Коли наше обопільне невтручання вже здавалося неможливим (а попереду ще похмуро давила маса прийдешнього обіду, миття посуду й дороги з маяка до Першого корпусу), єднання було порушено, і я мрійливо поправляла купальник.
Гепард лише коротко озирнувся і, обпалюючи поглядом, запитав:
— Що, з натугою?
— Що — з натугою?
— Терпіти можеш із натугою. Шкода, що пляж у нас такий пуританський.
Потім він скромно відійшов, дозволяючи мені споглядати значні зміни рельєфу його плавок. Я криво посміхнулася, скупалась і пішла додому.
Там у мене одночасно сіла батарейка в годиннику й скінчилася паста в ручці.
Він був дзвінким альтом у мальовничій занедбаності нашого дворика. З потрісканого, здутого асфальту рвалася висока трава, розчепірені молоді кущі, якісь кошлаті малинові й білі квіти й — просто перед нашою лавою — розлоге тоненьке деревце (пишу на борту літака Київ-Лондон). Зі стіни зворушливо виростав малесенький фонтанчик (кам’яний умивальничок), прикрашений наївною плиткою з квіточкою.
— Привіт.
Він рвучко озирнувся. Казковий гепард на тлі високого готичного вікна.
— Привіт, — він підійшов до мене, взяв за руки, ми сіли на лаву.
— Я від Зінки три кола пробігла, поки відірвалася… Втомилась…
— Посидь, відпочинь, — руки рушили звичним шляхом. Губи теплим вологим шепотом перебиралися від мочки вуха вниз по вилиці, до підборіддя, заглушаючи мій тихий голос:
— Ти годинника взяв?
Рука, що обіймала мене, стислася ще тісніше й піднялася до мого обличчя:
— Дивися.
На чорному циферблаті була перша сорок сім.
Дикий плющ повзе по сірому камені, густа трава, торішнє листя, схилені над нами зарості густого чагарнику й нестрижений самшит. І оголений він — як Демон у Петрова-Водкіна, що сидить навпочіпки, з сонячними відблисками, що грають по його хижому мускулястому тілі, по гладенькій смаглявій потилиці, дивиться знизу й трохи через плече:
— Ну, ходи ж сюди.
А я сміялася… Істерично, задихаючись, волосся обліпило моє обличчя, лізло до рота разом із мокрим зігнутим пальцем.
А він усе шепотів разом із листям:
— Так… так… Моє малятко, яке ж ти в мене золотко… Ти мій скарб… Яка ти чудова… Яке в тебе обличчя…
— Яке?
— Воно сповнене пристрасті… Ця насолода… Тобі добре… Як же тобі добре… — і цей жест, його рука, що повзе по моєму обличчі, крізь запахи меліси й евкаліпта, крізь пряний запашний полудень, чіпляючись за губи, плутаючись у волоссі.
І начебто з ударом мідних струн на цимбалах, до мене крізь цю пряну спеку долетіло:
— Кінчай… кінчай… кінчай…
Раптово мою щоку обпалив хльосткий ляпас. Я неймовірно зависла над оргазменою прірвою, час начебто зупинився, і я буквально ширяла в тім, що звичайно триває стрімку секунду.
Час зупинився. Боже ж мій… Та вибий же ти себе з мене!
…І потім ще — несильно, але лунко, хльостко, і я начебто на гумовій линві, гойднулася й підскочила в цій своїй космічній безодні.
180 хвилин щастя.
14:47
Я встала, поправила одяг, надягла навушники, палець охоче ліг на кнопку «рlау».
— Спасибі, — сказав Гепард і залишився десь позаду, поки Джон Хукер дуже в тему співав мені про «Unchain My Heart».
Під час нашої прогулянки пляжами батько якось напружився й почав злобливо щось сичати й розмахувати руками. Я сонно повернула голову лише на другому реченні, коли почула багатообіцяючі «мерзота» й «стерво». А річ була ось у чому: ще дорогою в «Марат» ми одночасно відзначили появу на пляжі нового сімейства — дві жінки років 35–38, що сильно молодилися, й дівчинка, така ось ніжна, цілком сформована квіточка старшого шкільного віку. Вони були цілком білі, й поки ми брели бетонною набережною, вони, весело щебечучи, мазалися кремом для засмаги. А тепер, за якісь жалюгідні 20 хвилин, наш неперевершений, нахабний і звабний імрайський змій уже сидів, затишно влаштований скраєчку на їхній підстилці та щось жваво з ними обговорював. А боязка квіточка тим часом лежала на животі трохи віддаля й із жахом та зацікавленням невідривно дивилася на мого коханця.
Потім, коли я неуважно потьопала нагору, в кабінку для переодягання, моя нова суперниця статечно прогулювалася попід ручки з мамою. Обидві були в крислатих солом’яних капелюхах, кокетливо зав’язаних шарфиками. І Гепард, готуючись прийняти їхні привітні посмішки, стояв, спираючись на червоне поруччя, й тримав у руці майже цілий банан. І тут, тихою шовковистою тінню, я вистромилася з-за його плеча, навіть не глянула в темно-зелене скло його окулярів і відкусила здоровенний шматок непристойного фрукта під ошелешені погляди сімейства, а по тому, вихиляючи голим засмаглим озаддям, почвалала вниз до татуся й навіть не озирнулася.
Tag Neununddreizig
Вранці вирішили піти в Алупку. Небо було якесь каламутне й білясте. Та поки ми снідали (ненавиджу сир зі сметаною!), поки збиралися («Адо, як ти можеш бути такою нечепурою?!»), почало начебто світлішати й біля павукоподібних воріт нарешті прорізалося сонечко. Мене залишили на сторожі біля сумки з парасольками й кофтами, а тато повернувся на маяк по наші пляжні речі.
Стрибаючи з пірсу, я звернула увагу на ще одне вагоме поповнення в рядах імрайської публіки: двоє дівчисьок, років по 17–19, досить добре засмаглих, із ніби виточеними фігурками, прямим русявим волоссям, зібраним у високі хвости на потилиці, в майже однакових тигрових бікіні, досить спокусливі з вигляду — зі зверхньою зацікавленістю спостерігали за моїми польотами зі зруйнованої частини пірсу. Дівки ці стояли на улюбленому Гепардовому місці в товаристві неначебто тата (нудний пузатий вусатий дядько). Сам Змій, як було домовлено ще вчора, вирішив не мозолити батьківське око й пішов на півдня засмагати в «Марат».
Ну, тут уже все пішло наперекіс. У сієсту ми з Зінкою поперлися на «Ластівку». І як же неймовірно вибірково працює батьківська інтуїція: за арахісовою лушпайкою, що загубилася в складках мого одягу, він безпомилково встановив факт несанкціонованого виходу за межі тюрми. Були крики, гнів, моє каяття… А потім був шок.
Там, на пляжі, мій Гепард уже щосили теревенив із однією з тигрових-хвостатих, і з фривольності їхніх напівобіймів я зрозуміла, що контакт неминучий — і цей її запитливо-грайливий погляд, коли я проходила повз них у мокрому купальнику, й Альхен, посміхаючись, показав мені «клас».
Ревнощі? Боже, як боляче! Кутиком ока спостерігаю за їхнім лігвищем — усе на місці, всім добре. Віра варить каву, Танька вовтузиться поруч, усі посміхаються, і його мавпяча лапа торкається до стрункої спини нової тигрової спокусниці, яку зараз годуватимуть.
Новий солоний біль.
Уночі, поки батько насолоджувався самотністю в Будиночку, я, змучена цими індиговими тінями, цією хокусаєвською Ай-Петрі, цими вогнями в деренчливій гладіні моря, — попленталася додому, знайшла Зінку, й разом ми викурили терпку «мальборину» та запили татусевим портвейном. Просто з горлечка.
Філософська туга. Липке томління. Мій вологий біль.
Tag Vierzig (день сороковий)
Мій вологий трепетний ранок. Нерухоме бліде море, високі тіні й ти — моя тигрова спокуснице, у простенькому картатому платтячку сидиш і йорзаєшся на порожніх лежаках у кутку під тентом, і чекаєш, ах, як чекаєш — як чекали ранками всі ми…
Начебто не дивлячись на неї, я продефілювала своїм шляхом. Із плеєром і рушником подалася на свій ранковий спостережно-засмагальний пункт. Тільки ось спостерігати не було за ким і не було чого. Я простяглася, надягла темні окуляри й віддалася музиці своїх свіжих спогадів. І тут, крізь хвилюючий передзвін Олдфілдівських «Turbullar Bells», я почула, як мене хтось кличе моїм собачим ім’ям:
— Адо! Адо!
Коли я розплющила очі, щоб сказати татусеві, мовляв, він з глузду з’їхав, бо я так швидко не згорю, — то ледь не звалилася в море. На мене дивився Він. Стояв унизу, на пірсі, в смугастій тіні від моєї крокви з дошками, й посміхався.
— Ого… Ну, привіт, — я обережно перевернулася на живіт.
— Я вітаю тебе.
— Із чим?
— Як це — з чим? Із днем народження!
— Ой, дякую, звичайно, але в мене взагалі не сьогодні, а через 4 дні.
— Як — через чотири?
— А ось так…
— А я хотів привітати тебе раніше за всіх.
…Ось такі дива трапляються іноді в нашій випещеній морем Імраї…
Тигрову спокусницю звали Людою, і поки вони з Гепардом немислимо розминулися (надулася, що він спершу пішов до мене?), я встигла спритно перехопити її, коли вона поверталася звідкілясь із «дніпровських» пляжів. Я посміхнулась їй. Вона здивовано підняла брову й відразу запитала щось приємне й пристойне для подальшої бесіди.
У поле Гепардового зору ми потрапили разом. І він був начебто вражений — стояв, теж зі здивовано піднятою бровою, привітно й стурбовано дивлячись, як ми проходимо повз нього.
А до самого мого відходу він простояв біля ліфта, патякаючи з тією жовтокосою дебелою бабою в малиновому сарафані.
Я спіймала Таньку за мокрий солоний лікоть, по-змовницьки потяглася до її вуха й прошепотіла:
— Сашкові передай, що з першої до третьої я буду біля 1-го корпусу.
Вона з розумінням посміхнулася, кивнула й помчала в благословенний затінок до осиротілого червоного рушника й Віри, що саме задрімала.
Як же стукотіло моє серце! Як не слухалися руки, коли мокра редиска зривалася з тертки й котилася геть від каструлі з салатом! Яка грудка стояла в горлі, коли похмурий батько чекав, поки я скінчу розмазувати по тарілці свій суп! Як майстерно я мусила вдавати, що їм часник і потім, тільки-но він відвернеться — тихенько випльовувала в рукав! З якою натугою дерлася на полицю під стелею, де в димчасто-рудому флаконі стояли парфуми «Каїр»! І як болісно неприємно було піддавати себе всім гігієнічним процедурам у ванні, натоптаній білизною, та, до того ж, без гарячої води! І якими ж важкими були мої кроки геть від маяка, крутою звивистою стежкою! До чого нещадно палило сонце, як перехоплювало подих трикляте передчуття! Як мені складно було пересуватися парком, змученій дикою задишкою!
"Смак заборони" отзывы
Отзывы читателей о книге "Смак заборони". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Смак заборони" друзьям в соцсетях.