— Кава? Чай? — люб’язно запропонував юрист.

— Мабуть, чай, — злегка усміхнулася. — Кави мені не можна.

— Секунду. Кларо, підготуй нам чаю, — попросив по внутрішньому телефону свою помічницю.

— Про мій візит до юриста не знає ніхто, — загадково почала Ірина Макарова. — Я випадково почула, як друг зятя — Ігор Мостовий — спілкується з вами по телефону і зрозуміла, що… — замовкла, наче підбирала слова.

— Мені потрібна саме така людина… — нарешті продовжила. — Потім попросила номер телефону, розпитала про вас, але спеціально вичекала деякий час, перш ніж подзвонити.

— Це якась делікатна справа? — зацікавився Тимур. — Ви ж казали — мова піде про квартиру.

— Про квартиру, — боляче усміхнулася Ірина. — Я хочу залишити її доньці, але чи вийде? Треба постаратися встигнути…

— Хоч ми, юристи, звикли прораховувати все заздалегідь, чого й іншим радимо, у вашому випадку — я здивований. «Не зарано так думати?» — хочеться запитати. Пробачте, але гадаю — півстоліття ви ще не відсвяткували? — спробував підбадьорити клієнтку. Хоч, треба визнати, вигляд у неї був і справді хворобливий.

— Сорок дев’ять, — з гіркотою уточнила Ірина.

Тимур не зміг приховати здивування. Ще секунду тому, думав, що робить жінці комплімент, коли має на увазі п’ятдесят.

— Серце, — пояснила Макарова. — Важкі пологи в молоді роки. Я ледь Богу душу не віддала. Отак і жеврію.

— Важкі пологи? — мимоволі вихопилося в Батуріна. — Жили в селі? Не було кваліфікованих лікарів?

— У селі? — здивувалася Ірина. — Я росла в сім’ї військовослужбовця. Батько — офіцер. Зі служби звільнився у званні полковника. Ми багато їздили з міста в місто. Села у своєму житті до пуття й не бачила. Пробачте, що забираю ваш час, — раптом схаменулася.

— Ні, ні, — заспокоїв її Тимур.

При згадці про військових неабияк зацікавився. Адже сам колись служив у Збройних Силах.

— Продовжуйте. Сьогодні ви моя остання клієнтка. На годинник можете не дивитися.

— Моя мама — Марія Білич — була вчителькою початкових класів. Ось вона точно все знає про село. Адже народилася й росла у гірському поселенні, в Карпатах. Туди повернулася й після закінчення педагогічного училища. Батько випадково опинився у тій глушині. Разом з другом — молодим лейтенантом — приїхав у відпустку. До тих пір справжніх зелених гір і не бачив. Там закохався. Одружився. Забрав свою молоду дружину колесити по величезному Радянському Союзу. У 1962 році, в далекому Ніжнєвартовську світ побачила я — єдина дитина своїх батьків… — при цих словах Ірина знову замовкла. Її обличчя огорнув сум.

Тимур уважно слухав, не вставляючи ні слова. Зазвичай він не витрачав на клієнтів зайвий час. Навіть багаті впливові люди, як правило, вкладалися у визначені ним кілька хвилин, годин, залежно від справи. До того ж Батурін не практикував приймати випадкових людей. Якщо такі зв’язувалися з ним — доручав ці справи своїм помічникам. Адже послуги його недешеві. То ж дозволити собі консультацію такого кваліфікованого юриста міг далеко не кожен перехожий.

Проте Ірина викликала в Тимура якусь внутрішню симпатію. Ще при спілкуванні телефоном, коли домовлялися про зустріч, відчув: вона якась особлива, хоч і не з впливового кола. Хіба що зять працює в прокуратурі. Відчувалося, що її привела не банальна справа… Тому вичікував.

— Доля склалася так, що я рано вийшла заміж. Поїхала з рідного дому за кордон, у Чехословаччину, — продовжила Макарова. — Ми з чоловіком Давидом жили у Празі. Там народилася донечка, Емілія. Тоді, здавалося, ніяка сила не спроможна була зруйнувати наше щастя. Коли Емілії виповнилося чотири роки — я знову завагітніла. Але народжувала дуже важко. Хлопчик був мертвим. А це, як розумієте, окрім фізичної, ще й душевна рана, яка не загоюється роками. Давид по-своєму важко пережив смерть сина. Почав налягати на пляшку. Коли дійшло до рукоприкладства — ми розійшлися. Я, разом з дочкою, повернулася в Україну. Зараз мешкаю у Києві. Дочка з чоловіком окремо. Часто навідуються, дякувати Богу.

— А що внуки? — раптом запитав Тимур.

У розповіді про життя Ірини не почув чогось, що зацікавило би його. Може, справа якось пов’язана з онуками?

Макарова затягнула паузу.

Батурін насторожився.

«Точно, — серцем відчув. — З онуками щось не так…»

— Поки що Бог не дає, — важко мовила. — Але може то й на краще… Нехай би й не давав…

Тимур заціпенів.

Це ж мати про рідну доньку говорить. Як можна…

Запанувала незручна тиша.

— Добре, — першим почав. — Документи, про які ми говорили, у вас із собою? — дав зрозуміти, що готовий приступити до справи.

— Так, так, — миттєво відреагувала Ірина й виклала на стіл все необхідне. — Я брала кредит у банку під заставу квартири. Все начебто сплатила. Ось квитанції. А нещодавно отримала повістку до суду. Кажуть, позивається установа банку, якій я заборгувала чималі відсотки. Потім це набігло у кругленьку суму, на яку ще й наклали штраф. Не хочу турбувати доньку без потреби. Якщо це справді серйозно — скажіть. Порадьте, що маю робити? Адже хочу оформити заповіт.

Тимур уважно передивився документи.

— Я візьмуся за вашу справу, — задумано почухав підборіддя. — Завтра зустрінуся з юристом банку і повідомлю вас про результат розмови. Думаю — ми це швидко вирішимо. До суду не дійде.

— Щиро дякую вам, — простягнула руку на прощання Ірина.

За кілька днів Батурін зателефонував і повідомив, що питання по кредиту вирішене. Недобросовісний банк, зрозумівши, що має справу з кваліфікованим адвокатом, швидко дав задньої. Адже Тимур натякнув на зустрічний позов та моральну шкоду. У його клієнтки, мовляв, хворе серце. На цьому можна неабияк зіграти.

— Не знаю, як вам і дякувати, — мовила зворушена Ірина. — Я навіть не сподівалася на таке швидке вирішення питання. Скільки я вам винна?

Тимур сумно глянув у її виснажені хворобою очі.

— Друзі моїх друзів — мої друзі, — важко посміхнувся, маючи на увазі Мостового. — Ваше питання коштувало мені лише однієї незначної розмови з молодим і зовсім недосвідченим юрисконсультом. Тому… — зітхнув, — немає за що розраховуватися. Візьміть документи, — простяг червону папку. — Можете йти до нотаріуса й оформляти своє житло на доньчине ім’я. У реєстрі по кредитних заборгованостях воно більше не світиться.

— Ні, ну що ви, — запротестувала Ірина. — Дякувати Богові, на консультацію юриста, навіть недешевого, я ще здатна…

— Будьте мені здоровенькі, — перебив її Тимур. — Інколи, гроші — не головне.

«Хіба плата смертельно хворої жінки за банальну консультацію принесе збагачення? — про себе подумав. — Чи може якось вплине на фінансове становище?»

— Ви — добра людина, — зніяковіла Макарова. — Знаю, що переходжу межу пристойності, але…

— Кажіть, не соромтеся, — підбадьорив її юрист.

— У мене є ще одне прохання, — зам’ялася Ірина. — Цей лист… — витягла з жіночої сумки жовтий цупкий конверт. — Якщо можна… після моєї смерті віддайте доньці.

Батурін заокруглив очі від здивування. Дивне прохання. Це ж адвокатське бюро, а не банк, де зберігають цінні речі. Та й жінка до пуття нічого не пояснила. Відчував, що цей клаптик паперу точно якось пов'язаний з тим, про що вона тут довго розповідала минулої зустрічі. Нащо йому на голову чужі таємниці? А якщо у листі йдеться про вбивство, наприклад? Потім воно розкриється і ниточки приведуть сюди? Ні, ні! Йому це зовсім не потрібно.

— Ви пробачте, — встав із-за столу, не торкнувшись конверту, — але такі речі зовсім не входять у сферу послуг, які я надаю. Вам конче необхідно, щоб цей лист потрапив до рук доньки після вашої смерті? — підозріло скосив очі.

— Так, — ствердно відповіла Ірина. — Тільки після моєї кончини. Прошу, не відмовляйте, — благально глянула в його карі очі. — Тут немає нічого крамольного, — наче прочитала думки Тимура. — Я могла би залишити його своїй подрузі, Зої Черкасовій. Але вона не збереже. Розкриє з цікавості й наробить біди.

— А за вашого життя донька ніяк не може дізнатися про те, що там написано? — ще раз уточнив. — Обов’язково чекати смерті?

— Я їй цього не скажу… — важко задихала жінка. — Не зможу…

Тимур зрозумів.

Там чиясь сповідь.

І не дуже втішна…

Але чому саме йому випало вручати такі листи? Дівчина спокійно живе. Має сім’ю. Нічого не підозрює. А в один прекрасний день він, мов грім серед ясного неба, віддасть їй цей конверт. Маячня якась. Не поспішав погоджуватись.

— Будь ласка, — майже прошепотіла хвора жінка. — Не знаю, чому, але після спілкування з вами — остаточно переконалася, що ви — єдина людина, котру можу просити про цю послугу. Довіру, що викликаєте у мене, важко переоцінити. Не відмовте. Нехай вас не обтяжить це скромне прохання.

Тимур не витримав. Слова жінки вразили його. Це наче остання воля помираючої. Як можна не погодитися? З першої хвилини спілкування відчув у ній якусь рідну, близьку душу. Наче доля в якомусь житті вже пересікала їхні шляхи. Або ще пересіче?…

Неохоче взяв листа. Поклав у верхню шухляду робочого столу.

Попрощався з Іриною.

Знову сів на робоче місце. Дістав конверт. Довго крутив у руках. Його так і підмивало розкрити і прочитати все одним махом. Але стримався. Це чуже життя. Чужі таємниці. Нехай з ними розбираються ті, кому належить. Ірина — молода жінка. Незважаючи на хворе серце, їй ще жити й жити. Цей лист довго вкриватиметься пилюкою, поки дійде до адресата.

З цими оптимістичними думками причепив до коричневого конвертика, написаний своєю рукою на білому клаптику паперу адресу квартири й ім’я жінки, якій належить його віддати, і зачинив у сейфі…

Наступного вечора, як і обіцяв, повів Нору в ресторан.

— Ого, — раптом здивовано розширила очі дівчина, — а це часом не твоя Діана? — кивнула на столик під стіною.