Тимур мовчки простягнув їй свою руку, наче хотів відвести й показати прямо зараз.

Вона здивовано розширила очі. На хвильку завмерла. Потім боязко простягнула йому свою. Відчула дотик… По тілу пробігли приємні мурашки.

— Ходімо, — посміхнувся, тримаючи Емму.

— Те, що ви любите, знаходиться прямо тут? — не могла зрозуміти.

Батурін провів свою супутницю поміж столиками й вивів на велику півкруглу терасу, з якої відкривався вид на нічне місто. Воно миготіло крихітними вогниками вдалині й заворожувало.

— Годинами можу стояти й любуватися таким виглядом, — задоволено набрав повні легені свіжого повітря й видихнув. — Саме нічними вогнями. Чи зблизька, як удома, коли місто, буквально під ногами. Чи здалеку, як отут. Немає значення. Це умиротворяє. Все відходить на задній план. Нема нічого важливішого. Ніщо не тривожить душу.

Емма заворожено дивилась на миготливі вогники вдалині.

— Справді, — здивовано промовила. — Це якось гіпнотизує. Неможливо відірвати очей. Все навколо перестає існувати. Щось подібне я відчувала, коли жила у бабусі, в Полтаві. Пізно ввечері ми поверталися з поля. Буває, дивишся на небо й, здається, під зоряним куполом стоїш.

Тимур обперся на парапет і мовчки спостерігав за Емілією.

Ця жінка проникала в його серце все глибше й глибше. Вона молодша на років десять, може, трошки більше. Але за своє життя стільки пережила, що в деяких ситуаціях, навіть він, досвідчений чоловік, міг їй поступитися. У ній відчувалася природна мудрість, ніжність, тепло. З нею комфортно. Коли не поряд — її не вистачає…

«Як міняється все навколо, коли поруч — сильний, уважний чоловік, який відчуває тебе, без слів розуміє, чого потребує душа», — сумно розмірковувала Емілія, коли на автомобілі поверталися до санаторію.

Антон наче й кохав, але не намагався по-справжньому зблизитися. Не переймався тим, коли їй важко, а коли радісно; коли потрібен спокій, а коли вона самотня…

А Тимур, здавалося, ділив горе навпіл. З ним навколо мінявся світ. Розцвітало пишною зеленню і текли живодайні ріки там, де вчора була потріскана земля й життя не мало сенсу.

Емілія оживала.

Поряд з Тимуром спокійно. У ньому відчувала реальну опору. Його слова обдумані. Він не скаже «люблю», якщо не відчує цього. Не обіцяє захмарного. Не дарує ілюзій. Саме цей факт і зблизив їх, породив глибоку симпатію. Він ні до чого не зобов’язує, не давить. Намагається завжди залишити за нею право вибору.

— Ви якась замислена, — першим порушив тишу.

— Закінчився ще один прекрасний день, — із жалем відповіла Емілія.

— Значить, усе сподобалося?

— О-о, так, — захоплено відповіла. — Враження, отримані сьогодні — важко передати.

— Я радий, — усміхнувся Тимур. — Але серйозно переживаю за ваше серце.

Емма добродушно насупила брови.

— Випити стільки кави… — закотив очі. — Я попереджав: смачно — не значить корисно. То міцний напій. Не дай, Боже, розбуянитеся уночі.

Обоє щиро засміялися.

«Боже, як з ним легко, — знов подумала Емілія. Усмішка щезла з її обличчя. — Забуваєш про все на світі. А якщо й пам’ятаєш — не так гостро відчуваєш. Вселяється надія, що завтра буде краще. Завтра! — застукало в голові. — День від’їзду! Ось і кінець! Знову Київ. Суєта. Робота. Пустка…»

— Ви, наче сонечко серед хмар, — помітив зміну її настрою Тимур. — То блисне, усміхнеться, то знову сховається.

— Дякую, що розганяєте ці хмари, — серйозно глянула в його незвичайні кавові очі.

Тимур затримав погляд. Потім знов зосередився на дорозі.

Емілія здригнулася, наче відчула легкий дотик струму. Серце забилося сильніше.

Запанувала натягнута тиша.

— Завтра… Я їду, — тихо промовила.

— Знаю, — спокійно відповів.

Емма зупинила на ньому здивований погляд.

— Я теж, — замість пояснень додав. — Дозволите привезти вас у столицю?

— У мене квитки на потяг, — важко зітхнула. — Уляна зустріне.

Все зрозумів.

Емілія не хоче афішувати те, чого нема. Нащо зайві плітки?

— Коли відвезти на вокзал? — сумно запитав.

— Це зайве, — відвернула голову до вікна. — Мій потяг — пізно ввечері. А вам треба рушати зранку.

— Ясно, — важко зітхнув.

Тої ночі Емілія не могла зімкнути очей.

Такого блаженства не відчувала вже давно.

Вийшла на балкон. Задивилась на зоряне небо. З болем глянула на припарковану біля сусіднього корпусу машину Тимура. Зранку її вже не побачить. Він поїде, не прощаючись. Що це означає — покаже його величність, час…

* * *

— Вибач, люба, трохи запізнилася, — на ходу хапаючи ручку валізи, виправдовувалася Уляна перед Емілією.

Та щойно зійшла з вагону й очікувала на пероні.

— Припини, що ти робиш, я сама можу, — спробувала відібрати у подруги валізу Макарова, але та не дала.

— Ти й так намучилася, — вирішила. — Слава Богу — уже вдома. Тут я тебе розвію.

— Чому це намучилася? — здивувалася Емма. — Я прекрасно відпочила.

— Ага, — саркастично засміялася Уляна. — Знаю твоє «прекрасно». Цілими днями на лавиці біля води просиділа, напевно.

Емілія добродушно усміхнулася.

— Поїдемо зразу до мене, — дорогою повідомила Мостова. — Ігор такі шашлики приготував на честь твого приїзду, м-м-м… — аж заплющила від задоволення очі.

— Ні, — спокійно заперечила Емілія. — Відвези мене до Дениса, — попросила.

— Зараз? — аж отетеріла Мостова.

— Так, це тебе не обтяжить?

— Все гаразд? — підозріло глянула на подругу Уляна.

— Хочу з ним порадитись, як з психологом, — глибоко замислилась Емілія.

— Я почекаю на стоянці, — запропонувала Мостова, коли під’їхали до клініки.

— Це зайве, — витягуючи свою валізу з багажника, відповіла Емма. — Наша розмова може затягнутися. Передавай Ігорю привіт. Шашлики — іншим разом.

— З тобою точно щось відбувається, — незадоволено похитала головою подруга. — Дай, Боже, до добра?

— А скільки може бути горя? — загадково усміхнулася. — Звичайно — до добра.

Долгаєв не тямився від щастя.

Емілія прямо з потягу приїхала до нього.

Не додому, не до Мостових, а до нього!

Значить — сумувала. Десь глибоко в душі відчула потребу бути поруч з людиною, яка лікувала її душу останні півтора роки. Терпіння дало свої плоди. Настав час пожинати сіяне…

— Зі мною щось відбувається, — зізналася Емілія, коли залишились з Денисом наодинці. — Здається, закохуюсь. Але…

Долгаєв відчув, як під ногами розійшлася земля. Він ніби в невагомості. Ось вона — мить істини. Головне не злякати її. Не наполягати. Емілія сама прийде в його обійми. Витримка — найпотужніший інструмент.

— Але… — завмер в очікуванні одкровення.

— Я наче на межі… — серйозно промовила. — Не хочу залишатися в минулому, але й майбутнього боюся. А воно близько… зовсім поряд… відчуваю його гарячий подих… Він манить. Мені страшно… — важко зітхнула.

— Звідки такі думки? — підозріло стиснув брови.

Емілія говорить дивно. А що, як мова не про нього? На душі похололо…

— Це навіть не думки, а якісь внутрішні страхи… — зітхнула Емма. — Боюся повірити, відкрити душу, пустити в серце, а потім… гірко розчаруватися.

— Якщо людину добре знаєш — навряд чи розчаруєшся, — намагався підвести до головного Денис. Адже вони знайомі більше року.

— Інколи з людиною проживеш роки, а потім несподівано відкриєш, що зовсім і не знала цього чоловіка, — мала на увазі Антона. — А буває… побачиш один чи два рази, а відчуття… наче все життя знайомі. Кожен рух… міміка… звички… смаки… все знайоме… все твоє… — замріяно прошепотіла.

— Ти з кимось познайомилась в санаторії? — не витримав і прямо запитав Долгаєв. Вони з Еммою давно перейшли на «ти», як друзі.

— Ні, — раптом схаменулася Емілія. Вона й так багато розказала. Зазвичай не дозволяла собі такої відвертості. Але зараз душа її раділа, співала, мов весняна пташка. Хотілося поділитися з кимось своїм щастям і побоюваннями. Адже можливо Тимура більше не побачить. Вони ж навіть не попрощалися. Хто зна чи шукатиме зустрічі?

— Ні, ні. Ти все не так зрозумів, — зашарілася.


— Ясно, — полегшено зітхнув. Значить — це зізнання для нього. Емма червоніє, соромиться, говорить натяками. Точно про нього. Сумнівів не залишилося.

— Якщо почуття справжні, — обережно почав свою філософську настанову, — не бійся їм віддатися. Кожна людина народжена бути коханою і щасливою, а не страждати. Головне для цього ми отримали — життя. Далі — все у наших руках. Часом треба розслабитися, заплющити очі й прийняти любов, що до нас приходить, — повчав, наче душпастирську проповідь з трибуни читав. — Ми створені для щастя. Якщо відчуваєш хоч найменшу взаємність — не пригнічуй свої емоції, не гаси щирі почуття…

Емілія повернулася додому в піднесеному настрої.

Розпакувала валізи, зайнялася домашніми справами. Ввечері приготувалася до ночі й, приємно втомлена, упала на ліжко. Відчула, як склепаються повіки, приємний сон бере у свій полон.

Раптом у двері подзвонили.

«Уляна?! — скривилася Емілія. — Господи, ні, ні… Тільки не зараз».

Знов дзвінок.

— От божевільна, — сердилася Емма. — Ми ж не домовлялися про зустріч. Я, практично, з дороги. Де у людини совість?

Накинула шовковий халат. Важко добрела до дверей. Байдуже відчинила і… застовпіла…

— Т-тимур? — від хвилювання ледь не впала. — Як…

— Ми проїжджали мимо й подумали — може б у гості навідатися? Якщо приймуть, звичайно, — хитро посміхнувся.

Емілія від несподіванки втратила дар мови.

— Ще, наче, й не дуже пізно, — першим порушив тишу й багатозначно глянув на халат і нічну сорочку Батурін. — Минула лише двадцята година…