Я розвернулася й сліпо побігла в цю неподільну ніч, збираючи на своїй оголеній спині холод розпачу від непоправного. ЙОГО там не було.

Я розслабилася, виявляючи привітність і догідливість похмурому батькові, що пив портвейн, грав місячним променем у пом’ятому стаканчику з-під йогурту. З виглядом видатного філософа він дивився на це сите світило, надто підле, щоб бути сьогодні повним. Я сиділа з ними — третя зайва — і намагалася розшифрувати орнаментоване послання з чорних гілок над урвищем. Хотіла прокинутися, але мрії не відступали. Щоденність кликала, як кличе спокуса забути про Гепарда в складній грі зі спогадами. Вони є… Але цей демон іде поперед мене на одну-дві картинки. Він ходить навколо слайдів некримських ремінісценцій, він танцює в лінзі проектора. Він витатуюваний на внутрішній поверхні моїх повік. Я думаю про Імраю, і я думаю про нього, знаходячи краплю моря в кожному його русі, в його бровах, у його обличчі, в силуеті й негативі його постаті, захопленої нескінченними гіацинтовими танцями в калейдоскоп цього розумового паразитизму. І я люблю його… Я люблю його, як ці зорі. Й лише його очі, золотаві, непрочитувані, застелені вогнем, не чаять у собі нічого імрайського. Може, тільки схід теплого вологого ранку. Моє обличчя тоді теж укривається ніжною золотавою сіточкою, і весь світ золотіє перед тим, як дати дорогу багряному торжеству ще одного народження.

Я не могла сидіти разом із ними. Батько прогнав мене додому, а я рада була піти, тому що холод справжній, ще не надто виражений, доторкнувся до мене й по оголеному тілі бігали мурашки, свого чудового одягу я тепер навіть не відчувала. І вся романтика, все тихе, обережне чарівництво цього спорожнілого місця починало вислизати від мене, наостанок закликаючи збігати й подивитися ще раз. І я дивилася. Я бігала. Я бігла геть від Будиночка, з кожним новим ударом серця черпаючи дедалі більше надії. Але вона завалилася, облила мене новим болем, і мені нічого не лишалося, крім вклинення назад у ЇХНІЙ світ. І я мала спокійно піти й віддатися у владу зеленого світла маяка.

Удома я скинула безглуздий сарафан і переодяглася в щось тепліше, більш відповідне позбавленому романтики вечорові під зоряним небом. Знайшла Зінку. Ми стояли на самім краєчку над урвищем, і я відволікала її досить невичайною для нас бесідою, дозволяючи собі деколи поглядати на білу зневіру порожнечі Капітанського містка, який фосфорисціював під ковзанням променя маяка в цій безглуздій порожній темряві.

Зінка поцупила в свого татуся сигарети й сховала біля якоря, можна зараз піти… Коли ми порівняли зі стежкою до Будиночка, я попросила її зачекати хвилинку, посиділа з батьком, який філософствував, сказала, що це нестерпно, й так легко, так неможливо легко покинула їх, зустрічаючи Зіну жменею підсмаженого арахісу.

Вона покопирсалась у траві під якимось особливим кущем і нарешті знайшла те, що шукала. Ми дружно закурили, хоча й перевели цілу коробку відволожених сірників. Я запропонувала піти на Місток, усім серцем дякуючи цьому неповному місяцеві за можливість посидіти під його променями не в холодній самоті. Я не створена для нього. Уявляю, якими хижими вогниками світяться в пітьмі червоні вогники наших сигарет.

А подальше було як у казці:

— …Ми поїдемо до бабусі, в неї там свин, пустун такий, — вона затнулася, коли я з несподіваною силою стисла її худеньку долоньку.

Там, ледь віддаля, плутаючись у цих загуслих шоколадних сутінках, гублячись у неймовірному візерунку гілля, в центрі цієї урочистої метаморфози, там був ВІН. Він, так, так, ця витончена принадність альхенового чарівництва — з'являтися не відразу, а дозволяти мені бачити лише графічний образ у сліпучому серед сутінок сяйві мого невимовного щастя. Він, увесь він двома невідривними лініями на пальмовому тлі — ця зірка Імраї, чорної, місячної Імраї, що просто пожартувала…

— Ах, — видихнула не сліпа Зіна, — це… Це ЙОГ?

Я обійняла її за плечі, пустими фразами відіслала назад. Я йшла до нього, плутаючись у високій траві, йшла, осліплена цим видінням, орієнтувалася лише по картинці, що прикипіла до мого мозку, — ось він, Демон, майже непомітний… Лише невиразні обриси гладенької голови, складені на грудях руки, рюкзак за спиною, стоїть, прихилений до звивистого ялівця, всупереч усім життєвим правилам, гарячий відбиток на збірці моїх снів.

Але де ж він?

І ось я стою, безпорадно озираючись, перед білим бар’єрчиком, що відокремлює урвище й море від моїх невротичних невиключень, цілком самотня, й місяць якось докірливо світить, по-своєму жовто натякаючи на моє сумовите слабоумство.

Я почала тихо кликати його. Ляпаючи в'єтнамками, побігла доріжкою в бік пляжів, до Шостого корпусу. Скрізь панувала неприродна, сновидська тиша, й ніде не було ані лялечки, лише понуро мріла тьмяна лампочка, вся в метеликах і комашні, на ґанку тихого будинку. Він не міг далеко піти.

Якщо він взагалі тут був.

Так. Серце здригнулося. Стоїть тепер під іншим ялівцем, так само розслаблено прихиляючись, — казковий обрис із тіней і відблисків. Я, задихаючись, кинулася до нього, затисла в зубах сигарету, пригорнулася до цього дужого теплого тіла, відчула м’яке ковзання невидимої руки по своєму голому зашийку.

— Ось ти де… Господи, а я вже думала… — прошепелявила я, задихаючись і ридаючи від їдкого тютюнового диму.

— Для початку викинь цю гидоту, — сухенько мовив він, висмикуючи з моїх губів сигаретку. Я впустила голову на стьобане плече його жилетки, притулилася вухом до гладенької Гепардової шиї. Він заповз рукою мені під куртку.

— Мені це сниться?

— Звичайно… Ходімо сюди.


Рука в руці. Пам’ятаю особливе хрускотіння трави під ногами, вологий шепіт листя, мірне погойдування густого чагарнику, й він, який міцно стискає мою руку, ведучи крізь ці джунглі, вправно прокладаючи нам шлях, притримуючи пухнасті гілки в мене над головою. Безцикадовість і цілковита тиша посилювали трохи димчасте сприйняття Гепарда, і я, навчена гірким ранковим досвідом, ішла, міцно стискаючи руками його голе передпліччя, тиснучись до нього, намагаючись заплутатися в наших швидких кроках, боязко озираючись, аби не прокинутися.

Ми вийшли на тиху стежку, залиту по-гепардівськи плямистим місячним світлом упереміш із тінями нерухомого листя. Ледь далі вела інша вузька темна стежина, що зникала за гладенькими стовбурами ялівцю й пишними, влітку наповненими спекою кущами. Дух цієї безгучної ночі розпирав їх, по-особливому вплутуючись поміж вологого листя. Туди-то ми й пірнули, злякані якимось птахом, що глухо промурмотів нам напутнє слово. Шелест м’ясистої соковитої трави, величезні маки й запашна меліса встеляли нам шлях.

Ми зупинилися на малесенькій галявині, що була мов грот серед моря ялівцю, фісташок і високої, в пояс, трави.

— Ось тут я колись мешкав у гамаку. Десь тут валяється моя боксерська груша.

— Затишна місцинка…

Він швидко скинув з моїх пліч джинсову куртку, нетерпляче обцілував шию та оголене плече. Я закинула голову, й поки мої повіки тріпотіли, мов крильця метелика в танці, я бачила, як дивовижно спалахує неприродно синє зоряне небо, облямоване чорним мереживом розкішних крон. Воно то спалахувало, то згасало, змите кубічно-брунатним зиґзаґом світла з-під опущених повік, кліпаючи в тому самому гарячому ритмі, в якому він палко шепотів мені на вухо: «Боже мій… Боже мій… Боже мій…». І його руки, проганяючи холод, боролися з блискавкою на моїх штанях. Його гарячі прудкі пальці начебто розмножилися й незліченною пружною теплою зграйкою розбіглися по всьому моєму тілі — заповзали у волосся, замикались на моїй потилиці, стрімко пробігали по шиї, одночасно стікали по плечах і передпліччях, опинялися під майкою на спині, підстрибували на ключиці та м’яко сповзали донизу. Штани смиренно звивалися поміж моїх змоклих ніг, а обережні моторні пальці особливим алюром подалися далі. А я все тислася до нього.

— Господи… Яка в тебе чарівна пісечка, — шепотів він мені на вухо крізь сітку мого розпатланого волосся, язик і губи рахували сироти в мене на шиї. Його подих змішувався з тихим шепотом листя. Єдине, на що я була здатна, це безсило, в напівмаренні висіти на його плечах, торкаючись губами до дужої шиї, що пахла дурманом. Потім я довго дивувалася, яким це побитом вдається мені з такою кінематографічною легкістю перемикатися з режиму спогадів на режим накопичування, відсовуючи всіх своїх лисих примар, які танцюють, до знемоги розчиняти ворота своєї пам’яті, приймати цілі поля чудового, духмяного бузку. Бузок на секунду присідає, розстеляє рушника й бере моє обличчя в свої м’які долоні, тягнучи кудись униз. І наступної секунди я вже лежу в бузкових пелюстках і десь далеко манячить сирний лик місяця. Бузок, усе бузок, майка до майки, тіло до тіла, і я намагаюся пальцями однієї ноги стягти в’єтнамку з іншої.

— А я сьогодні півдня провів на Генералці, на тому самому лежаку, де ми…

— ТРАХАЛИСЯ! — з підвереском вирвалося в мене, коли після вибуху кульбабно-жовтого й відчуття троянди, що розпустилася, я зрозуміла що саме це й відбудеться з нами тепер.

Це був знову бузок, і я бачила його, начебто зробленого з сотень тисяч квітучих гілок, що гойдаються поки що дуже плавно, обдуваючи мене запаморочливими пахощами. Зі мною вже був не той ельф-танцюрист, що з’являвся до мене недосяжною тінню курними київськими ночами, не пляжна тварюка, що кожним своїм кроком сколихувала в мені новий біль. Це було все зовсім інше. Губи лоскотав присмак справдженої мрії.

— Я там був… Так, так, бачив те саме море, що й ти, те саме небо, де було…

Його слова начебто витягли мене з солодкої безодні, я наповнилася ще більшим щастям, коли зміркувала, що він ПАМ’ЯТАЄ.

— Левеняточко… Дівчинко моя… Ми ж не трахалися там, ах… — як він дихав! Як танцювали зорі! — Це були просто пестощі, такий невеличкий китайський масаж, ти ж просила мене, адже ти ще дівчинка…