Ада Самарка - Смак заборони

Ну, ось і круті сходи нагору, до прохідної. Звислі з пагорба кущі самшиту, алейка мушмули й потаємна стежка — просто до щастя.

Я йду, і з кожним кроком у мене всередині все начебто зав’язується в солоний мокрий вузол. Розгорнула подарований Зінкою «чупа-чупс», перевела подих, ступнула на світло й розплющила очі. Лава порожня. Грудка, що стояла в грудях, піднялася й здавила горлянку. Я поморщилася, замружилася, зітхнула й сіла писати роман. І лише за 45 хвилин (один бік касети) попленталася на свій оглядовий пункт біля Античної альтанки.

Звичайно, він був на пляжі. У колі улюблених жінок.

Стомлена, розлючена, задихаючись від спеки, ладна репетувати від запаху «Каїра», я побрела назад на маяк.

Ну ось, на кінець цього нестерпного оповідання я приберегла розповідь про Анну. Була вона таким само яскравим, харизматичним проявом Імраї, як і наш Аль-Хрен, як руда Тетяна, як Віра з її кавою, як «зелений чоловік», який продає вироби з дерева біля входу в ліфт і як, власне, ми з татусем. Як же можна описати її? «Божевільно гарна» звучить якось узагальнено.

Така вся граціозна, «справжня», без пихи й манірності, властивих гарним жінкам, з посмішкою і поглядом французької кіноактриси. Хоча ні, не французької — швидше, це суміш Сандри Баллок і Одрі Хепберн. Яким саме чином цю веселу красуню занесло в провінційну Ебру — не знаю. Відомо лише було, що гарнішої за неї на узбережжі нікого й ніколи не бачили, що вона була заміжня, мала 57-літнього чоловіка Віктора, ялтинського бізнесмена, що він її зраджував (зі слів Шурки-пліткаря), що вони мали сина Жерара (не Жору, не Гошу, не Юру, а саме Жерара), який ганяв, мов очманілий, санаторними пляжами й у свої 6 років мав більше волі, ніж я в свої майже 14; що вона мала чудову освіту й зналася на історії та філософії, а що найголовніше — не зносила мого Альхена, хоча знала його багато років.

Отож, своєю появою на пляжі вона відразу вносила приємне хвилювання в пляжну юрбу й навіть мій татусь (Боже мій, татусь!) буквально розквітав, ледь, бувало, вгледить її. Перетворюючись на мужнього інтелігента, він закликав її до себе на матрац, де міг добрі дві години розважати бесідою (а я — гойдатися в гамаку Альхена). Але коли вона прийшла цього разу, то лише коротко привіталася з батьком, який вискочив на позапланову прогулянку, й потім зненацька підійшла до мене ззаду, обійняла за плечі (я саме вигравала в Таньки партію в «дурня»), полоскотала своїми тонкими довгими пальцями й прошепотіла: «Ану кидай усе, ходімо побалакаємо!».

Я розгублено глянула на Таньку. Вона лише лукаво підморгнула Анні, зібрала карти й пішла в Гепардя.

— Ну, як ти? — вона була чудова: у темно-коричневому купальнику під зміїну шкіру, з чорним волоссям, зачесаним у високий хвіст, чий кінчик лоскотав впадинку на її смаглявій спині. Її бурштиново-карі очі сміялися.

Ми пішли на лаву до ліфта за 30 метрів від Гепарда. Я відразу почала скаржитися на батьківську дисципліну, вона співчутливо кивала, що «це жахливо», й сміялася разом зі мною, коли я розповідала про звірства з заборонами на вживання їжі в неналежний час і про те, як доводилося красти хліб у Цехоцьких.

— А сестра твоя як?

— Не знаю, — здивувалась я.

— А як Сашко — нудьгує за нею? — вона кумедно прогугнявила на слові «Сашко».

— Уявлення не маю. Я з ним не говорила. А взагалі, він тварюка — сім’ю ось розбив.

Вона надула щоки й закотила очі:

— Ну-у, стільки пафосу! Догану громадську йому влаштувати, чи що? Хоча… — вона подалася вперед, торкаючись обличчям до мого плеча, — хоча Сашко чогось сам на себе не схожий. Вікова категорія не та…

— Що?

— Ну, йому ж більше молоденькі подобаються… Може, просто ти йому не дала, то він хоч старшу вирішив… — міркувала вона.

— Що не дала?

— Нічого. А ти з ним взагалі розмовляла тет-а-тет?

— Ну, загалом, так. Він мені молов якусь маячню… Щас… а, що в мене литки неправильної будови й щоб їх виправити, потрібно займатися чи то онанізмом, чи анальним сексом.

Вона засміялася так голосно, що Гепард озирнувся.

— Ти ж розумієш, що ніяка нормальна жінка на таку локшину не купиться, тільки всілякі недосвідчені наївні дурепи розвішують вуха…

— І розставляють ноги…

Вона знову засміялась і навіть ляснула себе по коліні:

— Ти розумієш, Адко… Ні, але ж ти дівчина розумна, ти повинна розуміти… Ось такі дикі провінційні Лоліти слухають його з роззявленим ротом. Він блефує і створює собі образ такого демократичного інтелектуала, але всі його знання почерпнуті з двох-трьох паршивих книжечок. Він же зовсім порожній усередині, знаєш, — вона знову була за міліметр від мого вуха, — я просто отетеріла… Він веде такого спеціального зошита, куди записує «розумні думки».

— Як старшокласниця?

— Ага! Мене це просто добило. Мені взагалі здається, що в нього десь сидить якийсь страшний комплекс і він просто самореалізується за рахунок цих дуреп. Ні, ну що вона в ньому знайшла?

— Хто?

— Та сестра твоя… Ні, я просто не розумію, як вони погоджуються, як вони йдуть на це?

— Ну… він гарний.

— Хто?! Він?!

— Ну…

— Та він же страшний! Адочко, він же схожий на лису мавпу, на сповнену претензій лису мавпу!

— Не знаю… Якось про це не замислювалася. Я більше з Танею і Вірою спілкуюся.

— Ой, а Віра! Єдине гарне в ній те, що вона мені тут показала трохи дійсно класних вправ. А взагалі, ти, дурненька, навіть уявити не можеш, що в них там діється. І тут я цілком солідарна з твоїм татом — нема чого біля них крутитися.

— Чому?

— Вона ж просто зводить з ним дівок. Так вона його може біля себе притримати, ось і жертвує всім, навіть власною дитиною.

— Та ну?

— Але ж ти спочатку думала, що вона — його дружина, а Танька — дочка?

— Звичайно, всі так думають.

— Так отож! Ти що, не розумієш, що він ними просто прикривається? З вигляду така благопристойна сімейка. До них спокійно відпускають своїх дочок — там кавусика попити, у карти з малою порізатися, а далі вже починається капітальна обробка й дівчисько потім і «на танці», й «погуляти» відпускають без жодних задніх думок.

— Та ти що…

— А вони, малолітні дурепи, вуха порозвішували…

— Ноги порозсовували…

— Еге ж, а з вигляду все благопристойно. Ет… зажди, ти їх ще в повному складі не бачила! Тут наприкінці липня — в середині серпня таке діється! Ох і відриваються ж вони! Там дід у них такий є, пузатий і хтивий… Слухай, — вона знову присунулася до мене й взяла за руку, — і ти ж там увесь час у карти граєш, в нього під самим носом. Чіпляється?

— Ну… не знаю…

— Так, так, так, — вона зазирнула в мої опущені очі, — ану викладай!

— Загалом, тоді, в 93-му, він мені таку гидоту розповідав…

— А зараз?

— Після тієї історії, мені здається, він не відчуває до мене особливої симпатії.

— Та годі тобі, він же бодай щось казав?

— Ну, так… Пропонував прямим текстом, нахабно, типу, ходімо, я знаю місце в парку, і всяке таке.

— А-а-а! — вона, сміючись, затулила рота долонею. — І що?

— А нічого. Якби я навіть і хотіла, то мене б тато не пустив.

— А ти хотіла?

— Ні, звичайно!

— А що ти йому відповіла?

— Щоб відвалив.

— А він?

— Сказав, що в мене плоскостопість, що коліна якісь неправильні, а це все лікується сексуальною енергією.

Вона знову голосно засміялася. Татусь вистромився з-під пірсу, стурбовано й роздратовано глянув на мене. Анна весело помахала йому й жестом показала, що ми незабаром скінчимо.

— Будь обережна, Адріанко. Особливо з Вірою. Ти просто не уявляєш, із ким маєш справу. Вони цілком під владою цієї людини. А він… цілковите лайно. Для нього секс — як випорожнення. Розумієш?

— Майже.

— А розкажи мені тепер про сестру.

І я почала щось безсовісно брехати про своє опівнічне шпигунство, про те, як одного разу нібито застукала Мавпу у внутрішньому дворику першого корпусу («ой, а де це?»), де він на своєму червоному рушнику трахав якусь дівулю, і, як завжди, в найцікавішому місці розповіді до нас рішуче наблизився татусь і дуже брутально скомандував мені:

— Швидко йди купатися!

Я намагалася заперечити, що купатися не хочу, але він гаркнув «shut up!» — і злобливо тицьнув пальцем у бік моря.

Альхен був безнадійно заклопотаний тигровими-хвостатими, тому я пішла засмагати на пірс.

Анна звільнилась від татуся й намагалася якось підійти до мене, але ми вже йшли вечеряти, а про те, щоб мені залишитися ще на годинку (навіть під її наглядом), не могло бути й мови.

На сходах мені у вкрай неприязній формі пояснили, що нав’язувати своє товариство — непристойно, й що Анні глибоко нецікаво все те, що я можу їй розповісти, вона просто дуже вихована й для ввічливості підтримує розмову зі мною.

О Боже… Дай мені сили…

Я прокинулася з дивним присмаком у роті. Яких же капостей учора я наговорила Анні! Коротше кажучи, Адору понесло… А якщо вона розповість іще комусь? Тій самій Вірі?

Голова була важкою і щось похмуре збиралося в грудях.

Образа на татуся була ще в силі, й коли ми спустилися на пляж, я в насупленому мовчанні рушила на свою ритуальну прогулянку. Макс стомлює. Ні, ні, не може його здорове мускулясте тіло, його засмагле обличчя з повними губами, його золоті кучері, його юність і запал витиснути з мене біль щоранкового очікування. Теревенячи з ним, усе, про що я задумуюся, — це: «Прийшов, чи ні?». Макс мені сьогодні розповідав про те, як здавав на права в роздовбаному «Москвичі», як там відвалилася педаль…