Найбільше мене схвилювало те, що я цілком перебувала в його владі. Він — такий великий, такий досконалий, із таким ідеальним тембром голосу — був для мене уособленням найпотаємнішої мрії.

Потім одним рвучким, точним рухом майку було усунуто.

— Груди, вкриті пушком… — посмішка розчулення. Такий близький фізично, для мене він був, як і раніше, недосяжним. Я ж бо не знала про нього нічого — тільки те, що наші життєві паралелі ніколи більше не перетнуться.

А поки що немов застигла статуя, немов нависла над здобиччю кобра, мій Альхен із долонями за два міліметри від моїх грудей, вкритих пушком… Безмовний… І тільки очі й легеньке гаряче здригання пальців свідчить про ту пристрасть, яка прокинулася в його тілі (пишу, як бульварна романістка).

— Поцілуй мені груди, — хрипко попросила я. Маленькі сріблясті зірочки заструменіли по всьому тілі, обгонячи одна одну.

— Так… так… так… — цей оксамитовий шепіт ще раз підтверджував мою розгубленість.

— Не поспішай. Запам’ятай, ніколи не треба поспішати. Розслабся… Для тебе час зупинився. Не думай ні про що, — і він поклав мою руку на місце, розташоване трохи вище від його прикритих шортами стегон. Перебуваючи на вершині його сили, що саме розквітла, я, проте, ніякої активності не виявляла. Після «очлененої» зими, що залишила в моїй голові моторошнуватий відбиток граничної відрази, безпосередньо статевий контакт із цією частиною чоловічого тіла викликав у мене стан, близький до передкорабельної нудоти, коли, стоячи на причалі, дивишся, як танцює по хвилях катер. І на його борт потрібно невдовзі ступити! Відчуваєш, як шлунок починає згортатися в тугий клубочок.

Він відразу помітив і поцінував ступінь охолодження, тож, не перестаючи гладити мене, завів м’яку й тиху розмову.

— … 89-й — це був мій рік. До цього я приїздив сюди просто так… Жив собі в гамачку… Тихо, спокійно… А потім, відразу після мого дня народження, стався цілковитий відрив. Тобто, я повністю змінив своє життя… Знаєш, докорінний переворот, як революція… Так, це був мій рік.

— Що, й ти справді жив у гамаці? Пам’ятаю, татусь тебе просто обожнював!

— Так… Але я свідомо вибрав тебе, а не його. Твій батько — чудова, розумна й начитана людина, гарний співрозмовник, але коли стало зрозуміло, що настав час вибирати, я вибрав тебе.

Він милувався мною. І мені ставало дедалі спокійніше під цим лагідним, невимовно рідним поглядом. А потім він накинувся на мої груди. Пам’ятаю коралі й плащ Каракалли та ще — крізь здригання повік — готичне вікно навпроти. І ще я бачила голову Альхена під своїм підборіддям. А потім він почав розстібати мої шорти (залишилася тільки ширінка).

— Е, ні, приятелю, стривай, а ось далі поки що тобі не треба, — язиком, який заплітався, озвалися рештки мого здорового глузду. Вся інша моя істота репетувала, що цей вовкулака найбільше в світі хоче оволодіти мною, і я не знесу, не переживу власної відмови.

— Не треба? Не треба… Все гаразд, все чудово, маленька, — видихнув він, посуваючись до мене ще ближче, хоча мить тому я думала, що ближче вже неможливо, — я не буду…

І він лише легко, ледь-ледь приспустив мої шорти.

— Тобі, напевне, трішки страшно?

— Так, — відразу відповіла я.

— Звичайно… Адже зараз ти хочеш, щоб твої мрії реалізувалися саме так, як тобі це снилося. Адже справді снилося?

Він трохи підняв купальні трусики, що стирчали з-під шортів, і з ніжною посмішкою, мов хлопчисько, дивився на щось, так добре йому знайоме.

Я нервово скосила око на годинник. Добре це чи погано, але була вже за 17 хвилин одинадцята.

— У мене лише дві хвилини залишилося, — прошепотіла я, вбачаючи за собою кволу тінь можливої перемоги.

— Не поспішай. Замри. Розслабся. Нікуди не треба поспішати.

— Добре… — я розслабилася; якщо мене все-таки збираються ґвалтувати, то це ще не значить, що те саме потрібно робити з моїми психікою і нервами.

— Бачиш, як здорово вийшло, — прошепотіла я, — тепер я можу з тобою зустрічатися хоч і щодня.

Альхен відповів якоюсь китайською приказкою про горщик, із яким коли щось часто робити, то він розіб’ється. У мої труси тим часом ніхто залазити не поспішав. Це обставина водночас і заспокоїла, й чомусь розлютила мене.

— Ось що: а ти можеш відповісти на одне моє запитання? — суворо запитала Адора.

— Так, звісно…

— Слухай… Значить, так… Я тобі подобаюся, чи ні? Йдеться не тільки про зовнішність… А й про все інше. Ну, то так, чи ні? І без коментарів, будь ласка.

Він мовчав. Незважаючи на божевільні зусилля, я все одно не могла відгадати, що відбувалося за маскою його вмиротвореного замисленого обличчя. Як жорстокої Як це на нього схоже!

Він мовчав.

— Ось що, — сказала я, — для прикладу, для легкості, так би мовити, скажу, що ти мені жахливо не подобаєшся. Я тебе взагалі не зношу.

— Це я знаю, — посміхнувся Йог, — але відповісти однозначно не можу все одно. На такі запитання не буває однозначних відповідей.

Я зітхнула. Виразно відчувала власне збудження. Як у тих снах. Особлива волога, духота в причинному місці. А він шепотів мені щось… Про те, що було два роки тому, про мою помилку… І про те, що я була не права, коли кинулась у перше-ліпше ліжко… Що безладне злягання — це дуже погано…

— Хоча, звичайно, зараз ти… — я не розчула. Я не чула взагалі нічого. Його руки гріли мене там крізь два шари одягу, а мені хотілося плакати від власного безсилля. І навіть це тіло, дідько забирай, уже не корилося мені!

Він цілував мої груди й обплітав мене руками, і я стогнала, закидаючи голову на лаву, ковзаючи пальцями по його потилиці, граючись коміром його майки.

— Мені час іти. Уже одинадцята.

А він і далі мене гладив по смужці, що відділяла засмаглий низ живота від незасмаглого. Потім посміхнувся, зазирнув у вічі, й стався ще один поцілунок.

Торкаючись губами до мого вуха, він дихнув, посилаючи мене в черговий каскад дивних конвульсій:

— Настав час іти… йти… йти…

Я встала й мало не звалилася. Голова наморочилась. Хотілося лежати, качатися, кусатися… Вампір.

— Поправ одяг і опорядися.

Зіпер на шортах проспівав свою верескливу «сі».

— Люблю я цей звук… — сказала я Шер-Хану.

І тільки зараз, майже з переляком помітила, що майку ще на пляжі він надяг навиворіт. Мені не вірилося, що бажання володіти Адорою було таке велике. Невже він так мріяв про це, що поспішав назустріч щастю настільки сліпо?

Abend

Я стояла на ґанку, очікуючи, поки всі зберуться, й у всьому тілі жила дивна свербляча легкість. Можливо, вперше в житті я не відчувала на собі тягаря відсутності мерзотника. Шматочок моєї мрії збувся, причому, саме з найрозумнішого та найвигіднішого для мене боку — ми не вчинили згубного для мене статевого акту, і якщо тільки мій демон не вирвав оргазму від стискання моїх юних груденят і того поцілунку, то перемога все-таки моя. Залишити його в стані моторошної жаги саме до мене, втамувати яку нема анінайменшої можливості, — ось моя основна мета, от моє adoreau!

Коли ми вийшли з потаємної стежки на алею мушмули, Альхен сказав:

— Я думаю, нам краще разом на пляж не спускатися. Ти йди на ліфт, а я на сходи.

Унизу я, сяючи, відрапортувала Валентинові, що все зі мною гаразд, і почала назад на маяк.

Сусідське дитинчатко — пишнотіла Райка, вся в зеленьці, нерішуче запропонувала мені жменю смаженого арахісу і, перебуваючи десь неймовірно далеко, поділяючи НАШ арахіс із арахісовим Гепардом, я щиросердно закинула трохи пригорілі ласощі до свого грішного ротика. З моєї пам’яті якось зовсім вилетіло, що дівчисько занедужало на вітрянку саме після нашого приїзду й мені, яка не знала цієї хвороби, було якнайсуворіше заборонено з ним спілкуватися. До того ж, днями товстунка заразила й свою сестру. Про все змусила нагадати татусева рука, що вчепилася в комір моєї майки та змусила, клишаво переставляючи ноги, сторчголов летіти з ґанку. Райці було наказано: «Іди геть!». А мені, під акомпанемент її бігу підтюпцем, який громом відбивався від рідкісно акустичних сходів, було повідомлено, що я fucking idiot, дурепа остання і взагалі свиня, що мені, виявляється, начхати не тільки на власне життя, але й на життя всіх навколо, й що коли я занедужаю на бісову вітрянку (а сумнівів щодо цього вже не лишалося), то тримати мене буде ніде й завтра ж вони знову їдуть у Ялту (о, мій раю!!!) та візьмуть мені квиток на найближче число (а я з радощів і на подяку всім чорним силам, віддамся своєму бісові).

Потім був суд біля будиночку, й добродії присяжні винесли мені вирок: обмеження й навіть виключення будь-якого контакту з Марійкою, дотримання дистанції з усіма іншими й користування виключно власними посудом, рушником, капцями тощо. У відповідь на це я подумки зауважила, що тепер у мене є обопільно вигідний привід для спілкування з that one. Хотіла навіть бовкнути про це, але встигла тільки крякнути й була на половині того крякання перебита сестрою, котра мене чомусь назвала конякою. А татусь добив черговим залпом лайки. Ах, яким же тільки лемуро-черепахом я тоді не була?

Наостанок мене напоїли червоним терпким вином із розрахунком, що хоча б частина злісних бактерій поздихає. Валентин брав діяльну участь у всіх процедурах, далі відіслав мене чистити зуби та мити руки, а потім знову було вино. А далі вже майже нічого не пам’ятаю.

Цілу ніч мені снився наш потаємний дворик і хворий на вітрянку Гепард догоджав хворому на вітрянку Левеняті, й наш хворий на вітрянку стогін стрясав повітря та замурзаний зеленькою пейзаж недужої Імрайки.

Ніхто від цього особливо не страждав.

Tag Zwolf

(день дванадцятий)