Учора. Велике вчора, яке в солодкому виключенні буває куди значиміше за буденне завтра, й навіть за сьогодні, що не встигло ще й початися. Я лежала в ліжку, думаючи, подавати знак про те, що я прокинулась, чи покачатися ще. Я люблю мріяти, мов личинка, згорнута в коконі зім’ятих простирадл, і плавно переходити з імрайських снів до імрайської дійсності (остання мені тепер подобалася значно більше, ніж тьмяні видіння, котрі навідували іноді мою розморену сонцем і водою голову).

Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен.

Із цими словами й опам’яталась я в ранковій Ебрі. Альхен — змінюється день, гавкають собаки, гавкає татусь, сичить щось у чиїйсь майстерні, сичить сестра. Змінюються обличчя. А я з ними й не з ними. Альхен… — повторювала я, крокуючи Сонячною стежкою в Лівадію.

Альхен… разом із супом і салатом. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Я увесь час згадую. Ні, я увесь час там… там… там… Боже, чому ти дозволив мені закохатися в Диявола? Чому зараз? Чому в нього? Альхен. Альхен. Альхен. Чому я з ним не переспала? Я ж вільна… Ні, ну, як звучить — Адріана вільна! І я ж нічого нікому не завинила. Я ж взагалі нічого не робила — безневинні витівки в одязі на лаві паркового типу. Альхен… Альхен… Альхен…

Nach Mittag

Оскільки перша половина дня промайнула в позахмарній екскурсії Сонячною стежкою (фотографії, що зафіксували наші кислі пики, дотепер лежать у сестри в конверті фірми «Кодак»), Альхена я не бачила. Узурпатор усіх моїх думок зник.

Сієсту присвятили Зінчиній англійській.

— Що було вчора?

— Нічого не було. Його просто там не виявилося.

— А я спускалася. Тебе шукала. А його точно не було.

— Я сиділа в парку, роман писала.

По годині в парку пішла на свій оглядовий майданчик, щоб визначити ступінь гепардовості. Тепер завжди могла сказати татусеві, що йду подивитися, чи прийшла сестра.

Побачила. Чоловік у світлих плавках. Дуже засмаглий. Щось читає. На моє серце начебто перекинули діжку з медом. Як тепло… як приємно… І хіба може бути інакше?

Виходить, може. Коли ми спустилися, я його знову не бачила й життя відразу потьмяніло. В товаристві родичів сидіти було неможливо.

Я загоряла, витримуючи карантинну дистанцію, а коли прийшла Танюшка, мій сонячний зайчик, то її відразу прогнали. Татусь і сестра. Остання ще й носика зморщила:

— А це ще хто така…

Боже, як же я хотіла їй відповісти!

Зрештою, вирішила піти в кабінку з переодягальною і зовні безневинною метою. Старий прийомчик. У стіні продовбано невеличку дірочку, зумисно для Альхена, який підглядає за Адорою (чого він, на жаль, ніколи не робив би), але вийшло так, що Адора підглядала за Альхеном. За чотирма стінами ніхто не бачив, що відбивалося на моєму обличчі. Зараз… зараз, мій наркотик…

Першої секунди сильно засмагла плоть із неприродною виразністю ввірвалася в поле мого зору, викликаючи сніп іскор дикого захвату, та ледь я виступила з кабінки — щось начебто розірвалось у мене всередині, щось страшне, клацаючи зубами, кусало мою душу. Те, що отруєна півкуля мого мозку вважала заспокоєнням, виявилося величезним череватим жлобом. З гіркою посмішкою непередбачуваної долі Лжеальхен розглядав моє голе озаддя. Це був величезний, волохатий кабан, який дивувався, чому настільки юне й прекрасне створіння дивиться саме на нього.


Саме цього дня я познайомилася з Максом. Ми йшли з сестрою санаторними пляжами, без татуся, й теревенили про моє тяжке життя. Нагадую, вона ще й досі дивувалася, як 14-літній підліток може жити в такій неволі. Я відмовчувалась, знаючи, що коли зроню бодай натяк — усе полетить ік бісовій матері. Вона ж тим часом щось буркотіла про чиюсь поведінку, й мені було незрозуміло, про кого зараз ідеться. І коли я піддалась черговому нападові меланхолії та хотіла закричати: «Ну, чому я?» — перед ворітьми пляжу «Ясна Поляна» виріс білявий засмаглий красень, на дві голови вищий за мене (і на чотири — за Мироську).

— Чи можу я у вас довідатися, що ви тут робите? — гордовито поцікавився він, прихиляючись до хвіртки.

— Гуляємо, — буркнула я, штовхаючи хвіртку, щоб пройти. Він притримав її.

— А ви знаєте, що цього тут не дозволено?

— Мені багато чого не дозволено.

— Воно й видно. А моя робота, між іншим, полягає саме в тому, щоб не пускати сюди таких, як ви, — красунчик стояв майже впритул до мене, пропускаючи Мирославу та затискаючи мене між поруччям, сіткою і своїми широкими бронзовими грудьми, — і я спостерігаю, дівчино, вже цілий тиждень, як ви рівно о восьмій тридцять сама черепашачим кроком повзете аж до «Марата» й потім назад і в найкращому разі 15 хвилин перебуваєте на території, котру я охороняю.

— Ну, то й що?

У нього було кучеряве, зовсім жовте волосся, що тільки трохи не сягало пліч, і янгольське обличчя з повними губами. Типовий юний серцеїд.

— А те, — він присунувся ще ближче й мені стало ніяково, — що більше цього не буде. Якщо хочете тут гуляти, то я вам випишу перепустку на цілий місць, а ви мені — лимончик купончиків, га?

— Пропустіть, — я подалася вперед, але відразу вдарилась об його тверді теплі груди.

— І чи можу я запитати, скільки часу мені… Ем-м… доведеться вас терпіти?

— До 26 липня, — я відразу посмутнішала. Вчора, поки я займалася дурницями з Гепардом, вони купили в Ялті квитки — нам на кінець липня, Миросі з Марійкою — на два тижні раніше, а Валентин мав поїхати взагалі за кілька днів. І мені залишилося всього 34 дні. 34 сієсти. 34 вечори. 34 ляпаси. 34 Адори й 34 Альхени. Більше — ні секунди.

— Калінін! Відчини ворота в корпус! Там шеф тебе кличе! — загукав хтось, затулений його масивною спиною. Калінін відступив і, давлячись від сміху, я пройшла в щілину між відчиненими стулками.

— Який же мерзенний, пихатий, бозна за кого себе має… — сичала Мироська.

— Так, цікаво, а ось що ти тоді думаєш про мого ІНШОГО друга?

— Цього лисого, чи що? — а все-таки вона схожа на юного татуся. Носи такі самі…

— Саме про нього.

Вона байдуже знизала плечима. Бузкове бікіні їй анітрохи не пасувало. Худі гострі коліна стирчали в різні боки. Волосся було зібране в ненависну «дульку». Постава — як у Адори в дитинстві. Бідна Мирослава… зразкова мати, висококваліфікований працівник (під час знайомства з її колегами в інофірмі було зауважено, що «природа на ній відпочила», і я аж почервоніла від такої кількості поглядів). Але звідки цей виснажений погляд? Її груди були такі само маленькі, як і її зріст, і, комплексуючи, сестричка придбала в Болгарії цей жахливий купальник, основна перевага якого полягала в «чашечках» другого розміру, що спотворювали її ще більше.

— А чого він так не подобається татові?

— Про Камасутру забагато розповідав, — я посміхнулася й приємно похолола, здригаючись, бо спогади про вчорашнє, мов котики, терлися об моє тіло.

— Я так і думала… — гмикнула вона, дивлячись собі під ноги, — тільки ти це… сестричко… Знаєш, обережніше… Ти ще зовсім дитина…

— І все-таки я вас не пропущу! — виник перед нами білявий красень. Я знову засміялася.

— Ану відійдіть! — видихнула Мирося, буквально захлинаючись обуренням. З виряченими очима й носом, який посмикувався, вона мала майже жалісний вигляд. Найприкріше було те, що якби вона поводилася хоч трішки інакше, буквально на сантиметрів зо два відсунула б усі свої комплекси, то моя бідолашна попелюшка перетворилася б на прекрасну, й головне, поза сумнівом, сексуальну мініатюрну красуню. Альхен колись казав, що йому подобаються маленькі білявки.

— Це ви йдіть. Я вас і не затримую. І навіть не думаю цього робити, — він притис мене до поруччя, — а вас я все-таки нікуди не пущу. Знаєте, мені через ваш голий зад… е… щоранку начальство робить втик. Ви ж не з нашого санаторію. І взагалі, де ви відпочиваєте?

— Я скрізь відпочиваю. І взагалі, якого біса ви до мене причепилися? Я що, заважаю комусь?

— Та ні. Мені особисто тільки на душі веселіше, коли навкруг ходять такі, як ви, а взагалі, — він відійшов убік, ведучи мене за руку, — хочете, я зроблю для вас виключення?

— Яке?

— Мені подобається дивитися на вас, і якби це було моєю справою, то розвів би тут із десяток таких ось голозадих.

— Ах, я так улещена!

— Пепсі хочете?

— Так, хочу. Дякую. Давай на ти.

— Ага, давай.

Крижане пепсі… Як хороше…

— Може, все-таки познайомимося? Га?

— Адріана, — сказала Адора.

— Макс, — сказав Калінін.

Потім ми почали теревенити, й з’ясувалося, що він теж із Києва, вчиться в універі, де викладає мій татусь, і некволо говорить англійською.

Він провів мене до самого Гепардового тенту (здивовані погляди з-під приймача й піднята темна брова). Потім я побачила татусеву грізну тінь. Ну, ось і все…

Втику не було. Навіть більше того — він краєчком вуха почув, що ми балакаємо по-англійськи, й стримано похвалив мене.


А я зараз бачу тільки глянсову фотографію 10 на 12, зняту 22 червня 1995 року. Валентин погодився клацнути нас, Альхен, витягнутий із якоїсь чергової рослинної бесіди, не встиг зняти окуляри. Вибираючи позу, я потерлася плечем об його груди, щоб він обійняв мене.

«Що ж ти робиш..», — прошепотів він і стис мій стан так сильно, що я здригнулася.

Abend

Стояли й курили на веранді Старого Будинку.

Валентин застукав мене зі смердючою «Ватрою» (не «Примою»), поблажливо посміхнувся й простяг мені пачку «Філіпп Морріс»:

— Ніколи більше не кури цієї гидоти!

Так ми й стояли, розслаблено прихиляючись до різьбленого балкончика, — Мирося, Валентин і я.

Хтось із нас двох бовкнув сестрі про фотку. Запам’яталася репліка: «3 такими типами можна тільки фотографуватися». І ще: «Це дуже негарна людина. Я помітила, як він дивиться». Потім вони вже на два голоси додали, що я маленька й дурненька та нічого в житті не розумію. Якби я була хоч на грам п’яніша, то неодмінно гаркнула б: «Та облиште — це ж мій коханець!». Не знаю, які сили втримали мене. Може, нічна Ебра, яка стелилася духмяними хащами просто перед нами. Ці вогні… І вся, вся переді мною. Під цим верховіттям, можливо, знайшли притулок якісь двоє щасливчиків, і пахощі мигдалю вторять голосові їхніх почуттів.