Яків пообіцяв, що зникне. Ще цієї ж поночівки. Вночі справді вийшов з хати. Та вже на вулиці збагнув, куди його шлях проляже.

Вмирали рештки короткої літньої ночі. У корчах коло річки, біля обійстя Вергунів. Звідти те обійстя, подвір’я добре проглядалося. І поява Улянки рано-вранці з дійницею в руках. Живіт, вже геть великий, добре видно було. Бачив, як до хліва разом із свекрухою пройшла, бо ж у Вергунів не одна, а цілих п’ять корів. Як верталися і про щось говорили. Як вийшов Тиміш на подвір’я, став потягуватися, за хлів пішов, вочевидь, нужду справляти, потім умиватися почав, як Улянка зновика надвір вийшла й рушника чоловікові подала.

Майнула божевільна думка: вийти із своєї засідки, показатися. Хай уб’є, раз грозився. Він вже навіть підводитися став. І тут зрозумів, що не зробить цього. Не зробить, бо... Бо жити хоче. Щось нове до Улянки почуває, а як його назвати – не знає. Ніби перед собою не кохану дівчину (тепер вже жінку) бачить, а сестру свою. Сестру, котру тре’ оберігати. Як – не знає. Але берегтиме, віднині, може, навік, може, й у спомині.

Отче наш, що на небесах, – раптом зашептав. – Нихай святиться ім’я Твоє...

А коли закінчив тую молитву, почав іншу, своїми словами, що почали звідкись приходити.

Бажав Улянці щасливого життя, яко на землі і яко Пречистій Діві, шептав. А вже по закінченні тої дивної молитви покаявся – чи то перед Богом, чи перед нею – що ніколи в тому її житті не з’явиться.

І був шлях – цілий день зновика йшов – назад за Буг. А коли на світанку вже на крипі переправлявся – на березі постать дівочу побачив. Дівчина стояла і дивилася на річку, на крипу. Впізнав і несказанно здивувався – то ж Неоніла, Нілка, донька хазяїна тартака. Старша за нього, дівка на виданні, ряба, невродлива, з випнутою губою.

Чого б їй тут бути? Стрічає когось?

І тут як приском сипнуло – його ж і стрічає. Його, от яка біда. Його, з яким, може, парою слів перекинулася.

– Доброго ранку, Ясику!

– Доброго, доброго, – він не знав, що далі казати, а лице дівчини перед ним раптом розпливатися стало.

– Тибе батько послав за мною? – вимовив зрештою.

Вона густо почервоніла. Навіть ластовиння, здалося, фарба залила. Одвернулася, і раптом – голову назад, рвучко.

– Батько?.. Чого батько?.. Тато не знають, де я... А я подумала...

Вона вмовкла, ще більше засоромлена, а тоді вже подумав Яків: може, доля посилає йому подарунок. Хай і у вигляді цієї невродливої, рябої старої дівки.

«Али ж нє, – мало не скрикнув Яків наступної миті. – Али ж нє!.. Де ж то я стою, на якому березі, Господи!»

Частина друга

Червоний кінь


1

Їх двоє купають біля річки своїх коней. Двоє польських уланів – капітан, батальйонний командир князь Едмунд Радзивілл, і його ординарець, улан особливого кавалерійського полку Війська Польського Другої Жечі Посполитої рядовий Яків Мех. Яків потрапив у кавалерію й дуже тим пишається.