Емілія зайшла у квартиру. Її увагу відразу привернули бурі плями на підлозі коридору й букет квітів на комоді.

Почула у ванній кімнаті шум води й різко відчинила двері. Тимур вмивався, обережно притискаючи рушника до пораненого рота.

— Що сталося? — не на жарт налякалася.

— Забув зачинити верхні дверцята на твоїй «просторій» кухні й от результат, — гірко усміхнувся й присів на ванну.

— Ага, — не повірила. — Це тому у коридорі повно крові? Ви що? Посварилися з Денисом?

— Моя Еля, — серйозно глянув на неї Тимур, узяв за талію й наблизив до себе. — Моя дівчинка, — погладив хвилясте волосся.

— Еля? — прошепотіла зворушена до глибини душі. — Так називав мене лише батько. Як давно я не чула…

— Він живий? — раптом поцікавився Батурін.

— Не знаю, — важко зітхнула. — Сподіваюся. Батьки розлучилися, коли я ще дитиною була. Мама забороняла нам спілкуватися.

— А він хіба не наполягав? — нахмурився.

Адже й на мить не міг уявити, що не спілкуватиметься зі своєю дочкою.

— Одного разу я знайшла листи, які він писав мені. Але мама… — різко замовкла.

Тимур задумався…

— Люба, ти вінчана? — несподівано запитав.

— Яка? — відразу й не зрозуміла молода жінка, яка за своє життя й не пам’ятала, коли у церкві була.

— Ви з Антоном брали церковний шлюб? — серйозно перепитав Тимур.

— Ні, звичайно. А чому питаєш?

— Виходь за мене, — міцніше притис до своїх грудей. — Тільки, окрім паспорту, я хочу мати штамп ще й на серці…

— Ти віруючий? — здивувалася Емілія й глянула прямо в його ласкаві кавові очі.

— Не такий, як хотілось би, — сумно зітхнув.

— Не поспішаєш з рішенням? — якось боязко запитала, пам’ятаючи ранкову розмову. — Ми знайомі кілька днів.

— Наша зустріч не випадкова, — загадково відповів. — Я в боргу за тебе перед одним молодим священиком.

— Згідна, — ніжно запустила свої пальці у його волосся й приперлася чолом до чола. — Вийду.

— Тоді збирай речі й улюбленця, — ніжно цілуючи, попросив.

— Кудись їдемо? — захмеліло прошепотіла Емілія.

— Додому… — лагідно посміхнувся.

* * *

— Як шкода, що Емілія не приєднається до нас? — сумно мовила Діана. Сьогодні вони планували невеличку сімейну вечерю в ресторані на чотирьох: Тимур з дружиною і Діана з Максимом.

Але Емілії вже важко. Дев’ятий місяць вагітності. За якісь три з невеличким тижні вони з Тимуром чекають на поповнення родини. Хлопчик. Батурін почувався щасливим. То ж Максим теж увійшов у ситуацію і запропонував коханій провести вечір удвох, з батьком.

— Їй справді настільки важко? — переживала Діана. — Може, тоді й саму небезпечно залишати?

— Лікар каже — хлопчик великий. Уже добрих чотири кілограми набрав, тому матусі нелегко. Але небезпеки немає. Коли Еля не напружується — все гаразд, — заспокоїв.

— Ясно, — полегшено зітхнула і взялася за вечерю.

— Приємно бачити тебе справді щасливим, тату, — раділа за нього. — Еля — твоя жінка. Очі горять…

— А ти помітила?… — схаменувся Тимур.

— Що саме? — не зрозуміла Діана.

— Це той самий ресторан, — подивився навкруг. — Той самий столик, де ти казала, що Нора — не моя жінка. Я щойно згадав, коли…

— Я не помітила, а спеціально його замовила, — хитро посміхнулася Діана. — Тут у нас з Максимом мала відбутися перша романтична вечеря. Он за тим столиком, — кивнула головою. — Пам’ятаєш?

— А я прийшов і все зіпсував, — винувато продовжив Тимур.

— Тут ми хотіли все повторити, — розкрила перед ним карти Діана. — Тільки з хеппі ендом. Сімейна вечеря де всі щасливі.

— Парадоксально, що… — криво усміхнувся Батурін. — Як і того разу залишились ми з тобою удвох.

— Хоч не кажи, — засміялася Діана.

— Як Тамара? — обережно поцікавився, знаючи, що та не схвалює стосунки Діани з Максимом.

— Тату… — приклала серветку до уст, наче хотіла серйозно поговорити. — Ми з Максимом подали заяву на одруження. Весілля через два місяці. Але мама…

— Категорично проти, — докінчив Тимур, даючи зрозуміти, що його це зовсім не здивувало.

— Не те слово, — відвернулася й важко зітхнула.

— Все настільки серйозно? — аж перестав їсти Батурін.

— Сказала, якщо не передумаю — все покине, збере речі й повернеться до свого отчого дому на Закарпаття. Там у неї самотній старий батько. З ним і залишиться. А я… З тобою… Максимом… — нарешті не витримала й закрила обличчя руками.

— Ну все, все. Чш-ш, годі, — намагався заспокоїти дочку. — Ти — моя донька. А, значить, сильна. Хіба, виходячи заміж, жінка повинна думати про матір? — не знав, як вийти із ситуації.

Сподіватися на порозуміння між ними з Тамарою було годі. То вже й сліпому видно.

— Вона повинна — що?… — спитав.

— Думати про чоловіка, — утираючи сльози, важко докінчила Діана.

— Правильно, — погладив її волосся. — Усміхнись, — торкнувся обличчя. — Бо ще подумають, що хтось насилу тебе заміж видає. Ох, Тамара, — важко зітхаючи, відкинувся на спинку стільця. — Колись вона все зрозуміє. Наберись терпіння.

— А якщо й на весілля не приїде? — знов утерла сльозу Діана.

— Приїде, от побачиш, — запевнив Тимур. — Зараз просто блефує до останнього. Може, й не думає нікуди їхати.

— Максиму теж боляче, — знову взялася за вечерю.

— Можу собі уявити, — погодився Тимур. — Адже майбутня теща нещадно б’є у найслабше місце — фізичну неповноцінність. Але ж він чоловік? Нехай терпить. Жінки — вони такі, — хитро примружив очі.

— От не знаю, тату, чому мені з тобою так легко? — крізь сльози засміялася. — Наче й не вирішили проблему, а на душі потеплішало.

— Я радий, — узяв доньчину руку й галантно поцілував.

— Яке плануєте весілля? Пишне? Скромне? Розраховуй на мою підтримку.

— Спасибі, татусю, — зворушено подякувала. — Якось недавно згадувала ваше з Емілією. Хочу таке саме.

— Можна, — погодився батько. — Зателефонуємо організаторам…

— До чого тут організатори, — нахмурилася Діана. — Я про інше. Ви з Еммою були такі щасливі. Цілий вечір майже нікого не помічали, як двоє на окремій безлюдній планеті.

— Хіба? — здивувався. — Тебе, наприклад, я добре запам’ятав. Червоне плаття… — напружив мозок, але так більше нічого й не згадав.

— Ти не зводив з Елі закоханого погляду. Вона була прекрасна, як ніжна лебідка. А в церкві взагалі панувала якась незвичайна душевна атмосфера, наче вінчаються двоє особливих, вибраних Богом людей. Я теж хочу взяти церковний шлюб. Ми вже обговорювали це з Максимом.

— Це серйозно, — гостро глянув на Діану. — Заради розваги такі речі не робляться. Обов’язково наперед зустріньтеся з отцем Никодимом. Я зконтактую вас.

— До речі, — раптом згадав. — Еля вже давно просить мене поїхати на мамину квартиру. Там залишилися якісь коробки, що хоче перебрати. Але я останнім часом такий заклопотаний, ніяк не виберуся. А саму не відпущу, бо ще підніме важке, або стане на драбину.

— З радістю складу їй компанію, — докінчила Діана, розуміючи до чого веде батько. — Коли скажеш.

— Хороші мої дівчатка, — підняв келих. — Скажу Елі, нехай зателефонує. Самі домовитеся. За вас, — пригубив спиртне.

Коли Тимур повернувся — Емілія сиділа у глибокому м’якому кріслі перед великим панорамним вікном і заворожено любувалася вечірнім містом.

— Привіт, кохана, — обійняв дружину. — Чому досі не спите? — присів на коліно й поцілував її великий живіт.

— Привіт, любий. Малюк не дає, — опустила очі. — Боляче штовхається. Напевне вирішив тата дочекатися, — усміхнулася.

— То ти — бешкетник, синку, — весело насупив брови Тимур і погладив живіт. Прислухався. — Ой, відчуваю, — приклав вухо. — Штовхається. Хороший мій, — знову поцілував.

— Як Діана? — поцікавилася Емма.

— Готується до весілля, уявляєш? — голосно зітхнув.

— Не бачу радості у твоїх очах, — здивувалася.

— Тамара… — задумано відповів.

— Досі проти Максима? — здогадалася Емілія.

— Та-ак, — важко протяг. — Діану це сильно засмучує.

— Ще б пак, — закотила очі. — Чого ця жінка домагається? — не могла зрозуміти. — Може б тобі самому поговорити з нею?

— Я вже пробував. У лікарні, коли Максим врятував Діані життя. Нічого доброго з цього не вийшло, — почухав лоба рукою.

— А може…

— Ніяких може… — різко обірвав. — Завтра подзвоню їй, — рішуче заявив. — Нехай збирає речі і їде до отчого дому. Самотній старенький батько, виявляється, потребує її догляду. Ось там заспокоїться і на самоті подумає над своєю поведінкою. Правда, синку? — знову погладив живіт дружини. — Приходь скоріше. У тата одні проблеми з цими жінками. Допоможи, — поклав голову на коліна Емілії.

— Любий, — ніжно погладила його Емма. — Сьогодні у гості приходила Власта Тарасова — моя подруга. Маєш пам’ятати.

— Щось пригадую, — склав чоло борознами Тимур.

— Вона, як завжди, раділа за мене, багато розповідала. Зокрема, тішилася, що в Антона серйозні проблеми.

Батурін спохмурнів і застиг в очікуванні. Про колишнього Емілії в їхній сім’ї розмови ще не було. Але через Мостового знав, що у того справді великі неприємності в прокуратурі. Ігор навіть просив Тимура допомогти Волошину уникнути в’язниці. Та Батурін відмовився. Як склалася його доля на сьогодні — не цікавився.

Еля замовкла, шукаючи підходящі слова, аби донести чоловікові найголовніше. Не знала, як сприйме прийняте нею рішення…

Раптом відчула пальці Тимура, що нервово затанцювали по її коліні. Пронизливий погляд буквально проштрикнув. Зрозуміла — його терпіння на межі. Почала — закінчуй скоріше.

— Власта розповіла, що вони з Таїсією живуть практично на вулиці, винаймають житло в найдешевшому районі. Щоб вирішити проблеми чоловіка — вона продала своє помешкання й машину. Ще й у борги залізли. Біда. Тому я вирішила віддати йому квартиру. Його власну, в котру привів мене після одруження. По праву вона належить Антонові. Тим паче, що дітей у нас немає, — твердо закінчила.