дати настоятися – ціла літра получилася, упрів, довго віддихувався, робив перерви, али от він, чуть-чуть цукру добавив і, як каже його онука Ганна, – люксово вийшло.
– За твоє здоровля, – чокається Яків.
– Уп’юся, то листи й газети загублю, – сміється Ніна.
Якову добре. І що син згадав, хоч міг би й приїхати, з півтора десятка літ вже як приїздив, міг би й зібратися, али нехай, звісточка тоже ни кепсько. Живий, а що життя не вельми тепер у нього путяще, то що ж, був і офіцером, гордився колись Яків сином, і внуки статні, шкода, що Колька п’є, невідомо, чи й роботу має, писав колись Артем, що син у Китай їздить, барахлом торгує, а був же... Дай, Боже, пам’ять, техніком коло самольотув, щось там не склалося, скоротили чи що.
– Ваш Артем знов женився? – питає Ніна.
– А дідько його відає. У нього, як з Мариною свею розвівся, – не розбереш, ци то законна, ци так, на віру живуть.
– Тепер більше – на віру, – зітхає Ніна.
П’ють сік. Мовчать.
«Зроблю ще вина», – думає Яків.
Мусить зробити. У нього й вино, й наливка завше файні виходили. Більше гинших пригощав, ніж сам пив.
– Я піду, дядьку Якове, – озивається Ніна.
– Іди, хай Бог береже. І письмо принеси од теї дівки.
Ніна ставить склянку на старущий стіл, що тулиться до тину.
Витирає губи. Дивиться, наче хоче щось сказати й не одважується.
– Якби ви-те, дядьку Якове, знали її адрес...
– пять двайцять п’ять, – сердиться Яків.
Не знає він адресу. І Валік, каже, ни знає. Фамілію запам’ятав та що з того, куди писати, а як і написав би...
Боїться щось не те получити у відповідь. Таке, що вб’є... Вб’є надію?
"Століття Якова" отзывы
Отзывы читателей о книге "Століття Якова". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Століття Якова" друзьям в соцсетях.