Я тим часом виявила, що вдвічі молодша за неї, вдвічі старша за її доньку, а її вік, до того ж, дорівнює різниці мого віку й віку Альхена. А ще — 28 просто моє улюблене число.

Сієста плавно перетекла в Nach Mittag, потім підкралася матова ніч і…

А що ж було ВВЕЧЕРІ? Так. Вона сказала, що в неї болить живіт і вона йде до друзів, лише на хвилинку. ВОНА йде, а я сиджу під домашнім арештом із дворнягами Сільві та Дінкою, які складають гідний акомпанемент моїй гавкучій образі. У передвечірнім золоті Альхен вочевидь шукав можливості (нездійсненної) щось мені сказати й напружено манячів поміж гепардових тіней опечатаного тенту, не зводячи з мене погляду. А Мироська, тепер тісно біля нього, не відпускала й не підпускала, все чудово відчуваючи та не бажаючи визнавати пробудження ревнощів. Я ж оптимістичними темпами йшла на променистий підйом, розбризкувала навколо власну ревниву отруту й готувала підступний план відбирання свого, повернення всього на свої місця.

Коли батько пішов спати, я, котру гризло безсоння, буцімто дивилася «Віднесених вітром». Насправді ж — перелізла балконне поруччя й замислено рушила тихою темною дорогою крізь страшні тіні й густий нічний запах вологої хвойної свіжості. Що саме потрібно робити, я поки не знала, але для підтримки себе ж таки, своєї нової войовничої ролі, робити щось мусила. Достатньо спустошена, щоб не опинитися під владою набридливих суперечливих дрібних думок (а раптом тато прокинувся?), дійшла до Капітанського містка. Прогулянка привида в купальнику (завбачливо «забутому» у ванній) мені дуже подобалася, і, хоч я зазвичай боюся темряви, м’який урочистий спокій не полишав мене. Ніч була безвітряна, задушлива, дуже волога.

Раптово (я цього очікувала лише якимось червоподібним відростком, та й то не повністю) я почула, дуже виразно, чиїсь голоси, заслонилася зеброю пальмової тіні й підкралась ближче до них. Непомічена, зачаїлась на якійсь шорсткій гілці, в звабливій пітьмі над невеличким ярком.

Я не вірила своїй удачі: затамувала подих і слухала, як вони прощаються.

Я відчувала матову, як цей липень, грузлу насолоду від споглядання цієї місячної примарної пари й від цієї безтурботності, яка неначе тонкими білими нитками висотувалася з картини того побачення.

Вони говорили багато про що. Про самопізнання, про її нове життя, про щось інше, але я просто вслухалася в Гепардів воркотливий голос, і незрозуміла радість наповнювала мене. Вони обоє були ніби поміж моїх долонь. І я, сидячи на своїй гілці (це теж накручувалої), вклинювалася в їхній малесенький світ, у якому начебто місця було тільки на двох. Щось нестерпно лоскотало мене.

Потім почали говорити про мене.

Вона б не хотіла, щоб він руйнував їхню яскраву гармонію й що-небудь зі мною мав, хоча б до її від’їзду. Я маленька дівчинка, й того, жіночого, мені ще не дано зрозуміти й гідно поцінувати, а те, що він мені дає, краще б ішло…

Я була на межі емоційної бурі, перебуваючи метрів за два від них, знаючи всю правду та маючи змогу відновити справедливість. Я була щаслива, бо побачила їхню справжню сутність, яка час від часу спокусливо миготіла під штучними личинами послужливих доброзичливців, яких вони так добре переді мною грали.

Знову про мене. Вона до мене дуже, дуже добре ставиться, але я дитина. Я — його помилка, бідолашне дитя, що заблукало в безчассі. Те, що пройшло крізь мене в мої зародкові 13 років, повинне було пройти через досвідчених жінок, що перебувають у розквіті. Але вона щаслива, що знайшла сестру. Я досить дурненька, але це вікове.

Лиса тварюка зізналася, що я схожа на (знову!) конячку, яку потрібно вгамовувати, а вона, лапочка, настільки відрізняється від мене — її треба навпаки, розбуркувати, бо вона є найжіночнішою з жінок. Її треба запалювати… Розкішна жінка… Ніжна й лагідна, як зараз. Аристократочка.

Мене чомусь струснуло, я спітніла; мене лихоманило, й по якійсь дивній серцевій судомі я беркицьнулася з гілки, з глухим хряскотом провалилась у ярок.

Виникла пауза.

— Що це було?

— Цікаво, може, вона… Може, не вона… Нічне звірятко, напевне, десь тут блукає… У такі ночі в неї безсоння.

Сяйнула блискавиця, й задушлива ніч перетворилася на дощову. Усе звалилося в нецікаву купу, й побоюючись втратити надію на будь-що взагалі, я рвонула (в пальмових зебрах) на маяк. Годинник показував третю. В скронях жорстким відлунням перекочувалося це презирливе «блукає». Брутальне пророче глузування з приводу моєї безсонної ночі. Блукає… нічне звіря…

Блискавка й грім.

Я їм доведу. Я не знаю, що саме (грім), але я все одно доведу. В свій час. І я… я… я уявлення не маю, як саме, але щось та доведу!!!

Я на стежці війни. Нещастя виїли резерв чуттєвості, я тепер без почуттів. Блукає. Стара забута Адора блукає у вогкому тумані безчасся.

Tag Dreizig (день тридцятий)

Було звернено увагу на мою блідість.

Я похмуро потикалась у всілякі закапелки мрійливої Імраї, і скрізь мені відповідала однакова порожнеча, та навіть вона була не моєю. Я плавно витіснялася з цього казкового світу, так само плавно моє місце посідав хтось інший. Ніхто навколо не міг зрозуміти причину моєї вогкої нудьги, всіх чомусь дратував мій очужілий вигляд, згорблені плечі, шаркотливі кроки й Роберт Плант, який із надривом співав у навушниках.

Моя сестра була експонатом приблизно такої само очужілості, проте вона, навпаки, цвіла, начебто за рахунок мого в’янення, святкуючи розпал пізньої весни.

Я з характерною флегматичністю запитала в неї про вчорашній дощ. Це звучало для неї маленькою безсоромною образою: з якого це дива сторонні левенята повинні знати про відомий тільки вузькому імрайському колові дощ, який відтарабанив своє по третій годині вчора вночі? Я в стилі самовдоволеної красуні, чия справа зневажати всіх і кожного, мало не ображено спитала, а що, власне, в цьому такого? І зневажливо докинула: «Сашко мені, до речі, дуже багато розповідав про твоїх київських друзів. І нам здалося, що вони якось не зовсім з Києва, а швидше з Пітера-а…».

— Хамка! Хи-хи-хи! От чудовисько! Ви обоє! — вона дуже приємно для мене довго дивувалася з дрібної людської підлості: адже дехто буцімто поквапився попрощатись швидше, аби не змокнути — ото мерзотник!

Я косо й скептично дивилася на неї, вдаючи, що стримую позіхання під її монолог. Втім, глибоко в душі мені було начхати навіть на це.

Потім сестра кудись помчала, видно, на пошуки нових викривальних фактів, але швидко й повернулася, дуже задоволена й у тріумфальній позі, рішуче загороджуючи сонце, височіла передо мною — по нозі з кожного боку. Обізвала брехлом, оскільки їхня Святість, яка безневинно либилася зі своєї нори, зволила спростувати мій обман і передати смолоскип торжества невблаганній правді.

Приблизно в цю саму пінту часу, ймовірно, коли золотокоса Феміда хлюпалась у хвилях правдолюбного Понту, я, нічого вже не маючи, спокійно (очужіло) йшла відшліфованим гладеньким маршрутом до пляжної кабінки під тентом. Я чомусь зовсім забула про недріманного, але вже добряче атрофованого в пам’яті павіана, що швидким мавпячим рухом уже міцно перехоплював мою руку й брутально затягав у вужче коло нашого несумісного єднання. Я занурилась у цю пальмову тінь, так добре контролюючи свої принципи, що ніяк не визнавала його, дивилася начебто крізь нього, й лише десь глибоко в серденьку підіймався холодний біль — катування реальністю було нестерпне.

Він і не думав казати мені щось заспокійливе.

— Ти що своїй сестрі наплела? — пальці вчепилися в моє зап’ястя, коли я тупо спробувала вирватися. Я безпорадно глянула в холодні скельця його темних окулярів.

— Мовчиш? Кому було сказано, просто сидіти тихо й мовчати?

— А кому було сказано не ї… мене в ім’я вашої сраної гармонії?! — з несподіваним запалом вереснула я, помічаючи осудливу вібрацію куполоподібних тілес, розпростертих на сусідньому лежаку.

Хватка потвердішала.

— Не пхай свого носа не в свої справи й перестань брехати. Я ненавиджу брехух.

Я сіпнулася саме тої миті, коли його крицеві пальці зневажливо розтислися, не розрахувала сили й боляче вдарилась об білу металеву трубу, що підтримувала тент. Гепард лише коротко посміхнувся й наступної миті плавно, граючи хижою мускулатурою, ішов назустріч виниклій із пекельних глибин сестрі.

Abend

Потираючи хворого лоба, сиділа я на рідній кухоньці та тихо й переконливо скаржилася татусеві на життя. Скаржилася на сестрину поведінку (безпардонну), яка призвела мене до (сам бачить) такої ось депресії. Їй необхідно допомогти отямитися, врятувати сім’ю, вберегти від краху. А потім, і далі потираючи ґулю над оком, длубалася в омлеті з помідорами:

— А ти взагалі знаєш, що вона з цим уже переспала?

Без паузи він відповів: «Так». Проте констатація факту з мого боку його вочевидь зачепила за живе, й обоє ми, по-своєму неспокійні, сиділи зі складеними руками перед плитою, на якій дозрівав компот. Він дуже засмучений, і навряд чи буде підтримувати з Миркою будь-які стосунки ever after («що в тебе на лобі?» — «об пірс»). І необхідно щось робити, бо ще не пізно зупинити розростання надзвичайно неприємного конфлікту. Я барвисто уявила залучення всього нашого численного сімейства, включаючи родичів близьких і не дуже. М-да. Разом із компотом (одночасно) дозріла й батьківська рішучість, і поки я охолоджувала його, переливаючи з чашки в чашку — він пішов до сестри для з’ясування стосунків.

Її вдома не виявилося. Вона з Марійкою залишилася на пляжі (точніше, це ми її з собою не взяли, що, варто зауважити, малу зовсім не засмутило). Їх не було вдома, коли я лежала, запечатана немилістю, під пом’ятим простирадлом. І коли було погашено світло і я посилала гірку сльозу цвіркунам під вікном.