Я зітхнула й посміхнулася.

— Яким дивом? — шовковистий лагідний голос. Доброзичливість у всьому Гепардовому матово-маслиновому єстві. Дивиться згори вниз і трішки мружиться. Досить симпатична жіночка з губами в формі серденька дуже неприязно, причому, впритул витріщилася на мене.

— Таким ось дивом. Думаю, а дай зайду. Я ще згори тебе побачила. Я не можу інакше, — не в змозі встояти на ногах, я сіла на лежак поруч, застелений чиїмось білим рушником.

Лагідна, як завжди, наповнена чимось безпомилково місячним, дуже вкрадлива посмішка торкнулася його тонких губів — і поступово поширилася по них.

— А що, з твоїх нікого немає?

— Нема. Зінка з усіма в Ялті, а я… А я — нормально. Просто помилилася в підрахунках, — ніяково посміхнулась я, рівно настільки, наскільки дозволяла та пекуча буря, що бушувала в моєму перегрітому мозку.

— Побажання є? — зачаєна двозначність. Я була в такому остовпінні, що просто не встигла пробитися в діамантове виблискування таємного підтексту.

— Нема…

— Ну, тоді посидь тут. Хочеш скупатися? Чи на тобі нема купальника? Нема?

— Нема.

— А тут, де ти сидиш, — зайнято. Іди сюди, — він ледь відчутно, крізь зефірну насолоду та моє заціпеніння торкався своїми гарячими грудьми до мого пухнастого плеча. Я відчула, як від нього відходять хвилі тієї самої демонічної сили — ніби пряно-виноградної. Вони загадковими переспівами, упереміш із сонячною спекою проникали в мене з тією самою палкою люттю, в якій нестримно та безнадійно паразитує щомиті мого буття його смагляве обличчя з пульсуючим місячним променем над широкою бровою. І що може вдіяти така покірлива істота, як я? Мій наркотик… Мої морфій, опій, героїн, крек і гашиш! Мій скарб, який, мов сонце, підтримує життя… Але пестливі дотики неможливі! Сонце! Сонце, що сходить тільки витонченими й рідкісними до розпачу днями приморських вояжів!

— Так же краще, правда? — дихнув він, торкаючи теплом свого подиху мою спаленілу щоку. Я завовтузилась, намагаючись прилаштуватися з найкращим контактом. Саме так; нас з’єднували стрімкі, найтонші в світі дотики, що нагадували чимось пістряве миготіння кадрів у яскравому безглуздому кліпі — веселкове ковзання гладенького гарячого тіла по самому лише золотавому пушку, по моїй дитячій лопатці.

Інше було справою суто формальною. Магічний ритуал запрошення до відповідного заняття. Спочатку, так би мовити, зокола: що робила, з ким була, про що думала, як спала. Коли ворожа сторона відчула достатній наплив очікуваних натяків, вона запропонувала мені піти туди, звідки я щойно з’явилася. Мався на увазі Генеральський пляж, і подорож туди мала відбутися, звісно, разом. І єдиним виразним приводом для віддалення взагалі будь-куди було дике бажання скупатися, беручи до уваги факт (істотний) відсутності купальника.

— Я тільки переодягнуся, — він схопив свої маслинові шорти й помчав кудись у бетонний затінок, який став для мене безпросвітною пітьмою після сліпучого сяйва, що застеляло очі в ці щасливі запашні хвилини.

Не можу сказати, чи цілком усвідомлювала, що роблю. Це просто якось уникало меж мого розуміння, та я й не прагла нічого розуміти. Був Альхен-мрія, що стояв біля витоків мого божевілля, і мушу зізнатися, він мені був максимально близький, навіть ближчий за будь-кого з подруг чи батьків. Ми подорожували в чудових світах відпущеної з ланцюга уяви. Останнім часом Гепардова примара, що мчала попереду моїх думок, навіть перестала носити якісь загальноприйняті риси своєї людської подоби. В нього не було ні обличчя, ні ніг, ані будь-чого іншого, такого, що могло б слугувати за виправдання для його причетності до великого містичного Чогось, яке звалося Альхеном. Ми взагалі настільки поріднилися, що промовляючи подумки: «Альхен» — я вже нічого не бачила. Виникала ілюзія, ніби він просто в мені, всередині, й не як крихта всього, що сталося, не як застрягла в пам’яті скалка, котра болюче ранить, а як диво, втілення всього, здатного дарувати мені цю трепетну обіцянку, що пульсує зараз у повітрі.

Але той страхітливо справжній, той, чию матеріальну сутність так легко усвідомити, постає переді мною цілковито іншим, трохи спрощеним цією неймовірною людяністю, з якою він стоїть серед решти осіб, не вирізняючись нічим, крім небувалої мужньої краси, що в ній навіть не досить брутальності, тому вона не змусить мене завмерти в смиреннім жаху, відчуваючи його демонічну владу.

Минуло зо дві такі замислені хвилини, перш ніж гра наших із ним поглядів стала нестерпно гарячою, і я відвела очі. Я мало орієнтувалася в цій нездоровій волі — ночами ж бо все було надто скорочено. Щось нове насторожувало, попереджало про неминучу катастрофу. Рештки розуму закликали востаннє згадати про свою цноту.

Ні, ні, моя незгасна жарино! Коли я впиваюся твоїми пестощами в самотні київські ночі — це всього-на-всього обпадання моїх внутрішніх оболонок. А те, що відбудеться зараз із нескінченно невдоволеними зовнішніми — річ уже іншого плану. Та про які жертви мова? Я начебто крізь густий грузлий туман дивилася на цього чоловіка, з хворобливою зосередженістю ловила й фіксувала кожен його рух. Наївно, о, як наївно я хотіла зрозуміти, про що він може зараз думати.

— Щойно ти обламала дівчину. Її компанія, йдучи звідси, мало не за руки її тягла, але вона впиралася щосили, а потім прийшла ти, — мовив він, швидким рухом накидаючи на плече рюкзак. Ми почали рухатися до сходів. Мій погляд холодним лезом метнувся до обуреного створіння, залишеного на побляклій ділянці, де щойно сліпила очі й гріла душу ця демонічна істота.

— Вона ще на щось розраховувала, але ти обламала її. Ти перемогла. Це твоя перемога. Цінуй зміст цього дорогоцінного слова — твоя перша жіноча перемога.

— А хіба могло бути інакше? — я байдуже знизала плечима й водночас зригнулася, бо помітила рожевого грізного гіпопотама в панамці на розплющеному кріселку біля пляжних воріт. Лютий погляд заплутав мої кроки, довелося взяти Альхена за лагідну теплу руку.

Коли ми зійшли дюжиною облизаних сходів, перед відчиненими ворітьми сиділа ще одна охоронниця, чиї атрибути (панамка та книжка), тепер на своїх законних місцях — особливо яскраво ввірвалися в поле мого зору.

— Усе для мене, — дуже тихо сказала я, здивовано озираючись, згадуючи свій шлях сюди, як на диво реалістичний сон.

— Що?

— Ці тітоньки книжки санаторні перевіряють?

— А… — трохи неуважно (розум мого урочистого супутника був заклопотаний зараз далеко не питаннями санаторних перепусток і навіть не пишнотілими тітками, що їх перевіряють), — але я все одно через дірку сюди пробираюся.

— А де ваша дірка, бідолашне Левеня не знає, тож уявляєш, я пройшла через обидві неприступні лінії фронту цілком живою і неушкодженою!

— Звичайно, — звучало саме так, ніби незабаром він відповідатиме мені на непристойне висловлювання черговою непристойністю. Він весь просто-таки станув у сяйві променистої посмішки. Щось бандитсько-східне якоїсь миті прослизнуло на його обличчі й потім зникло так само стрімко, як ці джигіти на своїх гнідих скакунах щезають серед розжарених барханів пекельної пустелі.

Раптово, дивлячись начебто перед собою, сумлінно й без жодного доторку гнилизни так званих хтивих думок, ловлячи поглядом сірість моря, що пульсувала крізь олеандри, якимось внутрішнім оком — чи то з потилиці, чи, в крайньому випадку, зі скроні, я спіймала гостре сяйво одного схвильованого ока. І перш ніж у моєму мозку відбулися будь-які аналітичні процеси — вже стояла, розвернута до нього обличчям, із щоками поміж його гарячих долонь. Було достатньо лише одного соковитого погляду, який прорвав обойму часу, щоб раптом рвучко кинутися в костоломні (й ніяк інакше) обійми цього вепра та зачвякати в банальному, але надзвичайно хвилюючому поцілунку.

Щось пурпурово-червоне (плащ Каракалли) з розсипами матових, рухливих гостреньких орнаментів (коралі) вже починало корчитися в конвульсіях перед очима, і я навіть не знала достеменно, розплющені вони, чи ні.

Я була по вінця переповнена цим метким гарячим жалом, і вологі, начебто електризуючі губи вершили щось немислиме… Я танула, так, так, кумедно розчинялася, мов крижинка під променями березневого сонця, між цих тисяч пестливих, невпинно рухливих рук, які незбагненним чином доторкалися до всієї мене одночасно, втирали тканину сарафана в моє змокле тіло, м’яли мене, мовби звільняючи від грубої людської оболонки. І за мить я вже перетворилася на вир і потік божевільного бажання. Шаленство плоті! О, я програла! Солодке фіаско! Я залежала тільки від своєї пристрасті, й особливий, вишуканий біль уже простромлював мене, кидаючи в млосні муки гріховного очікування.

Я дотепер наповнена деренчливим відчуттям теплої спритної руки, обманним заспокоєнням, яке лише посилювало мої муки, рухаючись догори спітнілим стегном, і нічим не збентежена нагота вже випромінювала соковиті цукеркові аромати. Я не думала про те, що ми все-таки перебуваємо в парку військового санаторію, що нас можуть бачити очі, на які краще не потрапляти, й не тільки благословенні олеандри виявляться свідками тієї божевільної сцени, яка неминуча після останніх зітхань розбурханої прелюдії.

Узяти мене просто в парку, де в цілковитій прострації колишуться на вітрі мої магнолії та мигдаль?

І потім, трішки розпливаючись у медяній ситій спеці, оці самі пальці, одночасно холодні й гарячі, вже значно зменшуючи свою колишню наполегливість, домагаються мети й рушають далі з особливою дослідницькою старанністю.

Я вже відчуваю, як реальність звучить однією безперервною нотою. Нехай вона вічно так співає! Мені байдуже, який людський (чи не людський) образ, яка ебенова тінь проступає крізь чуттєву мозаїку, що спалахує цими маленькими делікатесними спіральками безсоромного блаженства. Шлях у рай відкривається вишуканими маніпуляціями одного (одного-єдиного!) середнього пальця! Мене навіть не трусило від того, що це був саме Гепард! Я могла лише впізнавати, розкуштовувати й смакувати блаженні обрії своїх відчуттів. Егоїзм оргазму, який пробуджувався. Мені було начхати абсолютно на все. Це був палкий, адорівський едем, і ніякі ниці, дрібні думки не смикали за корінці моєї свідомості. Чисте Adoreau!