— Тест на вагітність брали?

— Я вже чотири роки купую тести — і нічого, — байдуже відповіла.

— Все одно відвідайте гінеколога, — закінчила огляд. — Може щось з гормонами, — підвела підсумок і попрощалася.

Емілія спробувала підвестися, але в голові знову запаморочилося.

— Та що за… — сердито буркнула. — Здається, візиту в поліклініку таки не уникнути.

Дільничний гінеколог Алла Борисівна Глотова довго оглядала Емілію. Зробили навіть ультразвукову діагностику.

— Це диво, — нарешті повідомила радісну звістку лікарка, яка вела Емілію від самого початку й не один рік планувала з нею вагітність. — Нарешті звершилося!

— Ви про що? — відразу й не зрозуміла Емма.

— Ти при надії, — блиснула чарівними зубами Алла Борисівна.

Молода жінка заціпеніла. Невже рішучість так багато важить? Лише нещодавно поставила собі за мету завагітніти й народити за всяку ціну — і от маєш… Небо почуло її.

— Це т-точно? — тремтячими руками погладила живіт.

— Орієнтовно вісім-дев’ять тижнів. І ще… — на мить замовкла. — Думаю, малюків буде двоє, — очі лікарки хитро заблищали.

— Що? — розкрила від здивування рота Емілія, наче хотіла повітря вхопити. — Господи! — звела до неба широко розплющені очі.

— Уявляю, як зрадіє Антон, — знімаючи рукавички для огляду, мовила Глотова.

— Він буде дуже щасливий, — витерла зволожілі очі Емма. — Адже надія вже майже згасла у ньому. Я відчуваю. Двоє, кажете? — плачучи сміялася. — Оце так нагорода Всевишнього. Сьогодні вранці пташка вдарилася у моє вікно. Я думала — погана новина, а виходить…

— Грандіозна! — аж розвела руками Алла Борисівна, намагаючись показати масштаби.

Вийшовши з поліклініки, найперше зателефонувала чоловікові.

— Привіт, любий, — неймовірно хвилюючись, почала. — Не заважаю? Можеш говорити?

Антон аж отетерів. На мить відняв слухавку від вуха й ще раз глянув хто телефонує. З моменту одруження слова «любий» від дружини не чув.

— Кажи, — не витрачаючи часу на всякі там панькання, сухо відповів.

— Ввечері будеш? Чи знову багато роботи? — обережно поцікавилася.

— Ти сумуєш? — якось іронічно перепитав.

— Дуже, — загадково Емілія.

— Тоді чекай, — повеселішав Антон, наче з коханкою про побачення домовився.

Але минула вже дев’ята й десята вечора, а Волошин не поспішав додому. Дружина приготувала стіл, запалила свічки, накрила романтичну вечерю. Проте чоловіка не було. На дзвінки не відповідав, повідомлень не надсилав.

Жінка зрозуміла. Він не прийде, як останнім часом частенько це робить.

Досі вона не надавала цьому значення. Однак зараз наче прозріла. Яка робота о такій порі? Ні, він слідчий, це ясно, всяке буває. Але його відсутність — уже не виняток, а правило. Треба щось міняти.

От сьогодні вона й розставить усі крапки над і. Хоче частіше бачити чоловіка вдома, щоб посміхався, приділяв увагу і все таке. Пора повертатися до нормального життя.

Глянула на годинник. Майже дванадцята. На столі все охололо. Свічки догорали. Повільно піднялася, сумно попленталася до спальні.

Раптом почула, як клацнув дверний замок.

— Ти ж казав, що сьогодні не затримаєшся, — зустріла його в коридорі Емілія.

— Казав? — скривився Волошин. — Не пам’ятаю, — здивовано посміхнувся й ледве втримався на ногах.

— Ти п’яний? — запереживала. — Що сталося?

— А що ще може статися? — гірко відповів Антон. — Просто напився, розслабився. Не можна?

— Це неймовірно, — опустила руки Емма. — Має ж бути якась адекватна причина.

— Хочеш знати причину?! — крикнув, тримаючись за стіну. — Більше чотирьох років ми разом! Чотири роки! — голосно повторив. — А ти навіть дитину не народила, не кажучи вже… — прикусив язика. — Набридло бачити у ліжку холодне тіло й скляні очі. Все! Може на п’яну голову…

— Припини! — вперше закричала на чоловіка Емілія. — Завтра шкодуватимеш про свої слова!

— Не шкодуватиму, — впевнено відповів. — Шкодую лише, що колись пустив тебе у своє серце. А зараз вирвати звідти не можу. Всю душу мені розтерзала! — міцно стис кулак і вдарив себе в груди. — Всю на шмаття! Знаєш, як воно, згорати від кохання, бажати й розуміти, що тебе лише терплять, зціпивши зуби? Га? Не знаєш?! Хочеш покажу?! — різко вхопив її за руку.

— Не чіпай! — налякалась Емілія.

Таким Антона ще не бачила. Те, що зараз озвучив, справді було в їхній сім’ї. Але якось висіло в повітрі, не озвучувалося. Вона покірно виконувала усі його забаганки, не сперечалася. Думала, цього досить. Але, що йому так боляче, навіть не підозрювала.

— Йди сюди! — грубо потягнув її у спальню Антон.

— Не треба, — заблагала бідолашна. — Що ти робиш? Зупинись!

Та Антон не зважав. Мов божевільний, з розгону кинув дружину на ліжко.

Скориставшись невеличкою дистанцією, жінка намагалася відповзти, але він ухопив її за ноги й притяг до себе.

— Зупинись! — плачучи кричала нещасна, розуміючи, що не вирветься. — Відпусти! Я вагітна! Вагітна!!!

Антон завмер.

Вмить протверезів, наче йому в обличчя з розгону відро крижаної води плеснули.

— Щ-що? — ледве видавив із себе, ошелешений почутим. — Спр-равді?

— Так, — важко дихаючи й утираючи заплакані очі, підтвердила. — Дев’ять тижнів. Я ж спеціально романтичну вечерю приготувала. Думала — раніше прийдеш, я урочисто повідомлю… — схлипуючи, пояснювала.

Антон міцно стис повіки. Скули його заходили.

— Пробач, — важко прохрипів. — Прости ідіота, — винувато опустив голову дружині на коліна.

Емілія заспокоїлася й погладила чоловіка.

— Як же я люблю тебе, Еммо, — піднявся й ніжно глянув у її сумні очі. — Божеволію від думки, що все летить шкереберть. Не хочу втрачати… Не можу… — обняв і міцно притис до грудей.

— Все буде добре, — ковтаючи сльози, відповіла. — Тепер усе буде добре… Наша радість подвійна. Малюків буде двоє.

— О-о-о, — солодко простогнав Антон, занурюючись у м’яке волосся дружини. — Моя кохана…

Наступного дня Емілія на крилах щастя летіла до матусі поділитися радістю.

— Що-о? — аж задеревіла від почутого Ірина. — Як?

— Ти не рада? — відразу не зрозуміла донька. — Нарешті Господь змилостивився і…

— Як це змилостивився? — перебила її мати. — Хіба ти молилася? Просила Його про щось?

— Що з тобою? — не витримала Емілія. — Твої слова колючі. Може, я й не стояла цілодобово на колінах, але думками ніколи не забуваю про Всевишнього. Усе в Його руках, знаю. Та й ти… молилася. Хіба ні?

— Так, — важко опустила голову Ірина. — Багато. Але мене Господь не почув. Напевно…

— Я не розумію, — зацікавилася Емма. — Ти про що?

— А стать дітей уже відома? — підняла на дочку благальний погляд, наче останню надію на щось плекала.

— Ні, звичайно, — витріщила на неї свої здивовані очі вагітна жінка. Незрозуміла поведінка матері явно лякала.

— Боюся, будуть хлопчики, — голосно зітхнула Ірина. — Хлопчики… — дивно повторила.

— Ну все, мамо, — не витримала Емілія. — Якщо ти зараз же не поясниш, про що мова — я ображуся. Не мовчи, бо не жартую. Справді, — категорично заявила.

Ірина підняла на неї засльозені очі й криво усміхнулася.

— Серце не витримує, — сумно виправдовувалася. — Шкодую, що не зможу обняти їх, побавитися. Не дочекаюся…

— Нащо так мене засмучуєш, рідненька? — обняла неньку зворушена Емілія. — Хіба ми господарі свого життя? Чому сама вирішуєш, коли що буде?

— Відчуваю… — слабо прошепотіла Макарова.

А вночі, коли залишилась на самоті — віддала Богові душу.

Емма важко пережила смерть матері. Антон спочатку навіть не хотів пускати її на похорон. Але це ще більше розривало серце дружини. Мусів змиритися.

— Мамко, — ридала над труною невтішна Емілія. — Нащо ти покинула мене? Наче свідомо попрощалася? А я, дурна, не зрозуміла, — заливалася сльозами, цілуючи холодне неживе обличчя. — Залишила тебе саму. Прости. Прости, — поправляла рано посивіле волосся й хустинку на нерухомій голові. — Як же я буду жити без тебе? Як? — обнімала, мов живу.

— Пора, — легенько обняв дружину за плечі Антон, даючи зрозуміти, що труну забирають, аби віддати тіло землі.

Емілія відступила й прикрила рота рукою, наче душевні крики намагалася заглушити.

Волошин притис жінку до себе…

* * *

Сьогодні Тимур приїхав на роботу аж після десятої. То був один із надзвичайно завантажених днів. Засідання у суді до обіду. Заплановані зустрічі з клієнтами. Ще одне засідання після обіду.

Найперше увімкнув комп’ютер, передивився електронну пошту, потім глянув у нотаріальну базу й… заціпенів… квартира Ірини Макарової перейшла у спадщину! Значить…

— Померла все-таки, — задумано прошепотів і відкинувся на кріслі. — Не пройшло й семи місяців після нашої розмови. Царство їй Небесне. Бідна жінка…

Згадав про конверт.

Знайшов його у сейфі.

«Треба з’їздити й віддати, — подумав. — Але коли? — нервово глянув на годинник».

— Ваша кава, — весело повідомила Клара, заносячи тацю з запашним напоєм.

Батурін не тримав власної секретарки. Клара була таким же юристом, як і решта його працівників. Але вже якось так склалося, що вона завжди ближче до Тимура, знає його графік, за потреби свій пристосовує до нього. Якщо якісь гості у шефа — із задоволенням пригостить чаєм. Тому для неї двері кабінету боса завжди відчинені.

— Ви сьогодні якийсь особливо заклопотаний, — відмітила дівчина, кладучи піднос на стіл.

— Важкий день, — погодився Тимур, обмахуючи обличчя конвертом, наче віялом. — Два засідання у суді, клієнти та ще й… — глянув на конверт.

— Що там? — серйозно запитала Клара.