Ада Самарка - Смак заборони

Так ми дійшли до своїх пляжів, проминули ліфт, а назустріч нам (сестрі поки невидимий) ішов Альхен. Він легко закинув на плече дерев’яного самурайського меча, був у темних окулярах, які горіли на сонці, а те, що прикривали чорні вузькі плавки, здавалося ще значимішим, аніж будь-коли раніше. Між слів я посміхалася йому, поки відстань між нами не скоротилась до мінімуму, та по тому раптово Гепард розвернувся й вийшов до «соборика», вочевидь очікуючи нас біля першого пірсу. Далі пляжів не було, і пройти повз нього ми не змогли б.

Але тут сестриця підняла голову з «дулькою», побачила майже перед собою звабливо усміхненого нескромного чоловіка, вчепилася мені в руку й круто розвернулась, чеканячи:

— ТАК, А ТЕПЕР НАЗАД, — і, тихенько посміхаючись, повела мене прямісінько до знудьгованого батька.

А трохи згодом почався дощ, і єдиними, хто ретирувався під ліфтовий козирок, виявилися ми та Альхен із Вірою і Танькою. Решта пляжників кинулися по домівках.

Так ми й сиділи, усі на одній лаві: я з одного краю, а він — з іншого, й безупинно ловили можливість підморгнути одне одному. Я говорила з Миросею, адресуючи всі слова йому, й отримувала розкішні відповіді. Зрештою, ми так розпекли одне одного цим найтоншим павутинням відвертого флірту, що я перша втратила над собою контроль і перед тим, як татусь устиг мені заборонити, — помчала просто під зливу, ляпаючи по пухирчастих калюжах. Зрештою вдало послизнулась і створила видовисько досить божевільне (зважаючи з виразу Мирославиного обличчя). За всіма розрахунками я повинна була впасти в обійми Гепарда і впала — але коли розплющила посоловілі очі, на мене дивилося темне й похмуре татусеве обличчя, а замість зіпсутого червоного рушника по моїх плечах прогулялася наша пляжна сумка, заштопана волосінню, з нефункціональним замком. Хвилини зо дві ми в звичному мовчанні прямували територією мокрого санаторію назад на маяк. Розмовляти зі мною після ТАКОГО, звісно, ніхто не збирався.

Почався цей фатальний день так само, як і 18 попередніх: коли ми спустилися на пляж, їх іще не було. Не було й чорнокосої Світлани, подруги балетної Шурочки, яка в медитативній самоті, що нітрохи не тішила мене, сиділа в своїй стильній спідниці на рідних зсунутих лежаках. До нашого відходу так ніхто й не з’явився, але за аналогічним законом із законами бутербродів, саме коли вже вдягнені й розлючені ми йшли до ліфта, нам назустріч викотилися Віра з Танькою, і єдиною розрадою було те, що Альхена з ними не виявилося.

Мирослави й Марійки з нами цього ранку теж не було. Годині о 7-й розігралася справжня баталія, коли вони, насолоджуючись безвалентиновою волею, вирішили податися в Алупку й дуже хотіли взяти мене без татуся. Останній же, самі розумієте, відразу сповістив, яка Алупка мені потрібна насправді. Дуже флегматично я сприйняла заборону, огризнулась лише разів зо два та вирушила на свою ранкову прогулянку, під час якої чудово поспілкувалася з сонячним Максом. Він кликав ловити крабів. Дуже довго не міг зрозуміти, звідки в татуся стільки сили, щоб не пускати чи бодай не дозволяти мені робити будь-що, і яким це гіпнотичним побитом я його, до того ж, іще й беззастережно слухаюся. C’est la vie.

Після вживання їжі та гори помитих тарілок я сіла на кухонний стіл погортати курортну газету, але відразу подзвонили в двері. Дзвонили досить часто, і я вже виготовила чудове формулювання, котре сповіщало тітку Надю, що тітки Галі немає вдома. Замість тітки Наді там виявилася розпатлана, вкрай збуджена Манька в одній шкарпетці та в парадово-вихідній майці, що з’їхала на одне плече.

— Дідуся немає? — по-змовницьки блискаючи очима, прошепотіла вона. Я недовірливо позадкувала в пітьму коридору.

— А що сталося?

— Нахилися, щось скажу!

Крізь трохи пришепетуватий, густий і плутаний шепіт я зрозуміла, що дорогою на пристань вони зустріли «Цього… того самого, твого друга, засмаглого, лисого, з рюкзаком». Вони з мамою дуже довго розмовляли, а їй він подарував — о! Шоколадку. На підтвердження мені було пред’явлено сплющений фіолетовий папірець, що аж дотепер зберігав Альхенів запах пряних ласощів.

Потім дитина кудись іще помчала, залишила мене в щасливому заціпенінні, з пряно-гепардовими пахощами, які лоскотали нюх. Кривдно, дуже кривдно, що мене тоді до татуся не пустили…

Тітка Надя тим часом знову подзвонила, але в прямокутнику білого світла постала тепер сама Мирослава, яка негайно зажадала мене до себе на гостину. Довелося не тільки будити релаксуючого сатрапа, але й витратити чимало часу, щоб переконати його в можливості відпустити мене саму до сестри в гості. Він чортихався англійською та репетував російською, мовляв, коли ж ми, такі-перетакі, дамо йому нормально відпочити, бо вставати і йти до Мирослави йому зараз хотілося найменше за все на світі. Дозволити ж мені самій спуститися вниз на сім сходинок, обігнути дім, увійти в їхнє парадне й піднятися їхніми сімома сходинками та опинитися в сестри на кухні, дорівнювало хіба що згоді на моє паломництво до острова Валаама.

Ми втрьох доклали чималих зусиль, перш ніж зрештою домоглися плювка й злісного: «Та робіть, що хочете!!!» — й окрилені, забралися геть.

— Слухай, це він завжди такий? — обережно запитала сестра, коли ляснули двері й коридорна пітьма лишилась позаду.

Я знизала плечима, намагаючись пригадати, коли це він був НЕ такий.

Кухня в тітки Тані виявилася скромнішою за окитайчену пишноту, яку завели в себе Цехоцькі. Крізь відчинені двері балкону зі снопом світла м’яко вливалися запахи мигдалю й флотської кухні.

— Сідай, сідай зручніше. Я не татусь, — вона рвучко подалася вперед, майже зіткнулась із моїм обличчям, — розслабся, я не лаятиму тебе.

Вона з грюкотом поставила переді мною керамічну миску, наповнену запашним сирним печивом. Створений із пряних ароматів Альхен, мов джин, почав підійматися з гущавини того печива, звиваючись у селенамамбічному танці.

— Бери, скільки хочеш. Сядь зручніше. Та чого ж ти прямо як на допиті! Зовсім він тебе зацькував. Та бери не одне, а скільки хочеш! Знаєш, кого ми зустріли дорогою в Алупку?

Так, так, я безумовно знаю і дуже щаслива, що розмова вийшла такою довгою і, напевне, дуже приємною. Дитино… дитино… Яка ж ти залякана! Вона намагалася говорити з батьком. Так, так, увечері, вчора. Але це утопія. Це безнадійно. Ні, ні, зовсім ні. Батько намагається воскресити міф про ґречних дочок, він настільки загруз у цих мемуарах передреволюційної доби… Ці художники, що народилися ще при Олександрові III… Чи знаю я… Так, напевне, вже знаю, що він не на жарт сподівається виростити таку шляхетну дівицю. Так, так, адже навіщо, запитується, я вчу французьку, німецьку й англійську ось уже практично вивчила? Зрозуміло, з одного боку, це все дуже добре, але треба ж знати міру! Треба бути хоч трішки реалістом, а якщо й не бути, то, принаймні, не примушувати до цього тих, хто не бажає такого, та ще й із настільки зламаною, атож, саме britle психікою, як у мене. У неї нарешті розплющилися очі на все це. Її охопив жах. Якби я тільки знала, який усе це вигляд має збоку! Яке очужіле й страшне моє обличчя, коли я гуляю пляжем! І татусь завжди поруч! Чи не скажу я… А, пардон… До вбиральні на пляжі я теж під конвоєм ходжу?

Так.

Її обличчя ледь помітно пересмикнулося. З медяними складками на підзасмаглому чолі сестра простягла мені сигарету. Я чиркнула сірниками й помітила, що знову сиджу, боязко згрупована, на самім краєчку дерматинового табуретика.

Батько дуже любить мене. Серед усіх його трьох дітей мені випало щастя бути найбільш виплеканою. Коли вона була маленька, то нічого подібного й не намічалося! Хоча, коли Миросі сповнилося чи то шість, чи вісім (сама не пам’ятає), він зустрів мою маму й став, ну, як би це правильно висловитися, «недільним татом». Так, так, безумовно, приносив багато всякого. Знаю, знаю, були в них такі довірчо-дорослі стосунки. І коли народилась я, вона була безмежно щаслива. Він любив мене без тями вже з самого початку. І як же він хотів, щоб дитинство моє ніколи не скінчилося! Але я вперто росту. Так, так, не зогледишся, — вона гірко засміялась, — а тобі вже за 25 днів виповниться 14! А він ще й досі тебе пасе, як маленьку дівчинку. Він читає мемуари різних російських інтелігентів. Він говорить правильною мовою та часто обрубує російські дієслова. Так, звісно, гарніше звучить, але, втім, навіщо вона мені все це розповідає? Начебто я сама не знаю… Отож, він одержимий цією ідеєю незіпсутого отроцтва. А чи знаю я, що на мене чекає за рік? Школа-інтернат де-небудь у Європі! А жити коли? Ах, якби я тільки знала, як вона хоче мені допомогти!

Мирослава з таким чистим, таким чудовим обличчям дивилася мені просто у вічі, по-мильнооперному тримаючи за обидві руки.

— Я хочу тобі допомогти. Я на твоєму боці. Так, яким би нерозумним це не здавалося, але ми, принаймні, разом зможемо якось відірватися. Скажи, ось у Києві в тебе, крім цього Хлопчика (сарказм у голосі), є ще хтось серйозніший?

— Ні, — відповіла я правду.

— А ось подруги, посиденьки різні?

— Подруги є, але батькові не всі подобаються, тобто, вони всі ніби теоретично мої подруги. Та й, до того ж, навіщо марнувати час на пусту балаканину, коли є такі чудові речі, як англійські романи й німецька граматика? Та й Данте з Флобером…

— А він мені… Він мені скаржився без кінця, що ти нездара, тупа, як коняка… Бідолашна сестричка. А я ж тільки й чую: «Адо, не лізь», «Адо, не бігай», «Адо, мовчи», «Адо, відповідай, коли до тебе звертаються», «Адо, не смій пірнати», «Адо, більше купайся», «Адо, іди з сонця», «Адо, вдягнися», «Адо, скинь куртку», «Адо, зніми плеєр», «Адо, я забороняю тобі»… Я ж бо думала, що побачу тут розбещену дурнувату коняку, а побачила зашугану до дурості, зацьковану зубрилку при садюзі-батькові. Та як же так можна!