Та не так сталося, як гадалося.

— Про що поговорити? — не зрозуміла Ніна.

— Про дітей, — коротко, якось аж сердито відрубала Людмила.

— А що про них говорити? — не могла второпати Власова.

— Якщо не вирішиш проблему сама, звернуся до твого чоловіка. З його характером…

— Ти що? Погрожуєш мені чимось?! — підвищила тон Ніна й перервала Люду. — Чого хочеш? Кажи ясно, бо у мене уривається терпець.

— Після закінчення школи, Богданчик планує їхати на навчання до Будапешту. Твоя малолітня «розумниця» вирішила цьому завадити й завагітніла. Якщо думаєте, що я дам зламати синові життя — глибоко помиляєтеся. Як вам у сім’ї дітей не вистачає — хай народжує, а…

— Гей! Гей! — не витримала Власова. — Ти збожеволіла?! Що верзеш?! Яка вагітність. Їм по шістнадцять років. Випускний клас. Що за маячня?!

— От і я кажу, — вже спокійніше продовжила Харитонова. — Роби щось.

У слухавці почулися короткі гудки.

Ніна стояла, наче високовольтним струмом уражена.

«Майя вагітна? Не може бути! О, Господи Небесний! Якщо Матвій дізнається — розірве її на шматки. Треба щось терміново робити», — наче бджоли роїлися в голові думки.

Похапцем накинула пальто, побігла у поліклініку. Домовилася з лікарем про огляд дитини. Тоді примчала до школи, забрала доньку з уроків, потягла до гінеколога.

Майя й справді була вагітна. Орієнтовно дванадцять тижнів.

— Ми кохаємо одне одного, він нікуди не поїде, ми одружимося, — ридала донька. — Прошу, не убивай мою кровиночку, — благала, цілуючи материні руки. — Якщо Богдан не захоче, я все одно любитиму малюка.

Та мати була невблаганна. Записала Майю на аборт. У визначений день буквально притягла до лікарні, дала кілька ляпасів і заштовхала у кабінет лікаря.

Благо хоч Матвій тоді у термінове відрядження поїхав. Ні про що не здогадався.

Ніна чекала у коридорі більше години.

— Ну от і все, — зітхаючи повідомив лікар, коли закінчив і вийшов з кабінету. — Зараз вона під наркозом. Операція тривала відносно довго, бо робили все акуратно, щоб дівчинка в майбутньому ще могла народжувати.

— То народжуватиме? — запереживала мати. — Із цим проблем не буде?

— Народжуватиме, — криво усміхнувся ескулап. — Проблем не має бути.

Відтоді Майю наче підмінили. Ходила чорна, як нежива. З матір’ю спілкувалася холодно. Слухняно виконувала батьківські накази й зовсім не сперечалася. Як тільки закінчила університет — відразу переїхала у власне помешкання. Роками приходила додому лише заради батька. Стосунки з ненькою відносно налагодилися лише торік на його похоронах. Ніна не витримала й при всіх упала на коліна перед дочкою. Благала прощення. Ніхто не розумів, за що. Майя потеплішала. Пробачила… Відтоді часто навідує матір.

Ніна Володимирівна помітно хвилювалася. Ось-ось має пролунати дзвінок у двері. Кілька разів перевірила, чи все поклала на стіл. Наче все.

— Привіт, мамо, — раптом почула у коридорі голос доньки. — Чого двері не зачиняєш? Ти не диви, що то власний будинок. Собаки ж немає. Будь-хто може зайти.

— Ой лишенько, а хіба не зачинила? — запереживала Ніна. — Стара вже, голова не пам’ятає, — посміхалася, обіймаючи Майю.

— Це тобі подарунок, вітаю, — простягла невеличку коробочку, коли сіли за стіл з донькою.

— Мамо, тобі гроші дівати нікуди? — суворо Майя. — Що там?

— Глянь, — майже прошепотіла Ніна, наче всередині, якась святиня була.

Іменинниця обережно відкрила коробочку. Там на золотому тоненькому ланцюжку красувався маленький хрестик з розп’яттям.

— Це не звичайна натільна прикраса, — відразу пояснила мати. — Мені його на замовлення привезли з Єрусалиму. Над ним прочитана молитва про сім’ю. Незаміжня жінка, яка його вдягне — обов’язково закохається, матиме законного чоловіка і дітей.

Майя закотила очі й важко зітхнула.

— Ти хоч сама віриш у те, що говориш, мамо? — замість подяки запитала і якось байдуже кинула коробку в сумочку.

— Даремно ти так, — сумно опустила очі Ніна Володимирівна. — Сила Божа велика…

— Якщо ми вже заговорили на цю тему, — витираючи рота серветкою, почала Майя. — Хочу, щоб ти знала. Я прийняла рішення. Планую народити дитину.

Ніна важко проковтнула сльози й глянула на дочку.

— Це добре, — несподівано схвалила почуте. — Я благословляю тебе. Нехай Бог допоможе.

— Ти, напевно не зрозуміла, — іронічно усміхнулася Власова молодша. — Я не збираюся заміж…

— Усе я зрозуміла… — витираючи очі, одповіла мати.

— Не соромитимешся? — саркастично і якось здивовано продовжувала провокувати матір на власний осуд. — Я ж при такій посаді. Що відповідатимеш, коли люди питатимуть звідки у тебе онуки?

— У мене давно могли бути твої онуки, — винувато, крізь сльози прошепотіла Ніна Володимирівна.

— Так, — важко проковтнула слину Майя. — Моїй дитині вже було би двадцять три роки. Страшно уявити… Доросла людина…

— Ти ніколи мені не пробачиш, — ледь чутно прошепотіла здавленим голосом мати.

— Пробачити то я пробачила, — встала з-за столу й підійшла до вікна донька. — Забути не можу.

— А от, якби заново покохала… — несміливо мати.

— Кохала вже, — глибоко замислилася Майя, наче щось згадала.

А згадала, як після втрати дитини у шкільній їдальні вперше побачила Богдана. Зраділа, кинулася йому назустріч. Здавалося, тільки він здатен зрозуміти її біль, захистити.

— Моя мама про все дізналася, навіть уявити не можу, звідки, — плачучи, торкнулася його руки. — Сталася біда.

— Я знаю, — холодно відповів. — Це я розповів своїй матері, а вона вже…

Дівчина ледь не зомліла.

— Я-ак? — не могла повірити. — Ч-чому? За що? — крізь сльози белькотіла.

— А який вихід пропонуєш ти? — зупинив на нещасній однокласниці крижаний гнівний погляд. — Одружитися й жити на плечах батьків? Щоб нам у спину хихикали, мовляв: діти народжують дітей?

Майя не реагувала. З широко розплющених незмигних її очей щоками лилися сльози.

— Через тиждень я вчитимусь в іншій школі, — ще десь здалеку почула. Мої батьки сьогодні забирають документи.

Отож крім втрати дитини Майя сповна пізнала й смак зради. Найсправжнісінької, дорослої зради. Її ніжна душа ще не була готова до такого цинізму, жорстокості… Ще не до кінця сформована дитяча психіка отримала таку травму, що навіть доросла людина навряд чи витримала б.

За кілька днів Богдан зник. Закінчив іншу школу, далі поїхав за кордон. Майя вже й не сподівалася колись зустріти його.

Та кілька років тому доля таки звела їх. На стоянці, біля адміністрації. Ділова очільниця обласної медицини якраз прямувала до свого автомобіля. Її шикарна янтарна норкова шубка дорого виблискувала на зимовому сонці. Раптом відчула на собі чийсь пронизливий погляд. Повернулася — й помітила якогось збідованого чоловіка. Він стояв поряд зі старенькими «жигулями», якось нервово курив. Наче й не волоцюга, а якийсь неакуратний, одяг на ньому вилинялий, поношений. Звернула увагу на взуття: не начищене, потерте, стоптані підошви. Обличчя чоловіка здалось їй дуже знайомим. Підійшла ближче. Він помітив Майю й відвернувся. Це зацікавило її ще більше.

— Ми з вами ніде раніше не бачились? — запитала, коли підійшла майже впритул.

— Думаю, бачились, — докурюючи сигарету, повернувся чоловік. Підняв свої очі й глянув прямо на Власову.

— Богдане? — скривилася Майя. — О, Боже, що з тобою?

— Життя у кожного складається по-своєму, — боляче усміхнувся Харитонов. — Ось ти — у всій красі, а ось я — на самому дні. Бо вже нема для чого жити.

— Жити треба не для чогось або для когось, — повчально мовила. — Треба просто жити, — якось по філософськи відповіла. — Одружений?

— Був, — прохрипів Богдан. — Потім захворіла дитина. Рак. Кілька років боролися з дружиною за її життя. Все продали. Голі й босі практично залишилися. А вона торік померла… Я не витримав, почав налягати на пляшку. Жінка не стерпіла, розлучилася. Отака моя історія. А ти кажеш, треба жити.

— То ти відчув гірку ціну життя своєї дитини? — іронічно запитала Майя. — Коли мою прирікав на смерть — так не переймався.

— Ти про що? — заокруглив очі Харитонов.

— Ні про що, — обдала його гнівним поглядом з ніг до голови Майя. — Парадокс у тому, що в житті кожному відведена окрема доріжка, якою він біжить свій власний марафон. Людина виснажується, напружується, вкладає останні сили, щоб прибігти першою, а виявляється — фініш у кожного свій, хоч біжи, хоч пішки йди…

На тому повернулася, клацнула сигналізацією дорогого автомобіля й поїхала. Ошелешений зустріччю Харитонов ще довго дивився їй у слід…

Нічого не ворухнулося у її душі після цієї зустрічі. Наче й не знала цього чоловіка раніше, не кохала, не страждала. Рани на її серці зажили, шрами зарубцювалися. Минуле більше не болить. Бентежить майбутнє…

* * *

Єгор Громов — молодий власник столичного автомобільного журналу «Максимум». Видання користується неабиякою популярністю серед читачів завдяки рубрикам щодо практичних порад стосовно експлуатації найновіших авто, юридичних консультацій в автосвіті, найсвіжіших новинок від виробників сучасних машин.

Єгор особисто побував майже на всіх великих світових машинобудівних заводах. Знає про престижні автомобілі більше, ніж хтось може уявити.

Свій бізнес Громов цінує, розвиває і розширює. Торік, крім журналу, видавництво почало випускати газету «Авторинок», де власники дорогих залізних коней можуть викласти оголошення про їх продаж, а також додатки до свого видання: «Світові автовиставки» і «На драйві».

Ще одною пристрастю Єгора були екстремальні види спорту: стрибки з парашута, водні лижі, альпінізм. Не боявся й експериментувати. На лижних курортах обирав стрімкі, інколи необ’їжджені траси. Власне кажучи, полюбляв адреналін.