— Дитина, яку носиш у собі, народиться здоровою, — дивлячись на мій живіт, промовила. — Це дівчинка. Бережи її, бо більше не зачнеш.

Тоді, від почутого, навколо все зацвіло. Я вмить забула про всі страхи. Відчувала лише безмежну радість від останніх новин.

Я вагітна!!! Народжу здорову дівчинку! Що ще потрібно для щастя?

Гріх спокуто, — думала я. — Ангел смерті приходив два рази. До мами й до мене. Ось і два мечі. Далі все буде гаразд.

Так я думала, поки ти, моя донечко Іринко, не народила мертвого хлопчика. Лише тоді усвідомила: помирають діти чоловічої статі. Виживають дівчатка. У тебе є Емілія. Бережи її. Вона — четверте покоління! Коли вийде заміж — розкажи, що знаєш.

Мені не стало духу зізнатися тобі при житті, тому пишу цього листа. Якщо ти його читаєш, Іриночко, значить мене вже немає серед живих.

Але є ти! І є твоя дитина!

Бережіться і моліться!

Пам’ятайте — гріх змиває щире каяття.

Шкода, що я так пізно це зрозуміла…

Твоя мама — Марія Білич».

Емілія дочитала листа.

Обличчя заливали сльози.

У голові — суцільна каша.

Руки й ноги тремтіли.

— Боже, який жах, — судорожно прикрила рота рукою. — Прабабуся… свідомо й повільно убивала… Господи… А бабуся Марія… Зрозуміла ворожку, — божевільно засміялася Емма. — Нічого ти не зрозуміла!!! — щосили закричала Емілія й ухопилася за груди. — Ангел забрав моїх дітей!!! — в агонії розкидала листки по кімнаті. — Моїх!!! Обох одночасно!!! Двома мечами!!! Я — четверте покоління, що найстрашніше заплатило за родинний гріх!!! Що ж ти наробила, Ганно? — безсило обперлася на стіл. — Чому не покаялася? Ч-чому?… — відчула, як підкосилися ноги, в очах побіліло.

Емма похитнулася.

Міцно стисла повіки.

Не допомогло.

Відчула повний спокій…

— Я повернулася! — донісся з коридору голос Діани. — Сподіваюсь, ти не засумувала? Бо не повіриш, зустріла… Елю? — не почувши ні слова у відповідь, запереживала. — Ти вдома?

Та у відповідь — зловісна тиша.

— Еміліє?! — голосно покликала, заходячи в кімнату.

Спочатку здалося, що тут нікого немає, як раптом дівчина помітила ногу, яка виглядала з-за столу.

— О, Господи! — закричала налякана до смерті Діана. — Еммочко! — била по обличчю непритомну жінку. — Що з тобою? Що ж я татові скажу? — плакала. — Як не вберегла?

Послухала пульс. Наче жива.

Тремтячими руками вхопила телефон.

Знайшла номер батька.

— Ні! — вирішила. — Спочатку швидка!

— Тату, — нарешті додзвонилася Тимурові, коли лікар вже привів до тями Емілію й оглядав її. — Приїжджай скоріше. Тут Еммі погано.

— Що з нею?! — відразу знявся криком Тимур.

Від такої реакції Діана аж втратила дар мови.

— Дай слухавку лікарю! Негайно!!!

— Серйозний стрес, — пояснив лікар. — Поки що мляво реагує на присутніх. Рекомендував би показати її спеціалісту. Антистресові препарати їй тепер не рекомендовані.

— А дитина? — запереживав.

— Все гаразд, — заспокоїв лікар. — Загрози немає.

— Стрес? — не міг зрозуміти Тимур. — Від чого? Зранку все було гаразд.

— Ваша донька каже, вона читала якогось листа, після чого знепритомніла.

— Листа?

— Я не винна, тату, клянуся, — ледь не плачучи, виправдовувалася Діана й вийшла у коридор. — Конверт був підписаний твоєю рукою. Думала, там щось романтичне. А виявилось…

— Що ти кажеш? — не міг прийти до тями Тимур. — Я в житті нікому листів не писав.

— Пробач, таточку, — знову запереживала Діана. — Я так підвела…

— Заспокойся. Я вірю… вірю тобі, — потеплішав Батурін. — Побудь там. Вже їду…

* * *

Тої ночі Емілія майже не спала. А в ті короткі миті, коли відключалася — підсвідомість мучили видіння: густий, ворожий, чорний ліс, хата прабабусі Ганни, повитуха на руках з мертвим малюком.

Страшна гроза, від якої завмирає у страху все живе й неживе. Навіть столітні дерева вклоняються могутньому грому й вітрищу.

І знову ліс.

Емілія одна під дощем, що ллє стіною. Недалеко — на галявині — машина Антона. Емма знає — там її діти: Богданко й Семенко. Вони плачуть, кличуть свою матусю. Вона чує їхні голоси. Вони там одні…

«Добігти! Врятувати!» — майнула перша думка.

Та раптом відчула в собі поштовх дитини.

Це син Тимура!

Він живий!

А вони — глянула на розбитий автомобіль — мертві!!!

До них не можна!!!

Вона не хоче! Ні! Їй треба жити! Заради хлопчика, який ось-ось народиться! Закричить на її руках! Зігріє зболене материнське серце, припаде до грудей! Заради чоловіка, якого так кохає! З ним уперше відчула смак взаємної любові.

Жити! — стукало в голові. — Жити!

Крок за кроком повільно відступала назад.

Та щось не відпускало. Крики рідних дітей ставали ще голоснішими. Емілія затулила вуха, міцно стисла голову. Не допомогло. Пронизливий дитячий плач, здавалося, долинає не ззовні, а розриває голову зсередини.

Не витримала. Кинулася тікати. Обдираючи руки, ноги, обличчя, бігла через лісову хащу.

Нарешті галявина.

Ні! Не галявина! Попереду… Прірва!

Різко зупинилася.

Глянула донизу.

Чорна безодня!

Обернулася. Позаду — таємничий ліс, що кличе у свої смертельні обійми.

Прислухалася.

Плачу вже не чути. Лише ворожий шепіт: тихий, зрадницький і… сміх…

«Це кінець, — блиснула думка. — Далі тікати нікуди».

Раптом відчула, як чиїсь сильні руки вхопили її й притисли до себе, наче взяли в сталеві обійми.

Здригнулася.

Прокинулася.

Це Тимур.

Він удома.

Поряд.

Обійняв і притис до себе. Емілія відчула його гаряче дихання, тривожне серцебиття. Він теж переживає. Це очевидно.

— Ти тяжко спала, — прошепотів їй на вухо й поцілував голову.

— Я наче знову пережила ту страшну ніч, коли… аварія… Як із цим далі жити? Як? — злякано дивилася на чоловіка.

— Тихенько. Заспокойся, — погладив хвилясте волосся. — Все буде добре. — співчутливо глянув у її печальні очі. — Я знайду вихід. Розірву це пекельне коло. Врятую вас. Навіть ціною власного життя, якщо треба.

— Не врятуєш… — міцно стисла повіки й одвернулася. Її тіло тремтіло. — Ніхто не врятує… Ніхто… Ти знав… Твій почерк.

— Не знав… — важко промовив Тимур. — Одного дня до мене прийшла жінка. Незнайома. Вона зателефонувала напередодні. Домовилася про зустріч. Зазвичай клієнтів з вулиці не приймаю. Лише зараз розумію, що це була зовсім не випадкова зустріч. Не просто банальний збіг, — задумався, наче згадав. — Ще тоді я відчув у ній щось рідне, близьке… Не міг зрозуміти, поки ми з тобою не зустрілися. Тепер усвідомлюю: я відчув тебе, — обняв дружину, — крізь час… — прошепотів. — Хто б міг подумати… Вона приходила у справі про квартиру, — сумно продовжив. — Там був кредит. Повністю закритий. Я швидко вирішив це питання. Ми вже майже попрощалися, коли Ірина, так здається її звали, вийняла конверт і попросила після її смерті віддати дочці. Я не погоджувався. Наче передчував біду… Але вона так благала, ніби знала про свою кончину. Тоді я не витримав. Залишив лист у себе. Підписав на ньому адресу, твоє ім’я й періодично перевіряв стан квартири. А коли час настав — довірив його Кларі. І ось що з цього вийшло…

— Залиш мене, — ледь чутно прошепотіла Емілія. — Хочу побути сама.

Тимур завмер. Відчув, як боляче стисло груди.

— Елю… — хотів було переконати, що зараз не час так переживати. На часі пологи.

— Залиш, — важко попросила.

Батурін мовчки вийшов з кімнати. Підійшов до вікна у вітальні. Обперся чолом у холодне скло.

«Серйозний стрес, — згадав слова лікаря. — Рекомендував би показати її спеціалісту».

Йому й самому було нелегко.

Зловіщий конверт не виходив з голови. Із самого початку відчував, що з ним щось не так. Хто б міг подумати, що під цупким жовтим папером не просто страшна сповідь, а доля його власної дитини. О-о, Господи! Якби знав це раніше! Ніколи б не дав його в руки Елі.

«А якщо це правда? — терзали думки. — Якщо хлопчики у цьому роду приречені? Значить… і мій син під загрозою? Боже…» — стис голову руками, важко опустився у крісло.

— Тату, — раптом почув тихий голос Діани. У цей нелегкий час вона залишилася поряд. — Я приготувала сніданок, — співчутливо торкнулася плеча. — Поїш.

— Не можу, — зітхнув. — Апетиту зовсім немає. Руки опускаються. Вперше у житті не знаю, що робити.

— А давай Уляні зателефонуємо, — несподівано запропонувала. — Вона була з Емілією у найважчі часи. Може…

— Давай, — не роздумуючи, погодився.

— Тимуре, привіт, — весело привіталася Мостова. — Як Емілія? Готова до відповідальної миті? Залишилося зовсім трішечки.

— Не готова, — глухо прохрипів. — Приїжджай.

— Маячня якась, — складуючи листа, промовила Мостова, коли примчала до Батуріних. — Я б жодного слова близько до серця не приймала. Ми живемо у сучасному світі. Які чужі гріхи?

— Переконай у цьому Елю, — слабим голосом відповів.

— Тебе хоч переконувати не треба? — підозріло запитала.

— Я вже й сам не знаю, чому вірити, — важко зітхнув. — Про смерть дітей там усе правильно написано.

— Нічого там не написано, — роздратовано обірвала Уляна. — Ангели, мечі… Ви що, подуріли? Про живу дитину піклуйтеся. Вона ось-ось народиться, — намагалася достукатися до здорового глузду чоловіка.

— Я переживаю за них обох, — знов обхопив голову руками.

Всю серйозність ситуації Уляна відчула, коли зайшла у спальню. Емілія лежала й не реагувала на жодне її слово, як у часи, коли перебувала в лікарні після трагедії. Вона втрачала надію. Буквально хоронила свою живу дитину. Не вірила у завтрашній день.