— Я подумаю, — важко погоджувалася Майя.

Вона розуміла: подруга має рацію. Якщо досі в її душі ще жевріла бодай якась надія на кохання — зараз ситуація майже критична. Чого-чого, а залишитися самотньою до самісінької старості не хотіла. Народити треба за всяку ціну.

Сьогодні її черговий день народження. Тридцять дев’ять років! Критична межа безжалісно наближається, як той водоспад, що снився уночі.

Так дивно. Майя в житті не бачила снів. Навіть заздрила людям, які приходили на роботу й у захваті розповідали кольорові нічні фільми з пам’яті. Сама не уявляла, як це.

Аж ось: ріка. Вона пливе у човні, має довге волосся, як у студентські роки. Ще трохи — і впаде у бурхливий страшний водоспад. А вовк? Його чорні, як найтемніша пекельна темрява, очі навіть зараз бачить, якщо заплющить свої.

Залишилося тільки з головою скочити у водяне провалля. Але Єва, дай їй, Боже, здоров’я, своїм вранішнім телефонним дзвінком усе зіпсувала.

— Після роботи зустрічаємося у ресторанчику, — нарешті докінчила свою світанкову вітальну промову Євтухова. — Наші дівчата все скажуть там. Не запізнюйся.

— Дякую, буду, — якось машинально відповіла іменинниця й виключила слухавку. — Не з-запізнюйся, — сумно повторила. — Аякже, ви ж довго не сидітимете. Поцілуєте, привітаєте, нашвидку повечеряєте — і до своїх других половинок помчите. — Ще б витримати сьогоднішній день на роботі, — уголос думала, задивившись на стелю. — Щирі й нещирі посмішки, формальні вітання, мільйон дзвінків, доки усі не поставлять у своєму календарику галочку, що виконали обов’язок — не забули, поздоровити.

Піднялася. Сіла на ліжку. Обняла голову руками.

«Тридцять дев’ять, — стукало у скронях. — Наступного року злощасний ювілей — сорок. Це вже, як смертний вирок, звучить. Треба щось робити. Негайно. Все, що завгодно, тільки б народити. Решта, як каже Єва, пусте».

— Як це ти не можеш залишитися хоча б до десятої? — мимоволі почула розмову подруг Майя, коли після роботи заїхала в ресторан, як і домовлялися. Це Валерія Тетеренко сердито з’ясовувала у Поліни Лісової. Остання в черговий раз розійшлася з громадянським чоловіком, і зараз була вільна. Тому вся надія на сьогоднішній вечір у компанії була саме на Поліну. Вона мала залишитися з іменинницею наче чергова у класі після уроків, коли всі помчать додому.

Майя ще не встигла підійти. Почувши розмову, зупинилася за великою квіткою-деревом, що стояла в залі. Неприємно якось було з’явитися саме зараз. Вирішила дочекатися, коли дівчата заспокояться.

— Хіба я винна, що той турок саме зараз прилетів? — виправдовувалася Лісова. — Хто ж планував? Ми спілкувалися через мережу інтернет майже рік, а він вирішив зробити мені сюрприз — і приїхав сьогодні. Тепер у готелі. Ми зустрічаємося у центрі міста за годину.

— Майже рік? Ти ж лишень місяць, як розійшлася зі своїм співмешканцем? — не витримала Злата Захарова. Вона, як і решта дівчат, закінчила медичний факультет. Але за спеціальністю не працювала й одного дня. Відразу після інституту вискочила заміж за багатого красеня, народила йому трьох дітей. Наймолодшому тепер чотири роки. У свій час за кошт чоловіка відкрила своє туристичне агентство. Зараз успішно продає путівки на дорогі курорти.

— Це ми остаточно розійшлися місяць тому, — пояснювала Поліна. — А йшло до того вже давно. Тому я й шукала варіанти для нового знайомства у соцмережах. Самі розумієте, не буду ж я жити, як… Ой! З днем народження, сонечко, — раптом різко змінила тему Лісова й, посміхаючись на усі тридцять два зуби, кинулася обіймати Майю, яка щойно з’явилася.

Усі весело підтримали подругу.

— Ви — мої найближчі і найдорожчі люди, — незвично першою підняла келих сама Майя. — Сьогодні був важкий день.

— Можна собі уявити, — весело шепотілися подруги, слухаючи іменинницю. — Напевно весь медичний бомонд області був приведений у повну бойову готовність.

— Але найприємніше його довершити у колі вірних подруг, — продовжила іменинниця. — Ви — не просто друзі, ви — моя маленька родина, — Власова на мить замовкла, наче сльози проковтнула. Зворушені дівчата, як заворожені ловили кожне слово. — Я люблю вас, бо знаю, що кожна справді, щиро бажає мені добра. Тому, — очі її раптом заграли хитрим блиском, — думаю ви не образитесь і відпустите мене сьогодні раніше.

— Що? — загомоніли жінки. — Як раніше? Куди? Ми ж готувалися, сюрприз для тебе замовили.

— Вірю, вірю, — посміхнулася Майя. — Але я обіцяла мамі…

— Мамі?! — не витримала й перебила Валерія. — Ми думали, ти…

— Мамі, — спокійно уточнила Власова. — Вона в мене одна, тому я не змогла відмовити. Ще зранку обіцяла, що приїду, побуду з нею у цей особливий для мене вечір. Я впевнена, що ви зрозумієте.

— Ну хоч півгодинки у нас є? — якось жалісно запитала Злата.

— Тільки півгодинки, — погодилася Майя.

— Вона точно все чула, — сердито глянула на Поліну Лєра, коли іменинниця попрощалася й поїхала додому.

— Не д-думаю, — винувато опустила очі Лісова. — Я начебто відразу її побачила.

— О-о, щоб вам язики повідсихали, — рвучко піднесла до вуст келих з коньяком і сердито випила Єва. — Таке свято зіпсували. Вона ж додому поїхала, як не розумієте? З матір’ю завтра зустрічається, я знаю. Мовчала вже, бо ситуація й так не з приємних. За годину кожна з вас повернеться у свої гамірні, веселі родини. Поліна стогнатиме від задоволення в ліжку якогось турка, а вона? Хтось подумав про Майю? У такий день…

— Ну годі, годі, — зупинила її Злата. — Нервами тут не допоможеш.

— А чим допоможеш?! — ще дужче підвищила тон Єва. — Вона ж була у мене недавно на огляді. Ситуація критична, якщо найближчим часом не народить або хоча б не знайде постійного партнера — глибока старість їй точно не загрожує.

— Все так серйозно? — налякалася Злата.

— Ой, ніколи не вірила, що статеве життя впливає на здоров’я, — скептично кинула Валерія.

— Життя не впливає, а от його відсутність ще й як, — пояснила Євтухова. — Це я тобі, як гінеколог кажу. Хоч ти й сама дипломований медик, — махнула рукою, — не гірше за мене знаєш, що таке гормональний фон і які наслідки його порушення.

* * *

Семидесятирічна Ніна Володимирівна Власова — мати чотирьох дітей. Народила трьох хлопчиків і наймолодшу дівчинку: найстаршого Матвія, далі Дениса, Олега й наймолодшу донечку Майю. Усе своє життя тільки й пам’ятає, як шумно було у їхньому з чоловіком помешканні.

— Найбільше, про що мрію — це тиша, — вечорами жалілася чоловікові Матвію, коли той повертався зі служби в міліції і, втомлений, майже відразу лягав спати.

— Думай, що кажеш, нерозумна жінко, — сердився. — Страшного собі бажаєш.

— Тобі добре філософствувати, — у відповідь гнівалася молода Ніна. — Ти ж з ними нерви собі не гризеш. Прийшов, поїв, помився — і спати. А я вже не витримую. Четверо, до того ж одне за одним. Психіка інколи здає, — не говорила, а наче солила й перцем сипала.

— Така твоя жіноча доля, — відвертаючись до стіни й даючи зрозуміти, що втомлений, відповідав Матвій. — Хіба не знала, що в шлюбі діти народжуються? Доглядай їх і не нарікай. Краще подумай, кому Бог не дав такого щастя. Тоді й патякатимеш менше.

Власов був крутого норову, тому зайвий раз Ніна не ризикувала. Знала, коли можна понити, а коли треба й прикусити язика.

Відтоді минуло чимало часу. Торік поховала свого чоловіка Матвія. А слова його, мов викарбувані на її душі, залишились. Щодня їх згадує, коли блукає порожнім, німим будинком. Так прагнула тиші. Ось вона, довгождана тиша! Насолоджуйся тепер, скільки хочеш. Діти повиростали, повідлітали з дому. Хлопці по закордонах: Матвій у Німеччині лікарем працює, Денис — професійний програміст. Такі в Англії — на вагу золота, вже більше десяти років разом із сім’єю там живе й працює. Кілька років тому й Олега до себе забрав.

Інколи згадують стару неньку, телефонують. На літо, правда, онуків привозять. Тоді бабусине серце вже не прагне тиші, а сповна насолоджується веселим гамором. Але за місяць-два все знову стихає. Ніна Володимирівна залишається у повній тиші. Тільки найменша донечка, Богу дякувати, в Україні залишилася. У рідному обласному центрі живе й працює.

Сьогодні Ніна Володимирівна піднялася вдосвіта, замісила тісто. До приходу доньки пиріжки мають бути гарячі й духмяні. Пам’ятала, як у дитинстві маленька Майєчка не могла дочекатися, коли ненька дозволить їсти запашну смакоту й нетерпляче танцювала біля столу.

— Ще гарячі, зачекай, — пояснювала найрідніша.

— Та я лише потримаю, — просила доця.

Ніна здавалася й протягувала маленькій свіжу солодку здобу. Радості дитини не було меж.

Та все це залишилося у дитинстві…

А коли Майя підросла — сталася трагедія, що розділила їхні стосунки з мамою на до і після.

Цей день Ніна Володимирівна й сьогодні до хвилини пам’ятає. Коли його згадує, відчуває, як стара рана на серці починає кровоточити. Винна перед дочкою. Безмежно винна… Самотність дитини на її совісті.

То було двадцять три роки тому…

Зранку, коли чоловік поїхав на службу, хлопці в університети, дочка до школи, задзвенів домашній телефон.

— Ніно, треба поговорити, — почула в слухавку серйозний, навіть дещо схвильований, але рішучий голос Людмили Харитонової.

Це була мати шкільного друга Майї — Богдана. Їхні діти товаришували з дитячого садочку. Потім разом у перший клас пішли, правда навчалися у паралельних класах. Але міцній дружбі це не завадило. Богдан почувався п’ятою дитиною в будинку Власових. У старших класах дружба повільно переросла в невинне шкільне кохання. Батьки про це знали й не заперечували.

— Закінчать інститут — треба негайно одружувати цю парочку, — жартував Матвій Власов. — Стільки років разом. Дехто менше у шлюбі живе.