«Заб’ють, нишком заб’ють», – подумав і зрозумів, що тут уже над задумкою навіть цих двох, Пилипа і Матвія, що дивилися мовчки, али явно зневажливо, а може, й не зневажливо, а вороже, а може, те й друге, – тут уже Улянка сили не має, тут вступає щось таке, від чого треба рятуватися хіба що втечею. Або зневагою до смерті.

Пив чарку з Гершкових рук, дивився на корчмаря, а за його плечима випливав обрис ни то дерева, ни то жінки. Дивився старий жид, мовби правдешній пророк чи апостол із Старого Завіту. Двоє хлопаків косували оком. Щось виграв він, а щось програв. І що більше? Бо любов? бо Улянка...

– Коли ви-те, пане Гершку, такеї добрі...

– Пий, хлопе Якубе... Не всіє зі смертю герць виграють... Пий, мо’, й другу наллю.


16

Настав день, коли Оленка сказала:

– Якове Платоновичу, вам треба постригтися. Не заперечуйте. І пострижу вас я.

– Олька постриже, – сказав Яків. – Як завше. Альбо Тарас...

– Ні, я хочу, – труснула головою.

– Чим?

– Ну, хоча б ножицями, які у вас я бачила. А хочете – десь машинку дістану. Мусить же бути у вашому селі машинка.

– У мого племінника є машинка, – сказав. – Я принесу.

Покорився, бо захотілося, аби це дівчисько його таки постригло. Не те, щоб заріс, перед Зеленими Святами Олька трохи підчикрижила. Али хай стриже. Мо’, ще й поголить, ха-ха.

Яків сходив до Тараса, племінника, й приніс машинку. А з ним... А з ним прийшов Валік, Валько, Тарасів син, який цього року закінчив школу й уже поступив до якогось там ніверситету чи й до двох одразу й типерка вибирав, куди ж їхати через два тижні вчитися – до Луцька чи Львова?

– І хто ж то в нас такий молоденький і гарненький? – сказала-проспівала Оленка.

Валік відразу геть почервонів, збентежився, закліпав очима. Став мовби тоже дівчинкою, тилько соромливою.

– Мовчи, сороко, – гримнув Яків, начеб на свою доньку чи внучку. – У краску мені внука ввила, а він...

– А він ходить в дитсадочок і чемно пісяє на горшочок, – засміялася Оленка.

Тут і Валік посміхнувся. А в Якова невідомо чого пропала охота далі сварити цю козу-дерезу.

А вже як його постригла, то пішли вони з Валіком до гайка, що ріс посеред села. Яків обдивлювався себе у шматку розбитого колись овального дзеркала – майже ніц не лишила з його рідкого старечого волосся ця сорока – і раптом подумав, що Валік чого доброго влюбиться. Тоді на його душу впаде ще один гріх. Бо тая дівка... Ни тико ж наркоманка, али...

Наче втікаючи од думок, він став вдивлятися в люстро. Старий, старий, старий... Блекнуть очі, карга у них сидить і крадькома за цим світом підглядає, де дибає дід-дідуган.

Шматок скла вислизнув з рук і впав на землю. Розколовся. Яків узявся збирати осколки і думав – на щастя ци на біду? Зібравши, не міг розігнутися. Сів прямісінько на землю. По землі повзали мурахи, великі, з крилами – певно, як не сьогодні, то завтра буде дощ. А може, й щось більше: такі мурахи – точна прикмета.

Таким, сидючим, і застали його хлопець і дівчина.

– Якове Платоновичу, вам погано?

– Щось мені заколихалося на землі, – сказав Яків.

Вони допомогли підвестися. Нє, голова не крутилася. Глянув на обох, хотів щось вичитати на лицях. Світяться обоє.

– То я піду, діду, – сказав Валік.

– Йди, хотя могли б разом і пообідати.

– Ні, я ще не хочу їсти...

Оленка провела його двоюрідного внука до старих розхняблених воріт. Стояли ще там і щось балакали. А коли вернулася, сказала:

– Гарний у вас внук, Якове Платоновичу. Добрий, а тому важко йому буде на цьому світі жити... Не бійтеся, не спокушала. Якщо сам не спокусився.

Що значили ці неїні слова, пояснювати не стала. Тильки сказала, що заведе його до хати. Хіба він маленький, обурився Яків. Авжеж, не маленький, згодилася Оленка і подивилася на нього:

– Я, знаєте, Якове Платоновичу, любила колись, коли мене мамка підстригала. У ранньому дитинстві, як кажуть. Дивуєтеся, що в мене була матір?

– Нє, чого ж... У всіх є матері.

– Точно...

Вона раптом з доброго дива закотила очі. Хапала широко розкритим ротом повітря. Стала шукати руками опори. И таки гепнулася на землю. Коли ж Яків нагнувся над нею, став голову терти руками, глипнула очицями, сказала чомусь, як перше, російською:

– Пора, навєрное, мнє умирать, дєд...

– Побалакай мені, побалакай...

Яків удавано сердився і водночас радів, що не знепритомніла. Бо що б робив тоді? Чи було б сили по дохтурку побігти? Побігти... Гой...

– Геть кепські мої діла, раз одна паршива згадка розхвилювала, – Оленка сама звелася. – Хочете дізнатися, хто була моя мамка?

– Як захочеш, то й сама скажеш...

– Правильно, дідусю мій Якове...

Вона встала, подала руку йому. Обоє вже на рівних стояли. Начеб одне одного й підтримували.

– Чого ви мене не проганяєте, Якове Платоновичу? – спитала.

– Захочеш, то сама підеш, – відказав Яків. – Рано ще тобі йти.

Вона нічо’ на те не сказала. Потюпцяла за хату – плакати, думати, втікати од якихось явно неприємних згадок.


17

Біля його вуха свистіла куля. У тому самому гайку, куди приходив щовечора, все ще на щось сподіваючись. Хоч знав, що Улянка більше не прийде. Ніколи не прийде. Тим більше, що жила тепер на іншому кутку.

Тоді стояла зима. Він уперто прошкував засніженим полем, набираючи за халяви снігу. Потім тупцяв на місці, довго стовбичив, виглянув місяць з-за хмари, ніби хотів спитати: нащо тут стовбичить ця дивна людська істота? Чого жде? Коли ж геть замерзлий рушив додому, на краю гайку і просвистіла куля. Далі він побачив звіддалік, посеред поля, темну людську фігуру. Впізнав – Тиміш.

Яків ступив крок, другий, спинився, підставив себе. Просвистіла друга куля, за нею і третя. Тиміш, він знав, був добрим стрільцем, не раз ходив на полювання, батько його навіть мав дозвіл на тримання рушниці.

Тиміш грався з ним, навіть не лякав, а саме грався. Ось що він збагнув і хрипко засміявся. Хрипко й гірко.

А з боку сусідської хати з’явилася ще одна фігурка – жіноча. Вона бігла до Тимоша, спотикалася, раз упала, звелася й знову побігла. Улянка! Авжеж, то бігла Улянка. Звідти він не чув, що казала до свого законного чоловіка. Тильки побачив, як той ударив Улянку. Штурхонув її прикладом рушниці. Погнав до хати. Вдарив раз, удруге прикладом рушниці. Коли Улянка впала, копнув ногою.

Яків зірвався з місця й щосили побіг до них.

– Тимоше! – хрипкий звук, що вирвався з горла, впав у сніг.

Куля зачепила плече, вирвала шмат старого батьківського кожуха. Та Яків побіг далі. Стрибком кинувся до Тимофія, щоб вирвати з рук рушницю.

– Якове! Яшо! – Улянка гукнула не своїм голосом.

Яків таки встиг шарпнути зброю і відкинути вбік.

Та до нього кинулася Улянка і вдарила кулачками в груди.

– Яшо, чого тобі треба?

Він схопив її за плечі. Струсонув. З усієї сили.

– Чого треба, питаєш? Хочеш, щоби цей нелюд убив?

І тоді вона висмикнула свою руку з його. Сказала явно з ненавистю:

– Тиміш мій чоловік, Якове. І волен робити зі свею жінкою, що хоче. А тобі до нас раджу не лізти. Не лізь у чужу сім’ю, чуєш, сусіде?

Яків глянув на Улянчиного чоловіка. Той стояв і торжествуюче посміхався – навіть при місячному світлі добре було видно ту усмішку, що зміїлася на виразних, аж не чоловічих губах.

– Звиняйте, сусіди, – сказав Яків.

Хотів сказати з глумом, а вийшло начеб жалісливо. Мовби справді вибачався. Чи навіть просив прощення. Прощення?..

Ішов додому, знаючи, що більше на місце їхніх побачень не ступить його нога. Був би того вечора чи вже й ночі вдячний, якби Тимошева куля таки влучила в нього.

Та пострілу не було. За його плечима сусідським городом чоловік його коханої гнав свою жінку додому. Може, й бив. Озирнутися не стачило сили. Улянка знову його зрадила. Вже на своєму подвір’ї, де чипіла мовби заціпеніла мати, подумав – зрадила, аби знов порятувати.


18

Був засніжений зимовий ліс, куди Яків забрався ловити зайців. Ліси довкола Загорян ділилися на панські – графські й просто шляхетські, кількох панів, що тими лісами володіли, державний ліс, ділянки, що належали кільком багатим загорянцям, і гмінний. У панському, як і державному, полювання для хлопів-селян було суворо заборонено. Траплялись випадки, коли в графському єгері панські чи гайдуки підстрелювали одчайдухів і діло кінчалося могилками, бо подавати в суд ніхто не насмілювався. Хіба що Пилип Сукотьків, коли його сина Карпа знайшли із кулею в грудях, та той суд коштував цілої корови й скінчився нічим, бо, мовляв, мало хто міг хлопа, порушника приватних володінь, підстрелити. У державному лісі полювати можна було хіба за ліцензією чи одноразовим дозволом, але та бомага коштувала неабиякі гроші. На приватних ділянках, хазяйських чи куркульських, як уже в двадцяті роки в них казали, там уже... як хіба зловить хазяїн. Плату у гмінному лісі, який колись був громадським, общинним, була помірнішою, ніж у державному. Хоч і ліс був той набагато біднішим, заболоченим, куди зайці та лисиці забігали чи забредали косулі тилько взимку, коли земля підмерзала.

Платон Мех, а за ним (спершу з батьком, а потім і сам) ходив і Яків на полювання зрідка із таємним петлюрівським ружжом, і силки ставив і в панських, і в гмінних лісах, і на вергунівських, ба й Федотових ділянках. До лісу Жечі Посполитої тильки не ліз, бо там, як зловлять, то підстрелити не підстрелять, а такого штрафиська впаяють, що очі на лоба літ п’яток будуть лізти, його відробляючи, – чи то на роботах державних, чи збираючи гріш до гроша, аби придбати корівку чи й коня, виведених із хліва.