— Зараз важливо підтримати її, — підбадьорював Анатолій. — Хто про що здогадувався — питання десяте.

— Бідна Емма, — утирала очі Тарасова. — А діти?… Господи, яке горе… — вхопилася за голову.

Раптом увагу молодої жінки привернув червоний автомобіль, припаркований недалеко, в тіні великого дерева.

— Ану зачекай-но, — різко витерла обличчя й попрямувала до машини.

Анатолій залишився на місці.

— Ох, ти ж кляте стерво! — різко відчиняючи передні дверцята, мертвою хваткою вчепилася у волосся Таїсії й витягла її на асфальт.

Та привезла Антона у лікарню й чекала у своєму авто, коли він попрощається з Емілією.

— Як смієш сюди приїжджати, паскудо! — кричала на весь голос й щосили лупила по обличчю. — Я вб’ю тебе, гадино!

— Еге-гей! — схаменувся Анатолій і кинувся до дівчат. — Власто! Ти, що збожеволіла?! Відпусти її! — відтягнув Тарасову.

— Щоб ти в пеклі горіла!!! — надривалася Власта.

Шамін міцно тримав її, аби не нашкодила Таїсії, яка побита й розпатлана ледве зводилася на ноги.

— Щоб ви обидва ніколи щастя не знали!!! — страшного бажала колишній подрузі. — Через тебе, відьмо, загинули ні в чому невинні діти. Як з цим житимеш, сволото! — розридалася. — Відпусти! — почала вириватися. — Я вб’ю її!!! — кричала Анатолію. — Доб’ю прямо тут, аби нікому більше не нашкодила, тварюка!!!

— Заспокойся, — притискав до себе перезбуджену жінку Шамін. — Поїхали звідси, — повів до свого автомобіля. — Завтра навідаємо Емму.

— Що з тобою? — здивувався Антон, коли побачив розпатлану й усю в синцях і подряпинах Таїсію.

— Не повіриш, — утираючи сльози, жалілася у відповідь. — Скажена Власта ледь не спровадила мене на той світ. Якби не Анатолій…

— Годі, — скривився, наче гіркого скуштував. — Приведи себе в порядок і поїхали. Багато справ.

Тая важко проковтнула образу.

Не пожалів.

Не обняв.

Теплого слова не сказав.

А вона ледь жива від побоїв. Навіть у лікарню не запропонував зайти. Такий крижаний холод від Антона відчула вперше…

Тим часом Уляна злегка прочинила двері палати Емілії.

«Невже плаче?» — подумала й пішла за лікарем.

— Це вже краще, — бадьоро піднявся із-за столу Долгаєв. — Значить, повертається…

— Думаєте, їй краще? — дивувалася Уляна.

— Якщо є емоції — безперечно, — посміхнувся Денис.

Наступного дня наважився відверто поговорити з Емілією. Від результату цього спілкування залежало її подальше лікування.

— Переживання горя є важким і болісним у душевному житті, — почав непросту розмову. — Але варто пам’ятати, що горе має свій початок і свій кінець. Ми хоронимо наших близьких і в цьому є глибокий психологічний зміст. Хоронити — не значить викидати чи викреслювати зі свого життя, а «хранити» — зберегти, сховати у своїй пам’яті, — намагався донести головне. — Спробуйте на це глянути з іншого боку. Якщо душа болить — це свідчить про те, що вам було кого любити і були ті, хто любив вас.

Губи Емілії затремтіли. З очей полилися сльози. Пальці міцно стисли покривало.

— Я знаю, — продовжував Денис, присівши на край її ліжка. — Зараз це звучить малоймовірно, але треба знайти в собі сили радіти життю. Бути вдячною Богові за те, що ті, кого ви втратили, все таки були якийсь час поряд у цьому житті. Хтось із мудрих казав: «Горе — ціна, яку ми платимо за любов». Не соромтесь плакати, — погладив її волосся й ніжно потис руку. — Горе потрібно якраз виплакати, при цьому, вчасно. Інакше воно житиме у вашому тілі багато років. Сльози — наша захисна реакція.

— Хочу додому, — слабим голосом, крізь сльози попросила Емілія… — Додому…

* * *

Через місяць Тимур привіз дочку в клініку на черговий огляд після незначної операції на обличчі.

— Тримати Діану на стаціонарі немає потреби, — пояснив Суворін. — Але деякий час ще приводитимеш її на спеціальні процедури. До півроку сліди від операційних шрамів мають повністю щезнути.

То ж сьогодні Діана знову відвідала лікаря.

— Поки ви тут чаклуєте — піду привітаюся з Денисом, — мовив Батурін, залишаючи доньку Олегові.

— Спробуй, — посміхнувся Суворін. — Він у себе.

Тимур піднявся поверхом вище.

— Можна? — спитав, легенько відчиняючи двері.

— Заходь, Тимуре, — кивнув Долгаєв, закінчуючи давати настанови пацієнтці. — Пам’ятайте, про що ми домовлялися. Чекаю вас післязавтра. Якщо час не зовсім підійде — зателефонуйте, я зміню свій графік і ми зустрінемося, коли буде зручно. Тільки не пропускайте сеанси, то важливо, — якось особливо тепло попросив.

— Добре, — стримано кивнула молода жінка. — Буду, — зітхнула й подала руку на прощання.

Тимурові на мить здалося, що Денис, якось особливо трепетно спілкується з цією жінкою. Затримав її руку у своїх долонях…

Досвідченим оком глянув на пацієнтку: молода, але явно старша за Нору. На вигляд — років за тридцять. Невисока, миловидна. Повна відсутність косметики тільки підкреслює вроджену ніжність і красу. Обличчя — огорнуте глибоким сумом. Вона не схожа на дівчат, яких раніше зустрічав у Долгаєва. Якась особлива, наче свята і грішна одночасно, притягує й не підпустить близько. Ніби зіткана із суцільного болю, але не потребує співчуття. У ній відчувається страшна внутрішня сила. І лише їй одній відомо, на кого і як вона буде спрямована — зігріє чи спопелить.

Тимур сидів, мов заворожений.

— У неї щось серйозне? — поцікавився, коли Емілія вийшла.

— Важкий випадок, — сумно похитав головою Долгаєв. — Торік мати померла, батька немає, а близько двох місяців тому випадково приїхала на дачу з дітьми, хлопчикам по два рочки було, і застала там свого чоловіка з коханкою у ліжку. Не зчиняла скандалів, тихенько вийшла і поїхала у місто. А дорогою… п’яний водій на шалений швидкості врізався у її авто. Емілія чудом залишилася жива. Винуватець аварії і малюки загинули на місці. Вона небагатослівна. Всі емоції тримає в собі. Нічого не розказує. Якби не подруга, на яку можу покластися — не знаю чим би й допоміг. От такі справи… — пафосно завершив, даючи зрозуміти Тимурові, яка у нього відповідальна робота. Бо той при першій-ліпшій нагоді завжди намагається уколоти його, дипломованого психолога, у слабкій професійності. Вважає, що у приватну клініку за послугами Долгаєва тільки розбещені блондинки ходять, аби згаяти час.

Батурін замислився.

— Це ж треба, — потер лоба. — А нам інколи здається — життя складне. Не цінуємо, не задумуємося, що поруч ходять люди, яким настільки важко, — зітхнув. — Навіть уявити не можу, що вона відчуває, — співчутливо глянув на двері. — І як? — перевів погляд на Дениса. — Твої сеанси хоч чимось допомагають? — відверто запереживав за нещасну. — Може, їй до якогось відомого спеціаліста звернутися… за кордон, — знову опустив друга з Неба на грішну Землю.

— Ти не бачив її спочатку, — нервово загасив сигарету психолог. — Лежала байдужа, очі в стелю, нікого не помічала. Більше того. Тої ночі, коли це сталося, ми з Олегом випадково опинилися на місці трагедії. Я й сам досі не можу повністю отямитися від побаченого.

— Серйозно? — не міг надивуватися Тимур.

— Вона просто йшла дорогою назустріч нашій машині, практично на вірну смерть. Вся в болоті й крові… Добре хоч Суворін вчасно зреагував. Вже потім стало ясно, що відбулося. Жах.

— І як ти оцінюєш її стан на сьогодні? — серйозно занепокоївся Тимур. Відчував, що цій жінці явно потрібна якісніша психологічна допомога, ніж отримує у цій клініці.

— Взагалі слабка стать схильна більше до зовнішнього переживання. Плачуть, виговорюють наболіле… Емілія ж, скоріше, виняток. Як я вже казав — у неї усе всередині. Наче вулкан, що повільно назріває. Поки що важко зрозуміти, чи він так і згасне, не прокинувшись, чи страшна лава таки вирветься назовні. Але я тримаю руку на пульсі, — з упевненістю професіонала завершив.

Філософські репліки і зайва самовпевненість Дениса діяли на Батуріна, як червона ряднина матадора на бика. Як людину, він його поважав, але за першокласного спеціаліста далеко не вважав.

Тимур незадоволено зітхнув.

На щастя його телефон завібрував.

— О, мушу бігти, — з полегшенням піднявся з дивану. — Олег закінчив процедури з Діаною. Радий був бачити, — простяг руку на прощання.

— Денис веде цікаву пацієнтку, — поділився з Олегом, коли прийшов за донькою. — Стрес після важкої аварії. Каже — ви там були.

— Емілію? — витираючи щойно помиті руки, перепитав Суворін.

— Здається, так її звати. До речі, цікаве ім’я, — задумався, наче вже десь чув.

— Тимуре, то був повний… абзац, — глянув на Діану. — Серед ночі, на об’їзній дорозі, прямо перед капотом — жінка. Нізвідки. Мов примара якась. Автомобіль зупинився миттєво. Певно, це Божа сила допомогла. Такої реакції я від себе не очікував. Потім вийшов, оглянув її. Наче жива. Просто втратила свідомість. Пройшовся далі… О, Ісусе… Мені це досі сниться, віриш?

— А як ти миттєво зупинився на швидкості? — не міг второпати Батурін.

— Не було там швидкості, — скривився Олег. — Гроза перед тим серйозна пройшла. Видимість паршива. Ледь п’ятдесят кілометрів плентався. Тому й зупинився.

— Денис каже — загинули діти.

— Я їх бачив, брате, — почухав бороду Олег. — Не знаю, як ця жінка тримається, — похитав головою. — Звідки сили черпає, щоб прокидатися вранці…

— Долгаєв справді їй допоможе? — висловив сумніви Тимур.

— У всякому випадку, гірше не зробить, — захистив друга Олег. — А далі подивимося.

— Денис казав, у неї й мати померла. Інша рідня хоч підтримує? — переживав Тимур.

— Я бачив тільки багату подругу. Наскільки зрозумів зі слів Дениса — близької рідні там немає. Вона одна залишилася: ні сестер, ні братів, ні батьків, ні…