Наталія Дурунда - Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…

Глибока, довга, звивиста ріка, що розділила підніжжя велетенських гір, лагідно, мирно текла своїм руслом. Світанковий густий туман заповнив ущелину й повис над водою. Раптом з-за гори блиснув вранішній сонячний промінь. Він, мов небесний меч, безжально розрізав молочну імлу й торкнувся водяної поверхні. Потім ще один, ще і ще — допоки важкі водні випари геть не розсіялися. Очам відкрилося прекрасне гірське диво. Сьогодні вода на ньому прозора, ніжно, мирно виблискує сонячним золотом. Але в дощовий період, характер цього монстра чути на кілометри.

Спокійною водяною гладдю ліниво плив дерев’яний човен. Здавалося, порожній, хтось не догледів, мотузка розкрутилася й відбився від берега. Але то лише на перший погляд. Всередині горілиць лежала молода жінка років за тридцять. Її довге хвилясте світле волосся застелило дно човна, наче килим, а великі прекрасні волошкові очі незмигно дивилися на блакитне небо. Могло здатися, що нежива. Аж ось повільно опустила пухнасті вії, за мить знову глянула на білі хмарки у висоті.

Вона не керувала своїм човном. Розслабилася й відпочивала, наче в ліжку, повністю довіривши себе непередбачуваній річці. Її влаштовувала неспішна, повільна течія, що несла у невідоме.

Колись бідолашна вже пробувала веслувати у протилежному напрямку. Та виявилася заслабка. Бурхлива вода так пошматувала її тіло й душу, що рани болять і досі.

Відтоді не докладає зусиль. Пливе та й пливе…

Раптом легенький вітерець колихнув її волосся.

Жінка не відреагувала. Не надала значення. Подиху справжнього вітру не відчувала вже роки.

«Здалося», — байдуже подумала.

Але ж ні. Течія посилюється, це очевидно. Вітер підганяє човен.

Нічого не розуміючи, піднялася, сіла.

Десь здалеку почувся незрозумілий шум, наче звук падаючої води. Щодалі, то більше посилювалася течія.

Жінку охопив невимовний страх. Вмить усе зрозуміла.

Попереду — велетенський водоспад! Неминуча смерть!

Треба рятуватися. Але ж як?

Панічно кинулася гребти голими руками у напрямку берега. Човен повільно, але піддавався. Ще трохи, ще, ще… Ні! Не виходить. Течія занадто сильна. Стрімко несе бідолашну в провалля.

Аж раптом, між деревами, в лісі, що простягнувся обабіч ріки, помітила велику собачу тінь.

«Пес! — майнула думка. — Якщо є пес, значить — поряд хазяїн. Людина! Напевно побачить нещасну, що бореться за життя й зараз кинеться на допомогу».

— Гей!!! Допоможіть!!! Рятуйте!!! — щосили закричала.

Але у відповідь — тиша. Ніякої людини ніде не видно. Відстань до страшної водної безодні невпинно скорочувалася. Жінка все ще намагалася врятуватися. Невимовний жах в її очах свідчив, що готова ухопитися за останню соломинку, аби зберегти життя. Здавалося, лише зараз зрозуміла його дорогу ціну, відчула справжній його смак. Але запізно… Вона — одна, зовсім безпомічна проти страшної стихії.

Геть знесилена, промокла до нитки, з до крові обдертими об каміння руками, востаннє глянула на берег.

«Може людина все ж почула? Можливо, шанс на порятунок ще є?» — жевріла слабка надія в її душі.

Собака повільними виваженими кроками став наближатися до берега. Наче почув людські волання й зацікавився. Ближче, ще ближче… Аж ось сонячне проміння повністю освітило його.

Від побаченого бідолашна завмерла….

Це не пес!

То — вовк!

Величезних розмірів сірий вовк! Димчасто-попелясте шовковисте хутро злегка ворушив вітер. Воно аж виблискувало на сонці.

Звір гордовито стояв на березі й спокійно спостерігав за майбутньою жертвою. Він уже добре відчув запах її крові.

Виснажена, морально й фізично розбита жінка глянула в його незвичайні чорні, як страшна глибока ніч, очі. Тварина практично гіпнотизувала нещасну.

«Ще трохи — і ти будеш моєю…» — ясно промовив гострий, пронизливий, хижий погляд його аспідних бездонних очей.

Сердешній аж моторошно стало.

«Краще вже загинути у воді, ніж віч-на-віч зустрітися з таким…» — майнула думка.

За мить від страшенного гулу падаючої води їй аж вуха позакладало.

Нарешті човен донесло до краю прірви.

«Ось вона, мить істини, — подумала. — Прощай, життя».

На секунду глянула вниз — і завмерла…

Тонни спадаючої з немислимої висоти аж киплячої води з величезною швидкістю летіли у страшне провалля й перетворювалися на вируючу піну. Здавалося, це не просто водоспад, а бурхливий, розлючений живий монстр, здатен поховати людину у своєму лоні. Ось із глибини доноситься страшний звіриний рик, що манить у свою пащу, тягне у свої обійми…

Заплющила очі…

Розслабилася…

Відчула, як…

Задзвенів телефон!

Ні! Ні! Тільки не зараз, чорти б його взяли! Їй вперше приснився сон. Це так дивовижно. Треба ж обірвати його на самому цікавому місці… Що ж напасть така? Там же був водоспад, вовк і все таке. У житті не бачила подібного.

Прикрила голову подушкою. Можливо, дзвінок припиниться й вона ще встигне додивитися, чим усе скінчилося. Але ж ні! Телефонує хтось занадто наполегливий. Не відстане, допоки вона не відповість.

— Ал-ло, — ледве прошепотіла заспаним голосом.

— Майє, ти що, спиш?! — почувся здивований жіночий крик з того боку слухавки. — Значить, я перша маю честь привітати? Ура! Вітаю з днем народження! Бажаю, щоб збулися твої найпотаємніші й найсміливіші мрії! Я відчуваю — вони в тебе є…

Майя Матвіївна Власова — серйозна, ділова жінка. Сьогодні святкує свої тридцять дев’яті іменини. З самого дитинства все робила правильно. Можливо тому й досягла чималого успіху. Відмінно закінчила школу, потім університет з червоним дипломом, далі — блискавична швидкість на кар’єрній драбині. Сьогодні обіймає високу посаду директора департаменту охорони здоров’я обласної адміністрації однієї із західних областей України. У такому віці — то майже захмарна посада. Досягти її самотужки — не просто, навіть, якщо ти й розумна людина. Тому деякі доброзичливці пов’язували стрімкий успіх Майї з покровительством батька Матвія Власова — колишнього очільника обласного управління міліції. Проте в професіоналізмі молодої дівчини ніхто не сумнівався. Щораз, довіряючи їй все вищу посаду, керівництво й на мить не сумнівалося, що справиться, не підведе. Так воно й було. Адже відповідальності у неї могли повчитися навіть бувалі посадовці. У будівлі адміністрації вікно її кабінету не раз згасало останнім.

— Пощастило вам з начальницею, — відверто заздрили її підлеглим службовці інших структурних підрозділів. — Стільки тягне на своїх плечах, майже всі ключові питання тримає на особистому контролі, нічого не пропускає.

— А що їй залишається? — таємно пліткували на спільних посиденьках за вранішньою кавою інші. — Вона ж одинока. Вже майже сорок на плечах, а навіть ні з ким не зустрічається. Могла б хоч дитину собі народити.

— Правду кажете, — звучало у відповідь. — Батька торік поховала. Мати також немолода… Біда та й годі.

Справді, в житті Майя досягла всього, про що може мріяти проста смертна людина: посада, достаток, власне житло, дороге авто…

Друзі? Так і подружки є. Кілька дівчат з медінституту. Раніше, правда, частіше спілкувалися, весело проводили час, разом відпочивали. Та з роками компанія потроху розпадалася. Кожна ще знаходила час ненадовго забігти в ресторанчик чи в сауну, щоб викласти наболілі теми, але за годинку-дві сімейні жінки поспішали додому. У кого чоловік суворий, у кого діти плачуть. Найстійкіші, кого вдома не контролювали, залишалися до кінця. Та їх з кожним роком меншало.

Та й якось воно дивно складалося: деякі дівчата з дружньої компанії хоч і були ще не заміжні, але на кожній зустрічі розповідали про нові стосунки, симпатії, кохання. Тільки найуспішніша Майя мовчала. Після посиденьок верталася в пусту, дорогу, простору квартиру де її зустрічали німі стіни. Навіть домашнього улюбленця не заводила, бо ж робочий день ненормований, хто догляне? Там мовчки, інколи навіть не вмикаючи світло, сідала на диван, обіймала коліна руками й давала волю почуттям. Трохи оговтавшись, не забувала перед сном зателефонувати матері, побажати спокійної ночі. А зранку знов одягала маску успішної леді, знаходила в собі сили посміхнутися й з’явитися на роботі в чудесному настрої.

Усі дивувалися. У чому ж причина самотності? Майя ніколи не була сірою мишкою: яскрава блондинка з небесними очима, завжди душа компанії, струнка підтягнута фігурка, нічого зайвого, вишуканий смак у дорогому одязі, природно хвилясте волосся цікаво лягає стильною стрижкою подовженого каре, коли посміхається — на щічках з’являються симпатичні ямочки. Така просто не може не подобатися чоловікам. Однак жінка відверто тримала дистанцію, ніби колючим дротом загородилася. Вона наче й прагнула зустріти того єдиного, але чогось боялася. Більше одного-двох побачень стосунки, як правило, не тривали. Партнер віддалявся, все закінчувалося так і не почавшись.

Останнім часом Майя все частіше задумувалася про народження дитини.

— Сорок років — критична межа репродуктивного віку, — повчала однокурсниця-гінеколог Єва Євтухова. — Чого чекаєш?

— Принца на білому коні, — боляче усміхалася Власова, одягаючись після огляду. — Ти ж знаєш, будь від кого я не народжуватиму.

— Ага, почекай ще років зо два і можеш на цьому питанні хрест ставити, — відповідала подруга. — Геть з голови правильну поведінку й мораль! — сердито повчала. — Візьмися за розум, вибери чоловіка й повний уперед. Тобі ж не ділити з ним ліжко усеньке життя. Головне, щоб здоровий, симпатичний, решта — пусте.