Наталія Дурунда - Спокутий гріх

Мама ж займала в його серці особливе місце. Як єдиний син, піклувався нею. Діана теж часто навідувала.

— Завтра заїду, — винувато промовив. — Ще зателефоную її лікарю. Нехай щось порадить.

— Тимур вийшов з кабінету головного лікаря задоволеним. Він проїхав сотні кілометрів аж до Закарпаття, щоб знайти для мами санаторій відповідного серцево-судинного профілю. Вирішили: як тільки хвора закінчить курс лікування, призначений кардіологом — Батурін привезе її сюди.

Він уже подивився номери і вибрав для мами гарний, одномісний. Вирішив ще пройтися територією, роздивитися навколо.

Кілька корпусів санаторію буквально потопали у розлогих кронах велетенських лісових дерев і буйної зелені.

Навколо — справжній рай. На смарагдових, акуратно покошених галявинах — викладені різнокольоровою бруківкою доріжки. Одна з таких веде до чималого штучного озера, оздобленого камінням і екзотичною рослинністю, іншою можна спуститися до кришталевого дзюркотливого потічка, третьою — до шикарного білого навісу, під яким — довгий дерев’яний стіл і лавиці. А ген вище — сектор котеджів для віп гостей.

«Ніч у такому коштує недешево», — подумав Батурін.

Він уже повертався до машини, коли увагу привернула молода жінка у стильних темних окулярах, яка сиділа на лавиці й сумно дивилась на озеро. Поряд снували відпочиваючі, обслуговуючий персонал, хтось голосно балакав по телефону, але вона ні на що не реагувала.

«Отак треба відпочивати, — подумав. — Вміти повністю виключити мозок від навколишнього середовища. Бути абсолютно спокійним на фоні метушні й суєти».

У піднесеному настрої прямував до свого автомобіля. Раптом, не дійшовши кілька кроків, застиг на місці, наче йому в спину вистрелили.

Невже?…

Різко повернувся й придивився уважніше.

Точно!

Емілія!

Це ж треба? Тут! Вдалині від шумної столиці, знайомих облич, щоденних проблем. Захована від людського ока.

Особисто з цією жінкою був незнайомий, але відчув, як від хвилювання закалатало серце. По тілу пробігли мурашки.

Мить подумав.

«Що робити? Підійти нарешті, розповісти про спільних знайомих? Ні. Маячня. А може зробити вигляд, що вперше її бачить? Просто сподобалась — тому… Ще гірша дурня! — сердився на себе. — Може?…»

— Та ну його, — голосно вилаявся і рвучко відчинив дверцята машини.

Але якась невидима сила не давала сісти за кермо.

Знов засумнівався.

Повільно обернувся.

Емілія розслаблено обперлася на спинку лавиці й виставила обличчя лагідному осінньому сонечку.

— Дозволите? — раптом почула над собою.

Спочатку навіть не зрозуміла, що питання до неї.

Ліниво розплющила очі й зупинила на незнайомцеві здивований погляд.

— Можна присісти? — ввічливо перепитав Тимур.

— Ні! — рішуче заявила, як відрізала, й знову заплющила очі.

Тимур був готовий до такої реакції, тому не розгубився. Хоч і змушений був визнати — настільки швидку й блискавичну відмову жінки отримав уперше в житті.

— Дякую, — не зважаючи на заборону, сів поруч.

— Якщо відверто ігноруєте мою відповідь — чому питаєте? — повільно зняла окуляри й проштрикнула його гнівно-колючим поглядом Емма.

— Виховання… — загадково усміхнувся.

Жінка сердито стисла брови. Її обуренню не було меж.

«Це що?! — буквально кричала німим лютим поглядом. — Відверта насмішка?!»

Різко піднялася й швидко подалася геть.

— Зачекайте! — наздогнав її Тимур. — Заради Бога, не подумайте нічого такого, просто…

Але жінка не реагувала. Впевненими твердими кроками поспішала у напрямку санаторного корпусу, значно випередивши його.

— Я знаю вас! — не в змозі зупинити крикнув.

Емілія завмерла.

Повільно обернулася. Наблизилась до Батуріна.

Повними болю і гніву очима глянула на нього впритул, чекаючи пояснень.

— Денис Долгаєв — мій друг, — промовив Тимур. — Ігор Мостовий і його дружина Уляна — мої клієнти, — важко дихаючи від хвилювання, пояснив. — З вами зовсім недавно бачилися у театрі…

— А ви х-хто? — примружилася, наче її сонце засліпило.

— Тимур Батурін, юрист. Живу і працюю в Києві. Сюди… Приїхав на кілька днів, — на ходу придумав.

— То ви знаєте Уляну й Ігоря? — потеплішала Емілія.

— Ми — давні знайомі, — розказував, коли йшли поруч. — Я — їх сімейний адвокат.

— Боже, який світ тісний, — здивовано похитала головою. — Уявити важко.

— Згоден, — підтримав Батурін. Хоч на душі відчував незрозумілу радість від того, що зустрів Емілію саме тут.

— Райське місце, — глянув навколо. — Взагалі то, я шукав його для мами. У неї хворе серце. А коли знайшов — вирішив і собі загубитися на кілька днів.

— Загубитися… — криво усміхнулася. — Здається, на планеті Земля це неможливо…

— Пробачте, що порушив ваш спокій, — винувато мовив. — Та, коли за сотні кілометрів несподівано бачиш знайоме обличчя — мимоволі хочеться привітатися.

— І ви не зважайте на мою реакцію. Останнім часом я… неспокійна… — опустила голову.

— Емілія Макарова, — нарешті офіційно представилася.

— Радий знайомству, — простягнув руку.

— Взаємно, — подала свою.

— Перепрошую, — раптом глянув на годинник Батурін. — Мушу бігти. За вечерею побачимось, сподіваюсь.

Емілія промовчала.

Тимур плекав надію застати на місці головного лікаря. Забронювати номер на кілька днів без проблем міг і на рецепції, але інформацію, яку хотів отримати, там би йому не надали.

— Я знаю, що моя нахабність переходить усі межі, — сідаючи в кабінеті очільника установи, вибачився. — Але хотів би залишитися у вас на деякий час.

— Без проблем, — широко й привітно усміхнувся медик. — Я віддам розпорядження підготувати вам номер. Скільки днів пробудете?

— Це залежить… — не міг знайти потрібних слів.

— Вас цікавить хтось конкретно? — зрозумів чоловік.

— Емілія Макарова, — прямо зізнався Батурін.

Лікар задумався. Цю відпочиваючу тримав на особливому контролі. За неї просили з Києва непрості люди. Знав також її історію. Але Тимур… здається, хороша людина й підходяща компанія. Чому ні?…

— До суботи, — не відриваючи очей від монітора, відповів.

— Чудово. Значить — до суботи, — не приховуючи задоволення, вирішив Батурін.

Але ні ввечері, ні зранку Емілію в їдальні не побачив. Як і не зустрів її на території санаторію. Пройшовся мимо корпусу. Задивився на вікна номеру в котрому жила. Зачинені.

Серце незвично щеміло.

«Невже поїхала? — майнула думка. — Зрозуміла, що спокій порушено, повного усамітнення не буде й…»

— Добридень, — раптом почув знайомий голос. Підняв голову й побачив на балконі Емму.

— Справді — добрий, — аж розцвів Тимур. — Ви не вечеряли й не снідали… Я думав…

— Не хотілося, — перебила Емілія. — У мене — духовна їжа, — показала на книгу.

— Самі пишете? — здивувався.

— Ні. Близька подруга. Мешкає за кордоном. Рідко бачимося. Вірші. Дуже глибокі. Обожнюю.

— Гарні у вас друзі, — посміхнувся. — Виходьте на свіже повітря, — запропонував. — Сьогодні — чудесна погода.

— Дякую, — заперечно похитала головою. — Краще почитаю, — повернулася й зайшла у кімнату.

— Я не зрушу з цього місця поки не нагодую вас! — раптом почула знадвору Емма категоричний чоловічий голос.

— Він це серйозно? — розширила від здивування очі й непомітно глянула з кімнати крізь напівпрозору занавіску.

Тимур стояв і дивився прямо на її вікно.

— Як бажаєте… — тихо розвела руками й, не показуючись, сіла у глибоке крісло.

Відкрила книгу.

Вірш «Айседора».

Її улюблений. Адже незрівнянна Дункан також втратила одразу двох дітей. Вони загинули в машині, що скотилася у річку. Бідолашна так і не могла змиритися зі страшною втратою. Розраду знаходила тільки в танці й коханні. От якби Бог подарував їй ще дитину… Та не судилося…

«Моїй дорогій Емілії. Твоя Л.Б.», — ніжно погладила авторгаф, виведений рукою авторки.

Обережно закрила книгу. Відклала на столик.

Вийшла на балкон.

Заплющила очі.

Вдихнула свіже повітря.

— Ну нарешті, — раптом почула знизу. — Я вже добряче замерз.

Різко розплющила очі і… побачила Тимура, який досі стояв, під корпусом. У нього й справді ледь зуби не цокотіли від холоду, адже сьогодні зранку на градуснику — сім градусів тепла. А він у легенькій футболці.

— О, Господи! — вирвалось в Емми. — Ви й досі тут? Навіщо даремно гаєте час? Озирніться, — махнула рукою. — Навколо повно красунь.

— Я схожий на чоловіка, що полює на молодих дівчат? — скривився Тимур, наче гіркого вкусив.