— Денис казав: такий стан — недобре, — ділилася своїми страхами з Тимуром. — Взагалі, якби не він… — задумалася. — Не знаю, як Емілія пережила б тоді…

— Ти справді у це віриш? — скривився Тимур.

— Я була з нею поруч цілий рік, — відчула нотки іронії в голосі Батуріна. — Згідна, Долгаєв — не першокласний психолог. Але його особлива турбота й теплота… Особисте переживання за Емму… Розумієш? — намагалася пояснити.

— Розумію, — вже відверто саркастично посміхнувся. — Він же закоханий, отже — турботливий…

— Що? — ненароком вихопилося у здивованої Діани. Вона якраз несла свіжу каву. — Так от чому… — згадала сумний вигляд Долгаєва на батьковому весіллі.

— Це правда, — підтвердила Уляна. — Але саме він підняв її на ноги, коли жити не хотіла. Коли Емма повернулася із санаторію — найперше поїхала у клініку, до нього. Йому розповіла про своє кохання. У нього спитала поради. Розумієш? Не в тебе, не в мене, а в нього! Саме тоді я зрозуміла, що думка Дениса для Емми справді важлива.

— З вокзалу до клініки? — не повірив власним вухам Тимур. — Як?

— Отак, — серйозно відповіла. — Прямо до Долгаєва. З валізою в руках.

— Не може бути… — здивовано нахмурив брови. — Хоча… може, ти й права, — серйозно задумався. — Інколи велике бажання допомоги, особисте переживання за пацієнта діє сильніше за пігулки… Я спробую привести його…

Та скільки не набирав знайомий номер — Долгаєв не відповідав. Після сутички з Батуріним зовсім не горів бажанням спілкуватися. Образа ще гірко пекла його серце. Бажав Емілії щастя, але другом родини бути не поспішав. Востаннє бачились на весіллі Тимура. Потім знаходив безліч причин, щоб уникнути зустрічі.

Батурін поїхав у клініку. Настав час вибачитися і забути минуле. Давно потрібно було це зробити. Адже вони друзі…

— Навіть не знаю, що тобі й казати, — загадково повідомив Суворін. — Денис у відпустці. Думаю… не один… не казав про свої плани.

— Кудись поїхав? — запереживав Тимур.

— Ще вчора був удома.

Тимур різко повернувся і збіг східцями.

— Які люди? — саркастично усміхнувся Долгаєв, коли побачив Батуріна на порозі власної квартири. — Чого тобі?

— Емілія… — не роздумуючи, випалив Тимур.

Денис затих. Усмішка повільно сповзла з обличчя.

— Заходь, — широко розчинив перед гостем двері. Зрозумів: сталося щось серйозне. За інших обставин колишній друг навряд чи шукав би його.

— Вона потребує твоєї допомоги, — все розповів і пояснив ситуацію.

— Я не зможу, — вислухавши, присів Денис.

— Розумію, — зітхнув Тимур. — Все ще сердишся…

— Та до чого тут!.. — підвищив тон Долгаєв і скочив на ноги. — Справа в іншому…

— В іншому? — зупинив на другові здивований погляд.

— Хтось із мудрих казав: «Ніщо так боляче не ранить, як правда», — глибоко вдихнув Денис. — Ти був правий. Я не першокласний спеціаліст. Емілія ходила до мене тому…

— Їй не потрібен сухий психолог! — закричав Тимур. — Лікар, який натикає ін’єкцій і нагодує отруйними пігулками. Їй потрібен друг, — вже значно тихіше докінчив. — Людина, якій довіряє. Яка була поруч у найважчі часи, пройшла з нею пекло переживань. Ти — прекрасний спеціаліст. Я готовий тисячі разів вибачитися за моменти недовіри. Саме завдяки тобі Емілія наважилася почати все заново. Саме тобі завдячую своїм родинним щастям. Адже, як виявляється, з вокзалу найперше поїхала до тебе. Я втратив дар мови, коли це почув. Не перебільшую, правда. Якщо зараз хтось і здатен достукатися до неї — це лише ти…

— Не знаю… — засумнівався Долгаєв. — Я б з радістю, але…

Батурін все зрозумів.

Більше не наполягав.

Мовчки повернувся, щоб піти. Та раптом його увагу привернув жіночий браслет, що лежав на комоді. Дуже вже він був схожий на прикрасу, яку Тимур колись спеціально замовляв на 25-річчя Нори. Сам обрав дизайн коштовного подарунку, узгодив з досвідченим ювеліром.

Повільно підійшов, роздивився. Точно. Той самий. Робота ж ексклюзивна, переплутати важко.

«Невже?… Нора й Денис?…» — майнуло в голові.

— Ти все вірно зрозумів, — перервав його думки Долгаєв. — Я вже не одинокий. Це належить жінці, яку люблю. Ми вже кілька місяців разом. Зустрілися у найважчий для нас обох період. Два розбиті серця, мов загублені пазли, нарешті склалися в одне закохане, — як завжди по-філософськи пояснив Денис. Проте зараз його слова зовсім не дратували Тимура. Навпаки: відчув полегшення, наче тягар з душі скинув. Адже визнавав, що причиною страждань двох близьких йому людей був саме він, оскільки невимушено став на житейській дорозі як Нори, так і Дениса.

— Досі ми приховували наші стосунки, — продовжив Долгаєв. — Але нещодавно вирішили одружитися. То ж…

— Бажаю щастя і тобі, і Норі, — не дослухав Батурін. — Щиро… Правда… — з теплотою глянув на браслет.

— Ти знав? — від здивування в Дениса ледь дух не перехопило. — Олег сказав? От друг… — незадоволено похитав головою. — Я ж просив… Коли час настане — сам розповім.

— Олег тут ні до чого, — зітхнувши, посміхнувся Тимур. — Я сам здогадався. Знайома прикраса, — поклав на місце браслет. — Зроби її щасливою, — перевів погляд на Дениса. — Створи міцний шлюб, кохай, бережи, подаруй дітей. Нора заслуговує найкращого, — мовчки попрямував до дверей.

— Зачекай, — наздогнав його Денис і співчутливо торкнувся плеча. — Поїхали. Я поговорю з Емілією.

…Емма лежала на одному боці, заплющивши очі. На перший погляд могло здатися, що спить. Та Долгаєв добре знав, що означає такий «спокій». Він не віщував нічого доброго. Вона занурювалася в себе. Наглухо зачиняла двері своєї душі. Нікого туди не пускала. Нікого не чула. Навіть поштовхи власної дитини не змушували її здригнутися.

Денис присів на краю ліжка й не міг знайти слів, щоб почати непросту розмову. Панувала тиша. Тимур не перебільшував, коли говорив про тривожний стан дружини, це очевидно.

— Еміліє, — важко почав Долгаєв. — Вперше визнаю, що… — запнувся, не в змозі дібрати потрібних слів.

Почувши голос Дениса, Емма розплющила очі. Вони були байдужі й дивились в нікуди. Але то додало йому впевненості. Вона реагує! Хоч слабо, але реагує!

— Я бачив тебе у горі, — згадав ту страшну ніч. — Потім бачив у радості, — згадав церкву й вінчання. — Ти справді була щаслива… І залишаєшся такою, бо що таке щастя? Усмішка рідної людини. Теплий дощ за вікном. Чути, як б’ється серденько твоєї дитини… — узяв її руку й легенько поклав на живіт. — Берегти у пам’яті всіх, хто був колись поряд. Все це — справжнє щастя. Варто тільки вміти побачити його, цінувати, берегти. І не забувати дякувати Всевишньому, який все це дав тобі, — глибоко замислився. — Не повертайся в минуле, — за мить продовжив. — Там порожнеча. Туди не можна. Живи майбутнім. Нехай тебе не лякають привиди вчорашнього. Думай про завтрашній день. Живи. Просто живи…

Емілія заплющила очі. Її обличчям покотилася сльоза…

— Не знаю, Тимуре, — важко зітхнув Денис, коли вийшов з кімнати. — Це результат серйозного емоційного потрясіння. Ніяких прогнозів дати не можу. Якби хоч більше часу… — задумався про кінець вагітності. — Моя порада: терміново зв’яжися з лікарем, який прийматиме пологи. Він має бути в курсі стану пацієнтки і готовим в будь-яку хвилину до появи дитини, — поплескав друга по плечах.

Батурін увійшов до кімнати. Приліг біля дружини. Обняв. Заплющив очі.

— Тимуре, — раптом почув слабий голос Емілії. — Відвези мене до церкви…

— Куди? — здивувався.

— Туди, де ми вінчалися, — тихо прошепотіла. — У листі сказано: гріх змиває щире каяття. Моліться. Я хочу…

— Добре, — погодився.

«А й справді, — раптом наче прозрів. — Треба негайно показати цей зловіщий лист отцю Никодиму…»

* * *

Тимур довів Емілію до центрального входу в храм.

— Я пройдуся, — поцілував у чоло. — Поки будеш всередині — вирішу деякі справи.

— Добре, любий, — ствердно кивнула головою й боязко зайшла до церкви.

Зараз тут порожньо. Служби немає. Але двері відчинені. Вони ніколи не зачинені перед тими, хто приходить до Бога.

Пахло воском і ладаном.

Підійшла до образу Пресвятої Богородиці.

На мить здалося, що очі Божої Матері зазирають прямісінько в її душу. Вони такі глибокі, добрі, ласкаві, випромінюють любов, викликають довіру, кличуть до Бога, спонукають до каяття…

На руках Пречиста Діва тримає Сина. Він маленький. Її серце радіє.

А ось, поряд — розп’яття!

Емілія аж здригнулася.

Це ж той самий Син своєї матері, що колись лежав на її руках, посміхався немовлям, даруючи їй невимовну радість.

А тут — розтерзаний, закатований, замордований грішниками.

Що пережила Мати, коли побачила на хресті свою розіп’яту, замучену дитину?

Емілія відчула, як стисло груди.

З очей покотилися сльози.

Ноги підкосилися.

Опустилася на коліна.

— Господи, — звела очі до розп’яття, — врятуй мене. Врятуй моє дитя, — ревно шепотіла. — Благаю. Я вже сповна заплатила за чужі гріхи. Каюся у своїх. Допоможи… — припала обличчям до холодної підлоги. — Не відвертайся, — важко схлипувала. — Дай відчути, що Ти поряд. Простягни мені свою руку. Простягни… мені… — заливалася гіркими сльозами.

Раптом почула чиїсь тихі кроки.

Піднялася.

Обернулася.

Неподалік, у чорній сутані, стояв отець Никодим.

— Бог завжди чує тих, хто взиває до Нього, — співчутливо промовив.

— Я можу сповідатися? — тихо попросила Емілія.

— Звичайно, — лагідно усміхнувся. — Хвилинку. Одягну епітрахіль.

— Отче, чому там, за порогом церкви, так страшно, наче ступаю по крихкому льоду? Враження, що ніч не минає. Немає світанку… — запитала, коли увійшла у сповідальницю. — А тут — спокійно…