— І що? Народжуватиме?

— Ти збожеволіла? — сердито глянув на неї Антон. — Куди? Близнятам ще молоко на ротах не пообсихало. Нащо мені цей дитсадок.

Тая полегшено видихнула й лягла на груди коханому.

«Якщо Антон наполягатиме позбавитися малюка, це остаточно зіпсує його й без того натягнуті стосунки з дружиною, — блиснула в її голові злорадна думка. — Треба дочекатися того часу й помаленьку нагадувати йому про розлучення…»

Наступного дня Антон начебто повернувся з відрядження. Малюки зустріли його весело й гамірно. Як справжній люблячий татусь, Волошин вручив їм гарні подарунки: кожному по великій кольоровій іграшковій машині й багато цукерок. Дитячому щастю не було меж.

— Привіт, кохана, — підійшов і обійняв Емілію. — Тобі, як завжди, щось вишукане, — відкрив червоний футлярчик, витяг золотий ланцюжок і повісив його на шию Емілії. Хотів поцілувати, але вона відхилилася.

— Ти не вирішила проблему? — відразу зрозумів і запитав крижаним тоном.

Емілія мовчала і з кам’яним обличчям дивилася за вікно.

— Погодуй чоловіка, — сів за стіл Антон. — Я з дороги. Втомлений і голодний.

Вона мовчки подала обід.

— Еммо, — вхопив її за руку, коли проходила мимо. — Давай поговоримо. Ну що відбувається?

— Якщо ти не проти, я з дітьми хочу якийсь час пожити в маминій квартирі, — холодно відповіла жінка.

— Що? — аж піднявся зі свого місця чоловік.

Емілія забрала руку й знову підійшла до вікна.

— Ну добре, — хвилюючись почав Антон. Підійшов до дружини, обняв її за плечі. — Якщо ця дитина така важлива для тебе — народжуй. Бог і з нею. Де двоє, там і троє, як кажуть…

— Та немає ніякої дитини! — раптом зірвалася Емілія й відскочила від чоловіка. — Я була у лікарки і зовсім не вагітна. Справа в іншому. Досі думала, що цей шлюб тримається на тобі. Що твоєї любові вистачає на двох. Але це не так.

— А як? — нахмурив брови Антон.

— Не знаю, як, але не так, — важко дихаючи відповіла Емілія. — Ти мене більше не відчуваєш. Не розумієш, коли в моїх очах біль, а коли радість.

— А що в моїх очах? — примружився.

— Порожнеча, — не роздумуючи, випалила Емілія. — Глибока і чорна, як ніч.

— Порожнеча? — хмикнув Антон і підняв одну брову. — Ось як? Хочеш пожити без мене? Нехай, — спокійно промовив. — Не треба йти в іншу квартиру. Ця така ж твоя, як і моя. Я поживу в тій хрущівці. Свою машину теж залишаю. Ось ключі, — поклав на барну стійку. — Твоя ж у ремонті. Готова ще не скоро буде, а з двома дітьми важко без транспорту. Відпочинь. Подумай. Далі розберемося, — боляче усміхнувся і попрямував до виходу.

Емілія ухопилася за груди й важко опустилася на стілець. Її стосунки з чоловіком заходили у глухий кут. Це вже неозброєним оком видно було. Але ж діти… Вони обожнюють батька, радіють кожній миті, проведеній разом. Як бути?

…Минуло кілька днів.

Антон не телефонував. Емілія також його не турбувала.

Надворі стояла страшна спека. Діти практично не виходили з дому, де їх рятував кондиціонер. Але ж так не можна. Їм потрібне свіже повітря.

— Дача! — раптом осінило Емму. — Там і свіже повітря, і травичка, і тінь від розлогих ялин. Як я раніше не здогадалася? Адже машина під під’їздом. Зараз швиденько зберемося і поїдемо.

Глянула на годинник. Минула дев’ятнадцята. Для літа це не час. Всього неповних сорок кілометрів. За якусь годину вона подолає цей шлях і приїде ще до смеркання.

Швиденько зібрала все необхідне, посадила хлопчиків у спеціальні крісла й рушила у дорогу.

Через сорок хвилин під’їхала до потрібного будинку.

— Почекайте трішки, мої хороші, мама тільки відімкне ворота і заїдемо у середину, — звернулася до синочків. Діти мило усміхалися й безтурботно гралися гумовими іграшками.

Зайшла на подвір’я.

Увагу відразу привернув червоний фольксваген, припаркований під навісом.

— Дивно, — прошепотіла Емілія. — Антон не казав, що буває тут. Я думала навколо все травою поросло за нашої відсутності, а тут повний порядок. Новий навіс.

Та машина здалася їй дуже знайомою.

Обійшла автомобіль. Глянула на номери.

Завмерла.

Це машина Таїсії. Точно.

Перемагаючи неймовірне хвилювання, повільно наблизилася до дверей.

Не зачинено.

Увійшла всередину будинку.

Наче спокійно. У прихожій мокасини Антона і жіночі босоніжки.

Емілія прикусила нижню губу, що неслухняно затремтіла.

На кухні світить світло. Хотіла підійти ближче та раптом почула жіночий голос, що доносився з другого поверху.

Обережно піднялася східцями. Двері спальні відчинені у коридор. Говорять точно там. Прислухалася.

— Може воно й на краще, коханий, — муркотів голос Таїсії. — Тобі давно пора розлучитися. Крім душевних мук цей шлюб вам обом нічого не дав. А тепер прирікаєте на це ще й своїх дітей.

— Останнім часом я і сам вже так думаю, — зітхнув Антон. — У твоїх обіймах забуваю про все на світі.

— Ти у моїх обіймах уже кілька років, — нагадала Тая.

Емілія різко прикрила рота обома руками, аби не скрикнути.

Очі її неприродно розширилися.

Щоками неконтрольовано потекли сльози.

Відчула, як підкосилися ноги. Щоб не впасти — всім тілом притислася до стіни.

Почутого їй було досить.

«Діти! — раптом застукало у голові. — Самі в автомобілі».

Тихенько спустилася на перший поверх. Вийшла на вулицю.

Розкрила рота, голосно вдихнула повні груди й зігнулася.

Всередині щось заболіло, запекло, наче серце розпеченим ножем наскрізь проштрикнули й викрутили рукоятку, аби рана ще глибшою стала.

Зрада! Найстрашніше й найгіркіше, що може статися з жінкою. Від усвідомлення, що твій чоловік бажає іншу — земля йде з-під ніг. А якщо ця — інша — ще й твоя подруга — разом із землею руйнуються й небеса. Твій світ знищений. Пробачити таке неможливо.

Таїсія! Близька людина. Не раз бувала у її домі, раділа появі дітей. О, Боже!

За хвилинку Емма оговталася. Добігла до машини.

— Солодкі мої, — заливаючись сльозами обняла хлопчиків, які й не помітили відсутності мами. Досі спокійно гралися своїми іграшками.

— Зараз поїдемо… — швидко сіла за кермо. Але не витримала напруги, відкинулася на сидінні й голосно заридала.

— Чому-у?! — ударила по кермові. — Невже я б не відпустила тебе, Антоне, якщо любиш її? Навіщо так мене мучити? За що? Усі ці роки… Господи! Як же ти міг в очі мені дивитися? Як міг торкатися? Боже, яка гидота! Треба тікати звідси, — раптом схаменулася. — Геть! Якнайскоріше! Якнайдалі! Геть!

Тремтячими руками завела авто, різко рушила з місця.

Неслухняні сльози заливали очі. Емілія судорожно обтирала обличчя рукою.

Декілька хвилин — і виїхала на об’їзну дорогу. Хотіла прибавити швидкості, але видимість була нікудишня. Надворі якось неприродно стемніло. Наче в додачу до сутінок, небо затягло чорнющими грозовими хмарами. Несподівано луснув грім. Майнула блискавка. По лобовому склу забарабанили великі краплі води. Емілія включила щітки склоочищувача, та за хвилину вони вже не допомагали. Дощ пішов стіною.

«Треба зупинитись на узбіччі й перечекати», — майнула думка.

Та Емілія проігнорувала її. Вона нізащо тут не залишиться, ні на секунду. Додому, тільки додому. Забрати речі й переїхати у мамину квартиру. Подати на розлучення. Їй хотілося всього й відразу.

Тим часом видимість на дорозі була зведена майже до нуля.

Небо раз за разом розрізали електричні розряди. За ними котився могутньої сили звук грому.

Лобове скло було повністю застелене водяною завісою, світло фар зустрічних машин відблискувало на асфальті й з подвійною силою засліплювало. Емма прищурилася.

«Боже, як сліпить, — приклала ліву руку до лоба. — Наче по зустрічній смузі мчить», — останнє, що встигла подумати й… відчула страшенний удар…

Від зіткнення машину Емілії викинуло з дороги на узбіччя, де вона перевернулася.

Емма важко розплющила очі.

Навколо тиша. Лише чути звук дощу, що колотить по залізу.

Спробувала ворухнути руками — не виходить, важко підняла голову — все йде обертом. В очах двоїться. У вухах — страшний шум.

«Діти!» — обпекла думка.

Зібравши останні сили, звільнилася від подушки безпеки, що спрацювала при ударі й врятувала їй життя. Відчинила пошкоджені дверцята і вивалилася на землю.

Ноги не слухалися. Перед очима все пливло. Свідомість відмовлялася сприймати дійсність. Емілія почувалася наче десь у кривому задзеркаллі та ще й накачана якимось психотропним препаратом. Голова зовсім не працювала. Одна лише думка була ясна — діти!!!

Перемагаючи страшний біль у хребті, жінка щосили стисла повіки, потім розплющила очі. Ні, не допомагає. Все двоїться, а то й троїться, крутиться, як на каруселі. Вона не може встояти на ногах.

Дотяглася до задніх дверцят. Спробувала відчинити. Не може. Їх заклинило.

Прислухалася. Плачу не чути.

«Господи! Невже…»

Тримаючись однією рукою за понівечене авто, а другою стискаючи голову, крок за кроком пошкандибала до дверцят з іншого боку.

Вони ще в гіршому стані.

Відчинила передні пасажирські, заглянула… завмерла…

Страшна дійсність потроху начала проникати у її розум.

Діти були повністю затиснуті.

Просунулась всередину. Торкнулася Богданчика — не реагує. Семенчик також не подає ознак життя.

Пульсу нема!

Відчула, як похололо всередині, перехопило дихання. Повітря не вистачало.

Ні! Ні! То просто страшний сон! Зараз вона прокинеться і цей пекельний кошмар щезне, розвіється, як непроглядна ніч. Її дітки заворушаться і засміються. Простягнуть свої маленькі рученятка і обіймуть за шию свою матусю. Вони всі будуть щасливі, як раніше. Ось, вона навіть чує їхні дзвінкі голосочки.