Тимур важко піднявся з коліна, обернувся до вікна, поклав руки у кишені, непомітно стис кулаки.

Мовчав. Наче аналізував.

Емілія підійшла ззаду й обійняла чоловіка.

— Повірити не можу, — незадоволено похитав головою. — Скотитися до того, щоб просити допомоги у жінки, яку колись…

— Ні, ні, — відразу заперечила Емілія. — Він не просив. Навіть не підозрює… Я сама…

— За що? — скривився й сердито заціпив зуби. — Чому хочеш допомогти людині, яка завдала тобі стільки болю? — обернувся й пронизливо глянув їй у вічі.

— Болю? — здивувалася. — Якби…

— Що — якби? — перебив Тимур і підвищив тон. — Думаєш, я не відчуваю наслідки твого минулого? Коли дізналася, що вагітна — замість радості що побачив у твоїх очах? Страх! Зізнаюся, був спантеличений. Хіба ми не одружені? Не спимо в одному ліжку, як чоловік і жінка? Хіба не розумію, що від цього народжуються діти? Чого ж боялася? Чому вважала, що можу бути проти маляти? Сама хотіла виховувати! Думаєш, я не зрозумів?

— Ти про щ-що? — важко ковтнула комок, який підступав до горла.

— Він примушував тебе позбавлятися дитини. І не смій заперечувати. Мені вже не двадцять. Я давно не хлопчик, — сердито видав і знову відвернувся до вікна.

— Я ніколи… — хотіла виправдатися Емма, але не змогла. Важко опустилася у крісло.

— Покидьок, — ледь чутно процідив крізь зуби Тимур.

— Зараз в тобі говорить злість, — боляче вимовила Емілія. — Але ти не такий. Маєш добре серце. Інакше чим відрізнявся би від Антона? Чому б я вийшла заміж?

— Не треба, — сердито зупинив її Тимур.

— Я туди ніколи не ввійду, — казала про квартиру Волошина. — Там ще й стіни кричать від болю. Там дух моїх дітей. Навіть на кладовищі такого немає. Біля їхніх могил панує цілковитий спокій. А продати… Рука не піднімається. От нехай минуле і залишиться в минулому. Антон недаремно колись віддав це помешкання мені. Бо й сам переживає те ж саме. От нехай…

— Добре, — перебив Батурін. — Як скажеш, люба, — обійшов крісло й поцілував жінку в голову. — Завтра доручу Кларі, щоб зайнялася цим, — глибоко зітхнув. — До речі, — згадав. — Діана готова допомогти тобі розібратися зі старими речами на маминій квартирі. Зателефонуй, коли буде зручно.

— Дякую, коханий, — взяла руку чоловіка й притисла до своєї щоки зворушена Емілія. — Люблю тебе, — задоволено заплющила очі.

* * *

— А тут і справді багато мотлоху, — відкашлювалася від пилюки Діана, коли знімала зі стелажу в комірчині чергову коробку зі складеними речами.

— Давай, — простягла руки Емілія.

— Е-е, ні, — заперечила дівчина. — Тобі не можна. Важка, зараза. Відступися, щоб ненароком не придавила, якщо гепнуся з драбини, — попросила, злізаючи. — Зараз покладу на стіл, а там уже рийся.

— Як хочеш, — усміхнулася Емма й повернулася у кімнату.

— Це все? — обтрушуючись, запитала, кладучи коробку.

— Все, — задоволено потираючи руки, мовила Емілія. — Тепер лишилося розібрати, що з цього потрібне, а що — на смітник.

— З чого почнемо? — загорілись цікавістю Діанині очі.

— А давай з фотографій, — запропонувала Емма. — Покажу, яка я була у школі.

— О-о, давай, — весело погодилась.

— Ця мені особливо дорога, — показала Емма на злегка пожовкле фото. — Вона — єдина згадка про батька.

— Де він? — зосередилася Діана.

— Ось, — тицьнула пальцем. — Тримає мене на руках. А поряд — мама і бабуся з дідусем. Ми тоді якраз гостювали у Полтаві.

— Скільки тобі тут? — насупила брови дівчина.

— Не більше двох років, — уточнила молода тепер уже Батуріна. — Ми були такими щасливими, — сумно промовила.

— Ти зовсім не спілкуєшся з татом? — співчутливо запитала.

— Зовсім, — зітхнула Емілія. — Навіть не знаю, чи живий.

— Уявити не можу, — здивовано відповіла Діана. — Навіть у страшному сні не припускаю, що може настати день, коли батька не буде поруч. Пам’ятаю, коли він остаточно пішов з дому. Навіть речей не взяв. Тільки портмоне й ключі від автомобіля. Мені було так боляче. Здавалось, саме Небо впало на голову. Та коли зрозуміла, що він поруч, лише поклич — полегшало. Його одяг мама не чіпала. За що їй окреме спасибі. Це роками створювало ілюзію присутності тата.

Емілія не відривала сумного погляду від фотографії.

— Як дивно, — тихо прошепотіла. — Ми були такими рідними, близькими. А зараз… Я зовсім одна… — стисла губи, що помітно затремтіли. — Зовсім нікого немає, — обережно погладила знімок. — Ні бабусі, ні дідуся, ні мами, ні тата, ні дітей… Іншої рідні не знаю. Зовсім нікого… — витерла вологі очі.

— Елічко, ти чого? — співчутливо обняла її розчулена Діана. — Ми — твоя сім’я: тато, я і… малюк — обережно поклала руку на живіт. Хіба ми не рідні?

— Рідні, — у відповідь обняла Діану Емілія. — Звичайно, рідні, — шморгаючи носом, мовила. — Я про інше. Відчуваю себе великим красивим деревом з розлогими вітами, але… — на мить задумалася, — без коріння, — важко додала. — Розумієш? — жалісно глянула прямо в очі дівчині.

Діана заціпеніла.

На мить уявила, що навіки попрощалася з татом, мамою, бабусею, дідусем, тітками й дядьками… Чи замінив би їх усіх Максим? Діти? Його рідня? Це страшно… Твоя кров, люди, які дали життя — це окрема комірочка в душі, фундамент, на якому міцно стоїш у житті. Його не замінить ніхто… Як би не любив, скільки би не дав…

— Дивно, — раптом повільно піднялася Діана й узяла з коробки товстий жовтий конверт. На ньому була прикріплена біла наклейка з адресою й іменем Емілії. — Тато жах, як не любить писати листи. З роду-віку не бачила, щоб він з кимось листувався.

— Ти про що? — не зрозуміла Емма.

— То написано його рукою, — показала на конверт. — Я цей почерк добре знаю. І точно для тебе.

— Справді, — здивувалася Емма. — Рука Тимура. Але… — покрутила у руках незнайомого листа. — Навіть не уявляю, що це. Я особисто пакувала ці коробки. Нічого подібного туди не клала й не бачила.

— Тоді розкрий, — усміхнулася в передчутті якоїсь романтики.

Еля обережно розрізала конверт. Витягла кілька дрібно списаних листочків.

— О-о, Боже, скільки тут писанини, — аж за голову взялася Діана.

— Але писав уже не він, — помітила Емілія.

— Справді, не тато, — підтвердила дівчина. — Послухай, — раптом запропонувала. — Ти тут читай, а я збігаю у супермаркет, що поряд. Куплю нам чогось смачненького, бо підозрюю, що малюк зголоднів. Правда, братику? — глянула на живіт.

Емілія мовчала, тривожно перебираючи листки. Від них віяло чимось важким, загадковим, містичним…

* * *

«Своєї мами зовсім не пам’ятаю: ні обличчя, ні дотику рук, ні голосу… — пробігла очима перші рядки Емілія, коли Діана пішла. — Тато казав, що вона померла після народження п’ятої дитини, залишивши по собі четверо сиріт: наймолодша Марійка — це я; Калина, Гафія та Мелана — мої старші сестри.

Одну-єдину зустріч з ними бережу в пам’яті досі. Мені шостий рік минав. Зранку прокинулася від страшного крику, що, здавалося, розносився на все село. Я заспана й боса вийшла на ґанок. Мачуха Катерина аж позеленіла від люті. Верещала й махала здоровенною палицею, наздоганяючи трьох дівчаток, що неслися вниз горою, аби не попастися під гарячу руку розлюченому монстрові. Розуміючи, що не наздожене, сплюнула й повернулася до хижі.

«Чортенята бісові! — лаялася, відкидаючи палицю. — Чого надумали! Додому вони приїхали! На канікули! Немає у вас дому! Туди, до матері своєї йдіть, що вас наплодила. Там і ночуйте, обірванці нещасні. Мені своїх тут нічим годувати. Слава Богу хоч Михайлові Бог розум дав, шо спровадив їх в інтернат після смерті Ганни. Бо шо би-м із ними всіма тут робила? Доста одного лишнього рота», — гнівно зиркнула на мене. Бо я ж донька Ганни, покійної дружини її чоловіка.

Мені ж кривого слова не сміла казати. Батько суворий був. За один неправильний подих у мій бік знав так її відлупцювати, що тиждень шкутильгаючи ходила.

Калина прийшла у наш дім всього через сорок днів після смерті мами. Дівкою ще була. Заради неї батько вигнав до інтернату моїх сестер. Ніколи не навідував і додому не пускав. Чому залишив мене — досі не збагну. Напевно, дуже йому покійну Ганну нагадувала. Вечорами брав до себе на коліна й довго задивлявся в очі, наче звідти за ним власна совість спостерігала. А потім пригортав до грудей, як найдорожчий скарб, і цілував мою голівку. Інколи, здавалося, що він ось-ось заплаче. Це неможливо було пояснити, але біля мене його сталево-холодне серце теплішало».

Емілія відірвалася від читанини.

Задумалася.

Ніяк не могла збагнути: хто, і головне — кому — писав цього великого і дивного листа. Передивилася папірці. Якась Марія…

Але цікава житейська історія захоплювала. Хотілося дізнатися, чим усе скінчиться. Сироти повернуться додому? Заживуть знову дружньою родиною?

«Нова жінка народила батькові трьох синів, — глибоко зітхнувши, продовжила читати. — Тішилася, бо ж мама одних лише доньок приводила на світ. Але щасливою я б її не назвала. «На чужому горі щастя не побудуєш» — це точно про неї. Тяжку руку чоловіка відчувала на собі постійно. Та й братів моїх тато особливо не жалував. Хлопців тримав у суворій муштрі з самого раннього дитинства. Інколи Катерина не витримувала, коли чула розпачливі крики трирічного малюка, якого ременем виховував за стайнею. Бігла, накривала собою дитину, просила чоловіка зупинитися. Тоді сповна отримувала і вона, й син.

Але ніхто в селі не жалів її, не біг на допомогу…

Я відмінно закінчила школу. Думала, тато не відпустить вчитися далі. Але була приємно здивована, коли ми з ним поїхали до обласного центру здавати документи для вступу до педагогічного училища. Після закінчення навчання батько доклав усіх зусиль, щоб я повернулася у село вчителькою початкових класів. Там планував мені окрему хату збудувати, заміж видати, за кого сама виберу. Для мого щастя нічого не шкодував. Це вже я зрозуміла.